— Пане Ярославе, отже, яке історичне значення події вісімдесятилітньої
давності через призму тих матеріалів, які вдалося «розкопати»? Із чим маємо
справу сьогодні, з огляду на політичні обставини і в УНР, і в ЗУНР, — із
документом суто декларативного характеру чи із проекцією на майбутнє?
— Спочатку про сам Акт злуки. Я вважаю, що він був не початком,
як це заведено казати, а продовженням і певною мірою завершенням процесу,
який тривав ще від часів Київської Русі. Згадайте хоча б Середньовіччя,
коли сучасні західноукраїнські землі входили до складу Київської держави.
Чи те, що до монголо-татарського лихоліття Київ належав до Галицько-Волинської
держави. Тобто що це, як не прояв соборності? У козацькі часи багато представників
національно-визвольного руху походило із західноукраїнських земель, а Богдан
Хмельницький навіть казав, що українські землі доходять до Вісли. Тобто
віра у спільність і необхідність здійснити таку спільність пройшла через
віки. Інакше наша нація просто не існувала б.
Вартий уваги й такий особливий момент: маємо факти, коли
національна єдність стоїть вище за конфесійну. У кінці XVI століття частина
українців прийняла унію з Римом, і все ж це не розбило єдиної нації. Водночас
відомі приклади, коли нація розпадалася у зв’язку з такими кроками на кілька
націй. Наприклад, через конфесійну різницю серед південних слов’ян утворилися
три нації: сербів, хорватів та боснійців. Тобто я підходив би до Акта злуки
як до завершення певного періоду боротьби за єдність українського народу.
І то правда, що цей документ мав якоюсь мірою декларативний характер. Але
він не міг на той час бути інакшим. Україна тоді була зруйнована Першою
світовою війною і різними зовнішніми агресіями, а тому відважитися на такий
крок було непросто.
— Чи було рішення проводів УНР і ЗУНР підтримане загальними
народними масами, чи це було тільки рішення еліт?
— Ми не маємо жодних історичних фактів, щоби хтось виступив
проти. Навпаки, всі — і політичні партії, і громадськість — схвалили той
факт.
— Утім, маємо нарешті соборну, незалежну державу, про яку
мріяли багато віків. Проте іноді виглядає так, що Збруч у психології людей
набагато ширший і глибший, аніж реальна річка, яка поділила Україну на
Схід і Захід.
— Я з вами не погодився б. Українці в усій Україні практично
думають однаково. Тут є інша причина — смуга страху: чим далі на схід,
то страх чимраз більший. Політичний та економічний страх перед чужим чоботом,
перед тим, що колишній секретар райкому перетворився на того ж чиновника,
тільки з іншими регаліями. Упродовж понад трьохсотлітнього панування Москви
Східна Україна пережила великі й жахливі втрати, і страх перед тими втратами
ще досі сидить у людських кістках. Західна Україна теж пережила період
терору, але той терор був у набагато меншому відліку часу, а через те страх
ще не встиг глибоко прищепитися. Втім, підкреслюю, люди і на сході, і на
заході держави думають однаково: вони хочуть незалежної України. Інша справа,
що з боку держави, Києва, нічого не було зроблено, щоб знищити цей страх,
бар’єр, який заважає часом нормально жити і працювати.
Проте, як на мене, є дуже актуальною інша проблема: нині
всіляко поширюється, пропагується, підкреслюється думка про відмінності
між східними та західними українцями. Думка ненова, бо пропаганда такого
плану поширювалася ще в царській Росії. Ворожнеча посилилася ще в 30-ті
роки, коли на Східній Україні фактично влаштовували полювання на галичан,
яких арештовували, репресували, знищували. Навіть під час так званої Великої
Вітчизняної війни всіх західних українців забрали з діючої армії в тил,
приклеївши їм тавро зрадників. Та й це далеко не останні приклади. Є й
другий бік медалі. Маємо свідчення, що такі ідеї («східні українці — то
одне, західні — то інше») активно підтримуються ззовні. Зокрема, в Росії
та Західній Європі. Наприклад, час від часу активно пропагується теорія,
що Галичину треба віддати комусь іншому, а зі Східною Україною можна самим
якось дати раду. Навіть провадять різні псевдонаукові конференції на цю
тему. У чому ж справа? Як відомо, в Європейському Союзі найбільшу вагу
здобула Німеччина, яка в тій чи іншій формі здійснює експансію на схід.
Передовсім ця експансія торкнулась Польщі — її економіка опинилася під
німецьким контролем. І зрозуміло, що Польща в складі Європейського Союзу
не позбудеться цієї експансії. А річ у тім, що за Сталіна Польща отримала
так звані відзискні землі, з яких було виселено все німецьке населення.
Треба бути наївним, щоб думати, що німці про це забули. Зрозуміло, що коли
йдеться про те, щоб посунути Німеччину на Схід, то ідея про те, щоб посунути
Польщу на Схід, уже не потребує жодних доведень. Тобто, думаю, висновок
із цих процесів має бути такий: потрібна якнайбільша консолідація між сходом
і заходом України. А для того, щоб консолідація відбулася, щоб вона була
щирою, повноцінною, треба боротися з тією примарою страху, яка ще існує.
— Однак є проблема: Західна Україна у своїй загальній масі
задивлена на Захід, Східна — на Схід. Чим це загрожує для держави?
— Видається, тепер ситуація трохи видозмінилась. Якщо підбити
підсумки міграції наших громадян на Захід, то відсоток виїзду мешканців
зі сходу України є набагато більший, аніж із заходу. Далі — після подій
серпня минулого року імідж Росії як країни, на яку варто орієнтуватися,
значно впав. Навіть багато хто з тих, хто плекав надію відновлення Радянського
Союзу, почав думати більш реалістично. Я не скажу, що всім тим людям подобається
сучасна Україна, зрештою, як не подобається такою вона і багатьом інакше
налаштованим, але всі вони погодилися з думкою, що їм, особливо їхнім нащадкам,
треба буде в Україні жити. І знову ж таки дуже багато в людських настроях
залежить і залежатиме від поведінки Києва.
— Чому ж така вагома для нас централізована влада?
— Бо ми є посткомуністичною державою і залишки тоталітаризму
тією чи іншою мірою існують. До проявів його належить і централізація влади.
Всі колись дивилися на столицю, котрою була Москва, всі й тепер дивляться
на столицю, тільки назва її змінилася. А ми бачимо, що дії центрального
уряду в багатьох сферах — політичній, економічній, культурній тощо, — м’яко
кажучи, не є рішучі.
