Фото автора
«У ПРОДАЖІ ТРУНИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ...»
Нашу поїздку в гірські райони супроводжували сірі, як думки
про неоплачену зарплату, дощі. У райцентрі Хуст будівельний директор Пийбор
Зомбор довго видивлявся з джипу пам'ятне йому кафе «Експрес». Потім він
розхвалював його, смакуючи перцівку.
Пухирчасті безформні парасольки з окремими оголеними спицями
на тротуарах Хуста говорили, що дах над головами місцевого суспільства
не дуже-то надійний. Хоча місцеві керівники, судячи з районної газети,
що випадково потрапила до машини, з її сторінок стверджують, що в районі
все загалом нормально. Невдовзі після цього була повінь — «нормального»
виявилося мало...
Вулицею — коні з возами, трактори з дров'яними причепами,
а між ними, зі стриманим роздратуванням, як справжні шляхтянки, іномарки.
Але коні й трактори довго стримуватимуть їхній рух цією землею: коні незалежно
йдуть брущаткою, везуть добротні вози з дровами, а над ними чуйно, як податкові
інспектори, дрімають візники. Дивлячись на все це прозріваючими очима,
ми проживаємо рік за роком у здивуванні від почуття усвідомлення втрати
дитинства. Із здивуванням і вмираємо.
У ще більш гірському райцентрі Тячеві вразила прикручена
до стовпа рекламна вивіска: «У продажі труни Лесі Українки...» Що це означає
— навіть пізнавати не хотілося. За зношеністю одягу одних і більшою благовидністю
інших було видно, що триває все убогіша, по-совдепівськи забарвлена, гра
в керівників і простих людей.
Тячів — це одновіконні фасадці довгих будинків, які, як
випадково загублені такси, ось-ось вийдуть на вулицю. Але не наважуються
— боки обідрані, соромно. Хоча кого соромитися? Тут люди рано старіють.
Навіть ті, котрі не постаріли, швидко старіють за коротку мить нашого погляду.
Може, тому, що дощ. Сірий, як обличчя голодного...
ПЕРШОДРУКАРІ, ЯКБИ НЕ ХОВАЛИСЯ В ГОРАХ, ФЕДОРОВА НЕ ПРИЗНАЛИ
Б
Грушевський монастир на Тячівщині пам'ятний мені за цілеспрямованою
особистістю уродженця Хуста Олександра Ороса, котрий у часи дрімучого застою
був одним із небагатьох кандидатів технічних наук серед наукової інтелігенції
краю, в активі котрого було пристрасне захоплення історією. Він вирішив
потіснити пріоритет першодрукарів Шарля Фіоля та Івана Федорова. І довести
першість у книгодрукарській справі слов'янського світу поки що невідомого
друкаря православного монастиря св. Михайла Архангела в селі Грушеві. Орос
взявся за непросту справу.
— Так, — каже він, — Шарля Фіоля заведено називати «слов'янським
першодрукарем». З його ім'ям пов'язують друкування перших п'яти слов'янських
книг («Октоих», «Часослов», «Триодь постная», «Триодь цветная», «Псалтырь»).
Вони всі нібито надруковані у Краківській друкарні з лютого по листопад
1491 року. Але за такий короткий час це було неможливо, тим більше, що
на відшуканих старих книгах не виявилося вихiдних даних. Це й підштовхнуло
до пошуків анонімної друкарні.
Олександр Орос на підставі безперечних доказів, здобутих
в архівах і випадкових місцях, дійшов висновку, що рукописний «Октоих»
народився в Грушевському монастирі. На це вказують записи на краях старослов'янською
й румунською мовами кириличним напівуставом XV сторіччя. «Триодь постная»,
«Триодь цветная» теж надруковано у Грушеві, впевнений Орос, а першоджерелом
для них послужили рукописні книги, створені там же у XIV—XV сторіччях.
МОНАСТИРІ, ЯК І ДЕРЕВА, МАЮТЬ ГЛИБОКЕ КОРІННЯ
Знову монастир. Худий ігумен-духівник Харитон із глибоковіруючими
очима, що горять. Скрізь, хоч і осінь, яскрава зелена трава. Черниці ходять
повільно, немов камені на дні ріки, що біжить. Над усім і всіма — церква.
Нижче будинок, де живе головна ігуменя Катерина. Він побудований 1994-го.
