Олена Сафонова добре відома глядачам за такими фільмами, як «Зимова вишня», «Софія Ковалевська», «Повернення Батерфляй», «Принцеса на бобах». А недавно вона знялася в новому проекті кінокомпанії «НТВ-Профіт» — картині «Поклонник». У центрі трилера — історія з життя чотирнадцятирічної дівчинки Олени, котра щойно пережила розлучення батьків. Її батько пішов до іншої жінки, а мати, роль якої виконує Олена Сафонова, залишилася з відчуттям розбитого життя.
— Олено, чому ви погодилися взяти участь у цій картині?
— Насамперед тому, що її знімав хороший режисер Микола Лебедєв. До цього я переглянула першу картину Миколи «Зміїне джерело» й вона мені дуже сподобалася — професійно зроблений фільм, який утримує інтерес глядачів. Та й такої ролі у мене ще не було. Хоча за зовнішніми ознаками вона схожа на всі інші: покинута мати з дитиною. Але тут характер жінки дещо інший. Мені хотілося зіграти героїню не таку, якій співчуваєш, а яку жалієш. Це різні речі. Тому що люди, котрих ми жаліємо, зазвичай того варті. І ось мені хотілося зіграти жінку, котра гідна жалості.
— Розкажіть про фільми, в яких ви знімалися у Франції.
— Першим моїм фільмом був «Акомпаніаторка» за романом Ніни Берберової. У Франції він мав успіх і, наскільки я знаю, його прихильно зустріли і в Росії. Хоч вважаю, що я в цьому фільмі нецікава й нудна, і зовсім не пишаюся своєю роботою. Але це була моя перша роль за кордоном. А коли ти приїжджаєш до незнайомої країни й тобі треба працювати з людьми, котрі спілкуються й живуть інакше, — це дуже важко. Єдине, за що я себе поважаю в цій роботі, що все витримала й дотерпіла до кінця, незважаючи на всі складності. Мені взагалі не подобається, як вони знімають кіно. Французьке кіно досить специфічне і, на мій погляд, нудне. Але це моя особиста точка зору.
В інших картинах мені було легше зніматися — я вже звикла до всього й почала розуміти, хто є хто. Я працювала в фільмах «Жінка на вітрі» та «Мадемуазель О». Останній поставлений за повістю Набокова, і його дія відбувається в Росії. Напевно, не варто казати, що коли іноземці грають росіян, так само, як і ми іноземців, то виходить за великим рахунком відверта лажа. Тому, коли французи грають російську історію, все одно виходить французька історія, французький погляд на щось. У результаті вийшов не справжній Набоков, хоч, незважаючи на це, свою роботу в картині «Мадемуазель О» я згадую з вдячністю й радістю.
— А чи є ще у вас якісь пропозиції за кордоном?
— Півроку тому мені запропонували знятися в одному фільмі, але я відмовилася із суто матеріальних міркувань. Хоч, як я зараз розумію, це було надзвичайно безглуздо. Але я себе трохи втішаю, що сама роль у творчому плані була нецікавою.
— На які ролі ви погоджуєтеся?
— Зараз я погоджуюся, якщо знаю, що зніматиме хороший режисер. Нехай буде не дуже вдалий сценарій, але мені цікаво працювати з цим режисером. При чудовому сценарії й слабкому режисерові я відмовлюся.
— Вам важко входити в образ на знімальному майданчику?
— Ні, не важко. Навпаки, я це люблю й живу цим. Акторська професія тримається на людських якостях, а наші основні якості — це мінливість і енергійність. Для актора дуже складно бути самим собою, тому що себе зіграти неможливо. На сцені чи майданчику він перебуває під захистом образу. Нам буває шкода розлучатися з роллю, але відходимо ми дуже швидко. В образі живемо тільки на знімальному майданчику. Як тільки закінчується зйомка, я все цілком забуваю. Я навіть не можу пригадати текст, який щойно вимовляла в кадрі.
— Ваші партнери за фільмами й багато кінокритиків, розказуючи про вас, насамперед звертають увагу на ваші напрочуд виразні очі. На їхню думку, вони спроможні передавати складні порухи душі, і в зв'язку з цим режисери повинні якомога більше знімати вас великим планом. У чому ж загадка ваших очей?
— Я не знаю, що надає моїм очам такого сумного й тужливого виразу, тому що насправді я — людина життєрадісна, люблю гучні компанії. І загадки тут ніякої немає. Просто чиста техніка. Займаючись акторською справою понад двадцять років, я дійшла висновку, що найголовніше в цьому процесі — це мислити. А коли в артиста є думки в очах, то він може мовчати, нічого не робити — йому досить просто дивитися. Мисляча людина — явище, що зачаровує. Й не останню роль у цьому відіграють очі.
— Ваша акторська професія починалася з театру. А чи немає зараз у вас планів зіграти що-небудь на сценічних підмостках?
— Поки що таких планів немає, оскільки немає цікавих пропозицій. Взагалі я дуже хочу вийти на сцену. Але грати хочеться хороший матеріал. У мене немає бажання грати в антрепризі. Зазвичай там граються легкі й швидкі речі, на яких можна легко заробити. Але для цього треба багато мотатися країною, що дуже стомливо й добре-таки вимотує. Подібний шлях не для мене.
— Кого б вам хотілося зіграти в кіно чи театрі?
— Я чекаю сильних і яскравих ролей. Після «Зимової вишні» я змінилася й фізично, і внутрішньо. Мені хочеться зіграти жінку, котра досить прожила, побачила, пережила. У ній намішано дуже багато: доброта й мерзотність, гидливість і співчуття — всі риси нормальної людини. Але поки що ніхто таких ролей не пропонує.
— Як ви ставитеся до популярності й до статусу зірки?
— Що це за артист, якщо він не популярний? Популярність — це нормальний необхідний атрибут акторської професії. А зірка — це абсолютно інше. Зірками роблять, щоб потім було по кому ходити ногами. І я не дозволяю цього робити зі мною. Я не хочу бути зіркою. Якщо мене так називають інші — будь ласка. Сама я себе так не назву. Крім того, щоб бути зіркою — треба бути генієм. Я ж на генія не тягну. Я популярна артистка — мені цього досить.
— Що у вашому розумінні людське щастя?
— Щастя — це коли у людини є своє місце в цьому житті. Нехай воно дуже маленьке й скромне, але воно своє. Головне — з цим місцем погодитися. Не треба лізти не в свою справу — від цього краще не буде. Коли ти знайдеш себе, то зникають заздрощі, агресія і злість. Щастя полягає в тому, щоб бути на своєму місці й займатися улюбленою справою...
— Себе ви вважаєте щасливою людиною?
— Так, цілком. Я ні про що не шкодую. Й змінювати щось у цьому житті у мене немає ні найменшого бажання.
