Артистична кар’єра вабила його з дитинства. Спочатку він бачив себе музикантом, та й тепер цікаво послухати його гру на скрипці, фортепіано або гітарі, відтак — драматичним актором. Долю вирішив випадок: вже закінчуючи Ташкентський театральний, він побачив на гастролях МХАТівську виставу «На дні» з Грибовим у ролі Луки і написав актору захопленого листа з припискою: «Мрію грати колись так само». Грибов несподівано відгукнувся: «Приїжджайте» і сам зустрів юнака на вокзалі. Тут же, коли вони йшли з валізами вулицями ранкової Москви, велів: «Читайте». Читання молодого актора, очевидно, справило на корифея враження: через кілька днів Леоніда Бронєвого зарахували відразу на 3-й курс Школи-студії МХАТ.
Щоправда, по закінченні навчання жодному столичному театру Бронєвой не прирав до душі, і Леонід Сергійович вирушив у провінцію і 15 років працював у театрах Магнітогорська, Оренбурга, Грозного, Іркутська. Грати доводилося багато: в провінційних театрах випускали по 7—8 прем’єр за рік. Загалом, школу «переживання і перевтілення» Бронєвой пройшов прекрасну. Характер навчився створювати вмить. Підтвердити майстерність одного разу довелося парадоксально: на чергове революційне свято треба було грати п’єсу про Леніна, а виконавець головної ролі захворів. Директор театру покликав Бронєвого, який, сидячи в останньому ряду, спостерігав за репетицією: «Гей, як вас там? Що вам треба, щоб зіграти завтра Леніна?» «Кепку», — відповів той просто.
Наступного ж дня після дебюту в головній ролі радянського репертуару акторові, який до того тулився в орендованій кімнатці, запропонували на вибір дві квартири. Він вибрав меншу, демонструючи справжню ленінську скромність.
З кіно у Бронєвого роман попервах не складався: промайнув у безсловесних ролях у «Товариші Арсені» й «Твоєму сучаснику» — і все. А потім, після великої паузи, раптом отримав запрошення зіграти Мюллера в «Сімнадцяти миттєвостях весни» — роль, що принесла йому славу. Щоправда, спочатку режисер Тетяна Ліознова бачила його в образі Гітлера, але Леонід Сергійович рішуче відмовився. Не тільки тому, що Гітлера ненавидів (а як інакше може ставитися до фюрера людина, яка ще хлопчаком ховалася під час бомбардувань під вагонами і дивом залишилася в живих?), а й тому, що роль була внутрішньо статична, не давала акторові розгорнутися.
— Це не просто детектив про розвідника, — розмірковує актор про той знаменитий серіал. — У фільмі є зіткнення характерів та ідеологій. Тетяна Ліознова — режисер диктаторського стилю, жорсткий, з твердими установками, а мене такий стиль влаштовував завжди — в мистецтві важливо бути точним. Ми відразу домовилися, що не показуватимемо Мюллера, шефа гестапо, дегенератом з перекошеною фізіономією. На вигляд він добряга, який не проти пожартувати, побалагурити, а по суті — ворог, цинічний філософ, здатний на будь-які злочини. Як ви знаєте, реального Мюллера не було покарано: після війни він зник і жодного його зображення, навіть на групових знімках, не залишилося — обачний гравець заздалегідь про це потурбувався і підготував собі шляхи для відступу. Після «Сімнадцяти миттєвостей весни» Ліознова мріяла екранізувати «Обломова», де я повинен був грати головну роль...
Іллі Ілліча Обломова він не зіграв, зате зіграв у фільмах «Покровські ворота», «Той самий Мюнхгаузен», «Озброєний і дуже небезпечний», «Лікаря викликали?», «Агонія», «Старі молоді люди» і багатьох інших. Але хто сьогодні пам’ятає «Викрадення «Савойї» або «П’ятірку за літо» з його участю? А Мюллера пам’ятають усі.
Коли, прийшовши працювати в «Ленком», Леонід Бронєвой довго поневірявся без ролей, він прохопився в інтерв’ю, що якби він був головним режисером театру, а Марк Захаров — його артистом, то дав би грати йому рівно стільки, скільки грає сам. Захаров натяк зрозумів, і хоча дорікав актору за уїдливість публічно, але роботою Бронєвого завалив — одразу дав ролі Крутицького в «Мудреці», Дорна в «Чайці», герцога Норфолка в «Королівських іграх» і, сказавши, що «досить грати генералів», слугу Потапича в «Гравці». Отож роботи у Бронєвого сьогодні вдосталь. На радість глядачам.
До речі, є в актора й улюблений анекдот про Штірліца: Штірліц вистрілив у Мюллера. Куля відскочила. «Бронєвой!» — подумав Штірліц.
Москва
№242 17.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