Місце — відкрите всім вітрам. Високе, відверте, красиве... Над ним на пагорбі
— ряд беріз, як рядочок на підтримку православ'я. Перед Углянським Свято-Успенським
жіночим православним монастирем був раніше такий же, — і зберігся в чернечій
пам'яті під назвою Зановського. Там осіли вихідці з Панонії, котрі розсіялися
Карпатськими горами від гоніння на православ'я, коли почали активно виростати
нові християнські течії. Від Углі 20 кілометрів до кордону з Румунією,
тобто до райцентру Тячів, де й проходить кордон. В інших районах живуть
ще своїм життям десять закарпатських православних монастирів... А ми поки
що в Углянському просвітлено простуємо крізь сітку дощу, що стала раптом
зовсім непомітною. Заходимо до їдальні — довгі дощаті столи, миски з кукурудзяними
зернами, відра з помиями для тварин, швейні машинки для монастирської праці,
три корівки за вікном, двоє телят.
Народження Углянського монастиря сучасні історичні сили
відносять до раннього домонгольського періоду. За іншими переказами, Углянський
монастир заснували ченці Сазовського монастиря — учні Кирила й Мефодія.
Спочатку монастир мав дерев'яну церкву, потім її замінили кам'яною. Підмурівок
присвяченої св. Миколі будови зберігся й донині, він має форму лежачого
хреста і схожий на церкви Панонії. Історик Востоков у хронографі XVII сторіччя,
що зберігається в колишньому Рум'янцевському музеї, розповідає, що в монастирі
на ріці Углі проживало 330 ченців. Це був найбільший монастир Мукачевської
єпархії. На шляху до назви — Углянський — було дві назви: Полонина, Зановський.
Церква там постійно руйнувалася й відроджувалася. На новому рівні монастир
відродився 1933 року. 1959 року соціалізм ліквідував монастир. Внутрішніх
чернечих протестів ніхто не помітив. Натиск тривав до 1989-го. Після листів
до Москви та Ужгорода — відчинили шлюзи у віру — йдіть! Доти черниці тулилися
в інших монастирях. Сьогоднішня ігуменя Катерина, а в миру Христина Михайлівна
Стан, працювала в колгоспі й ходила до монастиря подумати про життя. Стара
церківка тим часом зруйнувалася від вітрів і дощів. Із 1990-го духовно
оновилися знов. У храмі є 26 послушниць і новенькі. Одна прийшла торік.
Корови й кури сприяють самозабезпеченню фізичному. Власті допомагають зі
скрипом...
В Углянському монастирі черниця має 40 гривень пенсії.
«Люди нічого не мають — і ми не маємо, — пояснює одна з них услід листю,
що його зриває вітер. — Якби ми жили вдома — субсидія була б, а тут платимо
за світло й вогонь без субсидій».
КАРПАТИ — АМАЗОНКА ЄВРОПИ... ПІСЛЯ ЇХНЬОГО ЗНИЩЕННЯ ПІДУТЬ
НА ЄВРОПУ ТЕМНІ ВОДИ
Тривав дощ... Йшли машини з лісом. Елітним. Це при тому,
що ще комуністи «дзвонили», що рубати Карпати більше не можна.
Але комерційні структури, в яких сьогодні ніякої структури,
а лише до грошей жадання, рубають приполонинські ліси, що майже не відновлюються
навіть за кілька десятиріч. Нацкоми (національні комерсанти. — Авт.) беруть
на себе зобов'язання стежити за відведеними ділянками, але Бог для них
у лісі — контролер негідний. Лісники без грошей. Зарплата — кругляком,
який за межі району вивозити забороняється без ліцензій. Та за 100, 200,
300 баксів лісоруби, ради сім'ї, покажуть для вирубки першому-ліпшому нацкому
будь-яку елітну ділянку.
Комусь і зарплатного кругляка не дістається. З лінії телефонного
зв'язку між стовпами зникли проводи. Куди вони зникли, міліція так і не
дізналася... Хатина. Три кімнати. Перша — дрова, ящик вугілля. Друга, вона
ж основна — чотири ліжка, дощатий стіл, вісім табуреток, шестеро дітей.
Третя — дві свині. Підлога у всіх трьох — земля. Навколо — ще живий ліс.
Стало цікаво, що тут їдять:
— Давай поміняємося сніданками?
— Давай.
У них у казанку — горох, кукурудза, пшениця, ячмінь. Все
разом запарене, якимось жиром залито. Ми їсти не стали. Діти накинулися
на наші «тормозки», забувши про все. І про нас. Ми пішли у ліс.
...І взагалі пенсії отримують тут без всякої черговості.
Діти досі народжуються. Раніше були дороги, а тепер змило. Ченці рятують
монастирі, щоб у далекому майбутньому там могли врятуватися самі від нав'язливих
потопів, відпущених долею ради загального національного безумства.
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
