Мовляв, аж надто затягнувся процес ухвалення цього ключового конституційного закону. І є підстави вважати, що Президент у даному випадку не жартує, йому серйозно став потрібен цей документ. Точніше, не документ, а надання діючому уряду легітимного статусу.
Навіщо? Можливо, у Л.Кучми нарешті з’явилися сумніви, які мали виникнути ще за П.Лазаренка, що хвалених «кадрових» прерогатив Президента далеко не досить для збереження Кабміном вірності в особливо важкі моменти. А можливо, Президенту дещо дали зрозуміти «пророки» не своєї вітчизни: директор-розпорядник МВФ по Східній Європі пан Сигельбаум і представник Світового банку в Україні пан Еджейчак. Перший порадив своїм чиновникам (отже, й інвесторам) зачекати з фінансуванням Києва до виборів президента. А другий ще відвертіше заявив, що в Україні просто немає кому давати гроші — неможливо зрозуміти, хто за них відповідає в «бермудському трикутнику» української влади.
Стосовно спостережливості зовнішніх партнерів, то, як то кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Не минуло й трьох років після ухвалення української Конституції, як ці добродії усвідомили, що при вельми інтимних стосунках iз напівлегітимним урядом зникнення грошей навіть не вдасться за всією формою назвати дефолтом.
Правовий статус Меморандуму МВФ і Кабміну України, можливо, і є юридичним документом десь за межами Києва. Проте українські законодавці, а про громадян годі й говорити, можуть його вважати просто комерційним договором двох юросіб, укладеним iз метою отримання прибутку і ніяк не пов’язаним із боргами держави.
Прозрінню МВФ і Світового банку, можливо, сприяли події кінця 1998 року, коли дивовижним чином деякі борги Києва було адміністративним порядком реструктуризовано. Не може не викликати тихий жах і легкість, із якою перекидаються боргами український уряд і газотрейдери. Утім, таких прикладів не злічити... Можливо, свою роль у підвищенні пильності кредиторів зіграв і вкрай невдалий старт кримінального переслідування екс-прем’єра України П.Лазаренка європейською юстицією. Ті дані британської «Файненшл Таймс» про нафтово-металургійні схеми, які тиражувала наша далеко не офіційна преса, завалили багнюкою не так екс-прем’єра, як сам факт можливості проведення через механізми, доступні тільки уряду України, найдохідніших і найтіньовіших операцій. Простіше кажучи, Кабмін України як машина для відмивання тут же «намитих» грошей уже нікого не влаштовує. Тобто не влаштовує без такого політичного даху, яким досі виступав Президент. А непоганий політичний нюх підказав партнерам офіційного Києва недалекий кінець нинішнього уряду й більше ніж вірогідний програш на виборах діючого Президента. А якби правовий статус Кабміну як позичальника зовнішньої допомоги був повною мірою легітимним, кредиторів не хвилювала б зміна персонального складу виконавчої влади країни. Оскільки ж хвилює, то це означає: кредитори усвідомлюють, що гроші давалися й повинні були ще даватися мало не приватним особам, після звільнення котрих з офіційних структур про їхні зобов’язання можна забути... Тим паче, що виглядає таке фінансування як підтримка передвиборної кампанії. Складно сказати, шкода чи ні МВФ і Світовому банку грошей, але, як відомо, такий очевидний політичний підтекст на Заході, м’яко кажучи, не вітають. А закон про Кабмін, можливо, виправив би делікатну ситуацію...
