Закінчилися різдвяні свята, які колись були піком зимового театрального та розважального сезону. Театри готували на цей час свої кращі прем’єри, концертні зали запрошували знаменитих співаків та музикантів, влаштовувалися бали й маскаради — і не лише для молоді, і не лише для «третього» класу. Театрали ледве встигали поспівати й у один вечір іноді бували на двох прем’єрах, а рецензії в цей період були основною темою газет та журналів.
Не можна, на жаль, сказати, що цього року киянам було запропоновано аж такий великий чи різноманітний вибір різдвяних розваг (як кажуть, ні хліба ні видовищ). Вже кілька років підряд ледь не єдиною значною виставою столичних театрів — і драматичною, і веселою, і артистичною, і акторською, і режисерською, а головне, дуже талановитою і шляхетною — залишається «Тев’є-Тевель» театру ім. Івана Франка. Та не можна ж дивитися одну й ту саму п’єсу, навіть найкращу і навіть із Богданом Ступкою, кожного свята і кожного року!
Однак був-таки в Києві справжній осередок урочистостей, наче осяяних різдвяною зіркою. Це святкові концерти в Колонному залі ім. М. Лисенка. На перший концерт, де співали Ніна Матвієнко та чоловічий хор, потрапити не вдалося — не було квитків. Того вечора попри кепську вітряну погоду біля під’їзду філармонії зібрався чималий натовп безквиткових поцінувачів мистецтва. Серед них мені запам’ятався один немолодий вже чоловік, дуже прозаїчно вдягнений, із якимось великим пакетом. Він стояв під стіною біля дверей філармонії й сподівався якось потрапити до середини. «Якби я була директором філармонії», то заради такого свята обов’язково дозволила б продати вхідні квитки всім, хто терпляче очікував на вулиці зайвого квиточка чи якогось дива.
Дива, однак, не відбулося, а точніше — воно трапилося за кілька днів, коли Муніципальний камерний хор «Київ» традиційно (всьоме!) дав для киян концерт «Різдвяні вечори». Цей хор представляти не потрібно, він широко відомий у нас і за кордоном, як про це свідчить вітчизняна та західна преса (писала про «Київ» і газета «День»). Послухати «Різдвяні вечори» прийшла головним чином інтелігенція, зважаючи, мабуть, на академічну програму концерту; були письменники, викладачі, студенти, українці діаспори, багато англомовних іноземців. І ось усе завмерло — на сцену вийшли співаки та музичний директор і диригент хору Микола Гобдич. Почалася музика, почалася різдвяна містерія.
Хор співав нам духовну музику композиторів XVI-ХХ століття, а ще ритуальні співи, що походять із недосяжної, дохристиянської давнини. Із золотої смальти окремих, начебто різнорідних частин, майстри уклали величну картину-мозаїку української музики. Вплив співу посилювався ще тим, що виконавці не були статичними, не стояли на місці, а делікатно, начебто одними штрихами показували нам народне дійство колядування, одягаючись у розкішні старовинні шати звуків.
Особливо хотілося б виділити виконання «Корочун-Коляди» композитора Юрія Алжнєва (нар.1949 року). Сучасний за формою твір виказав на слухачів ефект машини часу — переніс їх кудись за межі історії, де людина ще була частиною природи, була свідком народження богів. Аж моторошно стало. Чари, чари!
Хор не може пожалітися, що його погано приймали. У залі створилася атмосфера радісного піднесення, любові до високого мистецтва, до співаків, а ще — відчуття приналежності до чогось, що більше за нас. Коли на прощання залунали слова «Многая літа», слухачі почали співати те ж саме на адресу хору. Сяючий Микола Гобдич повернувся обличчям до залу й натхненно диригував. Многая літа!