Знову, як і в Канні, приз за найкраще виконання жіночої
ролі поділили між собою француженки Елоді Буше та Наташа Реньє, котрі зіграли
у фільмі «Примарне життя ангелів» . Треба віддати належне й проникливості
журі кінофестивалю «Молодість»: картина Еріка Зонга, котру відзначено нещодавно
в Києві премією за найкращий ігровий повнометражний фільм, була доброзичливо
зустріта і європейськими кіноакадеміками — «Ангели», що зачарували українських
і каннських глядачів, поділили престижний приз Фасбіндера «Європейське
відкриття року» зі стрічкою датчанина Томаса Вінтерберга «Родинне свято»
(до речі, її й у Канні було удостоєно спеціального призу журі). Кращим
неєвропейським фільмом було оголошено американську картину «Шоу Трумена»
Пітера Віра з Джімом Кері в головній ролі, а приз глядацьких симпатій (він
вручається за підсумками анкетування глядачів у кінотеатрах Європи) дістався
Антоніо Бандерасу за роль у фільмі «Маска Зорро».
Але справжнім королем церемонії став італієць Роберто Беніньї
— режисер і виконавець головної ролі в картині «Життя прекрасне». Цей фільм,
про який писав «День» (№ 93 від 21 травня 98 р.) і який хтось із критиків
дотепно охрестив «Списком Шиндлера», знятим братами Маркс», присвячений
Голокосту, але оповідає про трагедію геноциду в період Другої світової
війни в абсолютно незвичній, майже шокуючій інтонації. Ексцентричний і
сам автор стрічки — відомий італійський комедіограф. У Канні він абсолютно
приголомшив публіку, коли після оголошення про нагородження його картини
Гран-прі кинувся цілувати туфлі ошелешеному голові журі Мартіну Скорсезе.
Не менш екстравагантно, за свідченням присутнього на церемонії вручення
«Феліксів» члена європейської кіноакадемії від України, письменника Андрія
КУРКОВА, поводився Роберто Беніньї і в Лондоні.
Вийшовши отримувати нагороду «за найкраще виконання чоловічої
ролі», пустотливий італієць, навмисно перекручуючи англійську мову, шокував
публіку заявою, що любить її настільки сильно, що готовий переспати з усіма
тими, що перебувають у залі. Коли ж оголосили, що Беніньї отримав головний
«Фелікс» — за найкращий європейський фільм року, темпераментний комік влаштував
справжню циркову виставу, довівши своїми досить фривольними жартами манірну
аудиторію в смокінгах і дорогих вечірніх платтях буквально до колік. Швидше
за все результатом цієї імпровізації буде те, що Роберто Беніньї доручать
вести церемонію вручення «Феліксів» наступного року. Поки що ж його фільм
є одним з найбільш реальних претендентів на «Оскар» за найкращий зарубіжний
фільм року. Шанси італійця на отримання най- престижнішої в світі кинонагороди
розцінюються дуже високо: принаймні прокатна доля картини в США склалася
дуже сприятливо. У зв’язку з виходом фільму «Життя прекрасне» на американські
кіноекрани Роберто Беніньї дав інтерв’ю, фрагменти якого ми пропонуємо
нашим читачам.
— Компанія Miramax рекламує ваш фільм як «італійський національний
скарб». А ви з цим згодні?
— Чи це провокативне питання? Ні? Річ у тім, що в Італії
фільм сприйняли з політичних позицій. Праві звинуватили мене в усіх смертних
гріхах. Вони писали про ідеологію та іншу нісенітницю, яка зовсім не стосується
кіно. Загалом, наговорили про мене всілякої гидоти.
— У вас були негаразди з цензурою?
— Ні-ні, сьогодні проблем з цензурою немає. Це раніше в
мене були складності. Мене навіть засудили до ув’язнення. Але це було давно,
1980 року, коли я посміявся з Папи Римського у фільмі «В оці папи». Я відреагував
на заяву Іоанна Павла II, що, мовляв, люди повинні вступати в статеві зносини
лише для того, щоб народжувати дітей. Я сказав, що в цьому випадкові людині
доведеться вступати в статеві зносини один-два рази за все життя, і вона,
не маючи досвіду, може зробити це так, що взагалі залишиться без нащадків.