Можна припустити, що не мудруй Л.Кучма з антипарламентським референдумом і не стимулюй появу конституційних поправок, ВР і справді підтримала б його заклик і прийняла б уже вкотре закон про Кабмін. Проте, схоже, усе йде з точністю до навпаки. І саме тому, що Президенту необхідно (чи доводиться) зберегти нинішній уряд (єдиний, як його, мабуть, переконують, спроможний при таких повноваженнях глави держави дотягти його хоча б до виборів), розжарюються пристрасті навколо глобального перерозподілу конституційних повноважень. Не випадково останню заяву з Польщі про готовність провести референдум уже за повною програмою — тобто про повернення президентської влади у країні — Леонід Данилович зробив після того, як у Трускавці його відвідав прем’єр-міністр В.Пустовойтенко... Мабуть, прем’єр підготував і вагоміші аргументи, ніж погана поведінка Ради. Приміром, що саме він, прем’єр, а не адміністрація, яка бездарно провалила попередню «кампанію», зуміє і провести цей референдум на користь Кучми, і забезпечити подальше процвітання країни. Безсумнівно, психологічний стан Леоніда Даниловича нині такий, що для нього цілком вистачило реклами програми «Україна 2010» (це — для добробуту народу) і програми адміністративної, точніше, просто кадрової «реформи» уряду вкупі з організацією «широкого політичного руху» «Злагода». Судячи з негайної заяви Кучми, нехитрий прийом удався.
Утім, не такий цей прийом і нехитрий. Що гучніше Президент і парламент публічно лаятимуться, то менша вірогідність, що хтось із них згадає про можливість відставки Кабміну, про його незатверджену програму тощо. На «загрозі» урядової кризи в розпалі кризи глобально-політичної глава Кабміну навчився грати давно і успішно. Проте, не покладаючись на такі глобальні чинники, В.Пустовойтенко скористався першою ж нагодою — скандалом iз «Газпромом» — аби прибрати подалі з президентських очей першого віце-прем’єра Голубченка. Адже саме він у разі відставки Пустовойтенка міг би до самісіньких виборів очолювати Кабмін у ролі в.о. А новачку таку роль Президент уже не запропонує, отже, ризик ліквідовано. Та лише з одного боку.
З іншого — загрозу ліквідувати складно, але також можливо. Схоже, Валерій Павлович не на жарт заходився формувати якусь специфічну «більшість» у парламенті. Зауважимо: коли після невдачі з відставкою КМ 13 жовтня сам Президент зронив про можливе формування парламентської більшості, прем’єр нібито пропустив це повз вуха. А тепер, коли Президента вже безповоротно втягнуто в конфронтацію з ВР й особисто О.Ткаченком, отут він і «заметушився». Не так грубо, ясна річ, просто надаючи депутатам міністерські портфелі, а делікатно: прибираючи з уряду тих, кого особливо не терплять важливі для прем’єрської гри фракції.
Процедуру роздавання, тобто пускання «під роздавання» найрізноманітніших «слонів», обіцяно довгу: аби стимулювати створення не якої-небудь, а саме тієї, чисто пропрем’єрської більшості.
І чим же може бути цей феномен в умовах цілковитої відсутності правової бази? Нагадаємо, сам Президент ремствував, що наша Конституція не передбачає формування парламентської більшості, спроможної підтримувати ним же затверджений уряд. Тим часом прем’єр, схоже, цілком задоволений нелегітимністю проголошення парламентської більшості (як і нелегітимним статусом свого Кабміну). Не захочеш її проголошувати після невдалої відставки, то можна — після затвердження бюджету. Зате немає потреби добиватися підтримки урядової програми (тепер річний імунітет уже не має сенсу, однаково перед новим президентом доведеться скласти повноваження). Словом, прем’єру слід готуватися до того, щоб навіть у випадку провалу нинішнього глави держави на виборах мати підтримку того самого складу парламенту. Підтримки спікера, яка базується на чомусь на кшталт «Землі й людей», явно замало — потрібно ще принаймні 225 голосів...
