Джоді Фостер, актриса, режисер, продюсер, народилася 19
листопада 1962 року в Лос-Анджелесі. Навчалась у французькому ліцеї в Лос-Анджелесі
й у Єльському університеті, де вивчала літературу. У чотирирічному віці
знялась у рекламному ролику, у семирічному — дебютувала на телебаченні.
Дебют на великому екрані відбувся, коли їй виповнилося десять років («Наполеон
і Саманта»). У 14 років зіграла юну повію у Мартіна Скорсезе в «Таксисті».
Лауреатка найпрестижніших національних премій, зокрема двох «Оскарів» («Обвинувачувані»,
1988, і «Мовчання ягнят», 1991). Після того, як Джоді Фостер спробувала
себе як режисер-документаліст, вона 1991 року поставила перший ігровий
фільм «Маленький Тейт». 1992-го підписала трирічний контакт з «Поліграм
Філмд Еантертейнмент» на виробництво фільмів під маркою «Егг Пікчерз».
1994-го випустила фільм «Нейл», де зіграла головну роль, зняла картину
«Додому на канікули» (1995). Остання акторська праця Джоді Фостер — у фільмі
«Контакт», де вона зіграла вчену, котра займається проблемами міжпланетних
комунікацій.
— Ваша героїня в «Контакті» шукає відповіді на глобальні
питання людства в космосі, а не на землі...
— Вельми символічно, що вона шукає відповіді на ці питання
в глибинах Всесвіту, а зрештою знаходить їх у своїй голові. Її подорож
на край універсуму, фактично подорож всередину себе, це самопізнання —
що певною мірою іронічно.
— Як ви ставитеся до релігії?
— Я з величезною повагою ставлюся до різних релігій. Я
багато вивчала й люблю читати теологічні тексти і намагаюся визначити для
себе місце релігії в сучасному світі. Проте я не можу назвати себе релігійною
людиною. Я не дістала релігійного виховання.
— Коли ви готувалися до цієї ролі, чи вникали ви в проблеми
науки про космос?
— Мені довелося перечитати багато популярних дитячих книжок,
бо я цілковитий профан у цій царині, а хотілося бути підготовленою, зрозуміти,
приміром, походження чорних дірок у космосі. Я ходила в обсерваторію, розмовляла
з ученими-астрономами. Звісно, я не такий фанат космосу, як моя героїня.
Якби мені сказали: сідай на космічний корабель, і ти дізнаєшся всю правду
про походження світу, але ніколи не зможеш повернутися додому, і всі, кого
ти любила, помруть без тебе, — навряд чи я погодилась би на таку місію.
Я не належу до типу людей, котрі готові пожертвувати всім, аби тільки докопатися
до істини. Це не для мене. Краще я ніколи не дізнаюсь, у чому сенс життя,
ніж залишу тих, кого люблю.
— А ви вірите в існування інших цивілізацій?
— Було б дуже сумно думати, що ми одні в цьому нескінченному
просторі. Проте ми є дуже молодою цивілізацією, можливості виходу у відкритий
простір з'явилися зовсім недавно, і ми тільки-тільки почали шукати собі
подібних у Всесвіті...
— Мрії вашої героїні такi грандіозні. А про що мрієте ви?
— Я покладаю великі надії на продовження своєї режисерської
кар'єри, мрію знімати хороші фільми й розкрити себе в цій царині. Загалом,
полюбляю поставити собі якусь мету і досягати її.
— Якби існувала машина часу, в яку епоху ви вирушили б?
— Думаю, що в майбутнє, минуле мене цікавить менше. Та
не в дуже далеке майбутнє, не більше, ніж на сто років уперед. Мене хвилює
доля нашої планети, непокоїть, які наслідки може мати наша безрозсудна
діяльність.
— Що ви скажете з приводу того, щоб жінки розвивали науку?
— Славу Богу, юні дівчата нарешті зрозуміли, що наукова
кар'єра не лише для чоловіків. Я погано освічена в природничих науках,
я завжди була дівчинкою «літературною» з гуманітарними нахилами. Неподобство,
що так мало жінок-астрономів займається проблемами космосу, але все-таки
нині становище краще, ніж, скажімо, двадцять років тому.
— У фільмах біля керма будь-чого завжди стоять чоловіки,
а жінкам дістаються якісь допоміжні ролі. Ви вважаєте, що нині щось змінюється?
— Так, і мені здається, що кіно багато в чому сприяє цьому.
Воно робить наше життя відкритішим. У кіно почали з'являтися сильні жіночі
характери. Адже раніше, якби йшлося про героїчну подорож, її неодмінно
здійснював би чоловік. Жінки були тільки емоційною підтримкою для чоловіків,
але тепер щось таки змінюється.
— Чи можете ви назвати картини, які справили на вас особливе
враження?
— Картини — ні, радше епізоди. Деякі з них я не можу забути.
Приміром, сцену з «Мисливця на оленів», у якій Крістофер Уокен і Роберт
Де Ніро грають у російську рулетку — вони напружено дивляться в очі один
одному, а в'єтконгівці чекають, коли хтось спустить курок. Хтось повинен
померти, а хтось залишиться в живих, і його життя зламається. Цей момент,
ця картина цілком змінила моє життя. Це найсильніший, найпотужніший, найгуманніший
момент у кіно, який я тільки знаю.
— Як ви обираєте ролі?
— Мені здається, що нині кіно проходить вельми напружену
фазу розвитку — дуже багато фільмів виходить англійською мовою. Відбувається
справжня глобалізація кінопроцесу, кінобізнесу, яким керує Америка. Високобюджетні
картини душать дрібні проекти. Розгортається шалена конкуренція. Сценарії
пишуться тільки з розрахунком на зірок, головне завдання продюсерів — отримати
суперзірку, навіть коли сценарій ще не готовий, а потім він жужмиться,
підганяється... І по-справжньому хороших ролей, особливо для жінок, зараз
одна, друга та й край. Чоловічих, утім, також. Продюсери визнають за краще
не ризикувати, коли вкладаються великі гроші, і йдуть уторованими доріжками.
Гіршає якість кіно — а відтак звужується вибір ролей і для акторів.
№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