І ще я вигадав у фільмі досить фамільярне й нечемне прізвисько для героя
— Войтилакко. Влада подали на мене в суд, і я програв справу. Ватикан зажадав,
щоб із мене стягли штраф у розмірі одного мільйона лір і посадили на рік
до в’язниці. Термін я, щоправда, відбув умовно.
— Ви не боялися, що у випадкові з фільмом «Життя прекрасне»
можуть виникнути проблеми з єврейськими громадами?
— Мене багато хто відмовляв від цього проекту, якраз наводячи
як доказ можливе несприймання фільму з боку євреїв. «Ось якби ти був євреєм...
А то раптом італієць знімає фільм про концтабори, та ще й комедію!» Звичайно,
мені не хотілося ображати почуття тих, хто пережив Голокост. Я дав почитати
сценарій представникам єврейської громади в Мілані. Вони знайшли старих,
які пройшли через концтабори, і ті мене проконсультували. Де в чому вони
мені дійсно допомогли. Але ніхто з них не міг прийняти ідею комедії про
Голокост. І тоді я сказав собі: «Я митець, я повинен довіряти своєму інстинктові.
Нехай вони судять мене після прем’єри». І коли в залі після прем’єри запалили
світло, всі скептики ридали. Це був незабутній момент. А потім я повіз
свій фільм в Єрусалим, де показував фільм для аудиторії, де кожну людину
так чи інакше було зачеплено Голокостом. Перед показом у мене тряслися
жижки, мене пробивав холодний піт. А коли фільм закінчився, зал встав і
аплодував двадцять хвилин.
Взагалі, ідея сценарію цього фільму жила в мене в голові
з дитинства — неусвідомлено, звичайно. Річ у тім, що мій батько за допомогу
партизанам потрапив до концтабору й провів там два роки. Він розказував
нам з сестрою про те, що йому довелося там пережити, і ми плакали. А потім
мама сказала йому: «Не смій мучити дітей!» — і він став розказувати про
це з гумором. Очевидно, він не міг позбутися спогадів, але знайшов спосіб
зробити їх менш хворобливими. Я часто згадував про це, розмовляючи з моїм
сценаристом Вінченцо Черамі, і ми прикидали, що з цього може вийти. І поступово
визрів цей фільм. Як ми вигадали його назву — це окрема історія. Я читав
спогади Троцького про репресії, переслідування з боку Сталіна. Ця книга
закінчувалася словами: «Життя прекрасне». Мені сподобалася ця фраза, я
зрозумів, що вона допоможе вивести фільм за межі власне фільму. А знаєте,
що мені сказав Жан-Люк Годар? Що я повинен був назвати фільм «В Освенцимі
життя прекрасне». Годар — справжній провокатор. Але така назва мені здається
просто жахливою, адже наш фільм зовсім про інше.
— А ви не боїтеся, що вашими стопами підуть ті, хто бажає
посміятися з людських страждань, і як виправдання вони киватимуть на вас
— дивіться, яку чудову комедію про Голокост зняв Беніньї?
— Але я зняв не комедію! Я зняв смішну трагедію. Сміх не
можна вважати головною ознакою комедії. Сміх — це особливий погляд на речі.
Не можна встановлювати межі «смішної» тематики — виходить артистичне гетто.
У нас в Італії прийнято знімати комедії на три теми: політика, релігія
та секс. Але це обмеження згубно відбилося на стані нашого кінематографа.
Чому можна сміятися з інквізиції та хрестових походів? Адже це трагічні
сторінки історії. Невже тільки через те, що відтоді спливло багато часу?
— Ви починали свій шлях у кіно у Фелліні, Бертолуччі, Коста-Гавроса.
Чому сьогодні ви майже не знімаєтеся в інших режисерів, за винятком хіба
що Джима Джармуша?
— Я знявся у нього в трьох фільмах, а зараз він кличе мене
в новий — «Пси-привиди». Щоправда, з ним дуже важко працювати, тому що
він дуже жорстко вибудовує кадр — буквально сантиметр за сантиметром. Проте
він дивний режисер, у нього приголомшуючий стиль. Але, загалом, мені простіше
зніматися в Роберто Беніньї (сміх). Цей режисер дуже добре мене знає. Він
ніколи не присікується до мене з безглуздими вимогами. Він завжди допоможе
мені у важкий момент.
№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