І ось воно — диво. Не встигнувши приєднати свої голоси до голосів «лівогромадівців» за антипрезидентські поправки до Конституції, парламентські центристи вирушають на заснування прем’єрської «Злагоди». А чом би й ні? Що вимагається від «Злагоди»? Висунути Кучму на другий термін, коли вже немає такої партії, яка взяла б на себе цю відповідальність. Однак висунути — ще не означає довести до перемоги. А в Раді голосували за ліквідацію інституції президентства, а зовсім не прем’єрства. Яке це має значення, що він називатиметься главою Радміну, а не Кабміну. Зате — буде цілком підпорядкований і президії ВР, і «більшості», яка його підтримала.
Коротше, обопільна зацікавленість прозирає. І зміцнювати її глава уряду має чим. З паном Медведчуком слід з’ясувати, чого він хоче більше — Закарпатської зони чи все-таки президентства, і коли саме. НДП загалом нікуди не подінеться — знов-таки свої претензії вони особисто Кучмі пред’являли, а Пустовойтенка називали навіть серед можливих альтернативних кандидатів у президенти.
Нафтогазівники торжествують над самим «Газпромом» також не в останню чергу завдяки прем’єру. Аграрії отримали «свого» віце. Хто цікавиться корпоративними правами, так відповідне агентство підпорядковане не Президенту, а уряду. А хто воліє заробити у спеціальних економічних зонах, то саме тепер у Кабміні створено відповідний департамент. Ну й таке інше.
Очевидно, коли так піде й далі, принагідні 300 голосів за остаточне внесення поправок у Конституцію утопією не здаватимуться. Л.Кучма повинен знати, що в разі перемоги на виборах його негайно приберуть разом з інституцією президентства.
Можливо, приберуть так швидко, що він навіть на інавгурацію не встигне, в результаті чого і прем’єр-міністру не доведеться складати свої повноваження. Про таку саму перспективу, до речі, повинен поміркувати кожен претендент на президентський пост, котрий не належить ні до пропрем’єрської, ні до чисто лівої меншостей, від яких у сумі залежить можливість скасування президентського поста.
До речі, про лівих. Хіба хто-небудь може закинути прем’єрові Пустовойтенку те, що він коли-небудь погано про них говорив? Ніколи, і до, і навіть після 13 жовтня (розгляду питання про відставку уряду. — Ред.). А хто краще комуністів розуміє шкідливість політизації уряду, закладеної в законі про Кабмін, і хто краще від них відчуває силу апаратного правління?
Коротше кажучи, спільні точки і з лівими є. І вони настільки очевидні, що правляча в парламенті ліва «аристократія» в особі А.Мартинюка вже оголосила: закон про уряд будемо вводити в дію тільки після завершення адміністративної реформи.
Враховуючи терміни проведення реформи (близько трьох років), ці воістину золоті слова обіцяють уряду ще довге перебування у правовій тіні. І загалом, можливо, прем’єр небезпідставно пророчив 10 років свого правління. Не має значення, при реформаторах чи комуністах. Спадкоємність влади — це либонь зовсім не те, про що думає Л.Кучма, слухаючи звіти про проведення чергового заходу. Тож із точки зору реальної спадкоємності прем’єру залишається тільки вирішити, ким повинен бути той президент, котрий запропонує кандидатуру В.Пустовойтенка старому парламенту з гарантованою підтримкою останнім.
А що ж закон про Кабмін і перспективи виведення його з «тіні»? Поки що, зважаючи на невідповідності «теорії спадкоємності», справи в нього кепські. І все-таки, судячи з уже зроблених ВР кроків щодо обмеження широти «ручного управління» виконавчої влади (останній закон про фінансування держструктур у першому читанні ухвалено 302 голосами!), Рада повільно, але неухильно просувається правовим шляхом до розв’язання цієї фундаментальної проблеми. Вірогідно, не так і багато часу знадобиться депутатам-бізнесменам, на котрих намагається нині спиратися прем’єр-міністр, аби зрозуміти, як міжнародна економічна ізоляція, пов’язана з нелегітимністю уряду, підірве зокрема і їхні справи. Просвітлення, будемо сподіватися, настане ще до президентських виборів...
