Почнемо здалеку. Ще чеський вчений Любомир Нідерле показав,
що праслов’янська спільнота склалася між Віслою та Дністром, де споконвіку
пліч-о-пліч мешкали й біляві «нордійці», і чорняві «альпійці», і різні
змішані варіанти, єдиною спільною рисою яких було відносно широке обличчя.
Отже, праслов’янам, як, до речі, і прагерманцям чи, скажімо, предкам сучасних
романських народів, ніколи не була властива «расова чистота». Антропологічні
відмінності між окремими слов’янськими племенами посилились під час колонізації
ними Центральної, Східної та Південної Європи в V — VI ст.: асимілюючи
місцеву людність, вони перебирали її фізичні риси, змінювали власний генофонд.
Цим і пояснюється морфологічна неоднорідність населення Русі-України, де
на початку II тис. виокремлювалося принаймні чотири антропологічні варіанти,
що їх у фаховій літературі називають «типами».
Перший з них був поширений на Волині — колисці слов’янства,
де ще в VI ст. виник могутній племінний союз під орудою дулібів, а напередодні
утворення Київської Русі там мешкали древляни та волиняни. Нащадки цих
літописних племен в найбільш виразній формі успадкували риси своїх праслов’янських
пращурів. Мешканців волинського краю характеризувала видовжена форма голови,
і за багатьма ознаками вони були схожими на середньовічних балтів, предків
сучасних литовців та латишів. Вірогідно, що вони були більш русявими і
світлоокими, ніж нині.
Другий варіант, чи, пак, тип був властивий середньовічній
людності Наддністрянщини, де жили нащадки літописних тиверців. За багатьма
рисами фізичної подоби — загальною масивністю скелета, формою голови, шириною
обличчя та ін. вони подібні до своїх північно-західних сусідів — волинян
та древлян. Деякі риси вказували на спорідненість із західними слов’янами,
що свідчить про наявність у них спільного антропологічного підгрунтя.
Третій різновид фізичної подоби наших предків був властивий
нащадкам літописних полян, яких «Повість врем’яних літ» розміщувала в історичному
серці України — Середній Наддніпрянщині. Цей тип характеризувався відносно
видовженою формою голови, середньою шириною обличчя, помірним випинанням
носа. Такі ж риси були притаманні попередникам полян на даній території
— носіям черняхівської культури, в творенні якої брала участь прадавня
людність лісостепової зони України — пізні скіфи; слов’яни-анти; сармати
та готи (їхньою прабатьківщиною був острів Готланд у Східній Балтиці).
В окремих районах Середньої Наддніпрянщини, надто в Пороссі (де давньоруські
літописи фіксують поселення тюркських племен — торків, чорних клобуків,
а згодом і половців) присутня певна, загалом незначна, монголоїдна домішка.
Цікаво, що міські жителі полянських земель — кияни, переяславці, білгородці
тощо були вищими на зріст, ніж хлібороби сільських околиць. Це чи не перший
на теренах сучасної України прояв впливу урбанізації, різних умов життя
в місті та селі.
І, нарешті, останній антропологічний варіант, близький
до попереднього, був властивий середньовічній людності Лівобережжя — краю
літописних сіверян, нащадки яких вирізнялися видовженою формою голови і
вузьким обличчям. Ці зовнішні риси пов’язані з асиміляцією іраномовних
аланських племен, що мешкали в басейні Сіверського Дінця у другій половині
I тис. Загалом, антропологічний склад русичів Лівобережжя склався за участі
трьох компонентів — слов’янського, пізньоскіфського та аланського.
Якою ж мірою сучасні українці успадкували фізичні риси
своїх попередників? Почнемо з того, що за своїми морфологічними характеристиками
ми тепер більш однорідні. За підрахунками відомого вітчизняного антрополога
В. Дяченка, понад 75 % сільських жителів України мешкає в межах однієї
антропологічної області — центральноукраїнської, характеризуються доволі
темним забарвленням очей і, особливо, волосся, відносно широким обличчям,
переважанням прямої спинки носа тощо. І все ж регіональні відмінності фізичного
типу, попри неодноразові міграційні колізії, повністю не стерлися. Вони
найбільш помітні в Карпатах, людність яких загалом найбільш круглоголова,
вузьколиця та темнопігментована. А на Правобережному Поліссі досі зберігаються
дуже архаїчні риси фізичної подоби — широке та низьке обличчя, властиве
ще неолітичним племенам дніпро-донецької культури. У Пороссі, в Посуллі
та деяких інших регіонах помітна деяка монголоїдна домішка (збільшення
діаметру вилиць, тенденція до сплощення обличчя і т. ін.), котру, щоправда,
можна «вловити» тільки з допомогою спеціальних фахових методів.
Ще одна особливість сучасної людності: переважання брахікефалії,
тобто круглоголовості, не типової для середньовічних мешканців Русі-України.
Зміна довгої форми голови на коротку мала місце в XIV — XVIII ст. у багатьох
європейських країнах — Франції, Австрії, Німеччині, Чехії та ін., а також
у Сибіру, Японії тощо. Причини цього явища не зовсім зрозумілі: очевидно,
воно є наслідком змін у темпах росту організму людини, що були зумовлені
підвищенням загального рівня життя.
І, нарешті, зріст. Виявляється, що пересічний українець
ХХ ст. вищий за свого середньовічного пращура приблизно на 5—7 см. Так,
у добу Київської Русі зріст чоловіків сягав приблизно 165—166 см, а 1874
року зріст новобранців — вихідців із українських губерній Російської імперії
— досяг 166,9 см. 1925 року він сягнув 169,4 см. Що ж до середнього зросту
українців в 1956 — 1963 роках, то, за підсумками досліджень Української
антропологічної експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології
НАН України, він становив понад 170 см. Найвищими виявились нащадки козаків
обабіч середньої та нижньої течії Дніпра, а найнижчими — горяни-гуцули
Закарпаття — 167 см. За останні десятиріччя вони все ж трішки підросли,
адже саме впродовж 70 — 80 років в Україні, як і повсюдно, мав місце процес
акселерації. А втім, за нинішнього соціально-економічного стану може мати
місце й зворотний процес...
Те, що в антропологічному складі сучасної людності збереглися
прадавні риси фізичного типу, зовсім не означає, що українці — якась одвічна
етно-історична, а тим більше — біологічна данність. Авторам, які на сторінках
популярних видань безапеляційно оголошують українцями носіїв трипільської
культури, а то й культури кроманьйонців (добре, що не неандертальців),
раджу хоч інколи звертатися до фахових видань. І все ж антропологічні ознаки
— своєрідні біологічні «мітки» народотворення — свідчать про безперервність
етногенетичних процесів на теренах України, процесів, коріння яких сягають
глибини тисячоліть.
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
