Не можна не бачити, що в нас існує політика подвійних стандартів стосовно прав людини: одні — для міжнародної спільноти, інші — для своїх громадян
Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ) ухвалила і проголосила Організація Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 р. у відповідь на жахіття Другої світової війни. Цей документ, який містить основні права і свободи людини, ліг в основу міжнародної системи захисту прав людини. 50-річчя ЗДПЛ широко відзначають у всьому світі, зокрема й у нашій країні.
За пишними ювілейними торжествами якось забули про те, що Україна не голосувала за ухвалення ЗДПЛ, як інші 48 держав (вона утрималася разом із Польщею, Чехословаччиною, СРСР, Білорусією, Саудівською Аравією, Південною Африкою і Югославією), що аж до кінця 80-х років влада СРСР приховувала ЗДПЛ від своїх громадян, а машинописні її копії вилучалися при обшуках як антирадянські матеріали, що самі права людини радянські юристи проголошували «буржуазними вигадками» і що, нарешті, ЗДПЛ багато в чому має характер компромісу між ліберальною концепцією прав людини, в основі якої ідея свободи (права людини — зони, вільні від державного регулювання), і патерналізькою моделлю забезпечення державою хорошого життя своїм підданим, яка базується на колективних правах. У Декларацію було включено деякі соціальні гарантії типу «права на оплачувану періодичну відпустку», які загалом-то до прав людини мають вельми непрямий стосунок.
Ухваливши ЗДПЛ і ратифікувавши згодом міжнародні пакти ООН 1966 р. про громадянські й політичні права та про соціальні, економічні й культурні права, які мають уже юридичну силу для країн, де їх ратифіковано, уряди взяли на себе зобов’язання дотримуватися прав людини, гарантованих цими пактами. Проте вони виявилися не в змозі виконати ці зобов’язання, передусім тому, що джерело порушень прав людини — сам уряд. І коли держава не зустрічає спротиву з боку громадянського суспільства, яке захищає права людини, порушення стають дедалі масовішими й масштабнішими.
Навіть поверховий аналіз зміни ситуації з правами людини в Україні за десять років переконливо, на наш погляд, показує справедливість такої оцінки для нашої країни. Молода, спочатку цілком лабільна держава згодом почала костеніти у дедалі неприємнішому для основної маси людей варіанті: вона все більше займається обслуговуванням можновладців на тлі зростання байдужості до долі всіх інших і дедалі більшої агресії щодо тих, хто висловлює незадоволення формованою системою відносин. Українське суспільство стає дедалі жорстокішим: наша країна — одна зі світових рекордсменів за кількістю смертних вироків, за відносною кількістю в’язнів, тортури під час попереднього слідства — поширене явище, говорити про незалежність і справедливість нашого суду важко, навпаки, незалежні експерти вважають, що половина вироків несправедливі, а про соціальні й економічні права, проголошені ЗДПЛ і зафіксовані в нашій Конституції, годі й говорити: право на достатній рівень життя, на соціальну захищеність виглядає просто знущанням...
Загалом становище з правами людини за останні два роки істотно погіршилося. Можна спостерігати, як поступово посилюються дуже небезпечні для прав людини тенденції. По-перше, посилився адміністративний тиск держави, її агентів, бажання детально регламентувати життя в будь-якій сфері, що істотно обмежує свободу особистості. А бажання позбутися цього регламентування викликає до життя дедалі витонченіші адміністративні процедури та методи покарання. По-друге, загострилася політична боротьба, в якій конкуруючі сили застосовують, м’яко кажучи, нецивілізовані методи, використовують силові структури для перемоги над опонентами. Це призводить до збільшення свавілля і безкарності правозахисних органів з одного боку і до посилення почуття незахищеності всіх — з іншого. По-третє, все ширше стає засекречування, замовчування, обмеження доступу до офіційної інформації. Недавній нормативний акт, який дозволяє керівникам органів виконавчої влади ставити гриф «ДСК» на свої документи, — кричуще порушення свободи інформації. Він фактично узаконює поступово сформоване становище, коли державні органи діють як власники офіційної інформації, ставлячи гриф «таємно», «цілком таємно», «для службового користування» на документи з даними, які ніяк не можна засекречувати. Це створює велику небезпеку для прав людини, бо лише інформоване суспільство може виконати одну зі своїх головних функцій — контроль над діями органів державної влади. На жаль, громадянське суспільство в Україні слабке, пасивне й не виконує належним чином ці функції. По-четверте, є наявним бажання прибрати до рук засоби масової інформації, зробити їх ручними та слухняними. Порушення Київською міською прокуратурою кримінальної справи за наклеп проти Сергія Рахманіна за недавню публікацію в газеті «Зеркало недели» — нечуваний тиск на пресу. Відносна свобода преси — одне з головних досягнень останнього десятиріччя — нині під загрозою.
Ось ще приклади, які свідчать про загрозу перетворення України на поліцейську державу. Колишній міністр юстиції Сергій Головатий заявив улітку в інтерв’ю радіо «Свобода», що в Україні є державні кілери. Через кілька тижнів було скоєно замах на життя відомого опозиційного політика й журналіста Сергія Одарича, котрий заявив, що не має ніяких зв’язків із бізнесом, і що в нього є тільки один опонент, котрому це було б вигідно, — Президент Кучма. За нашими спостереженнями, ці заяви не викликали ніякої реакції владних структур і суспільства, не було ніяких коментарів і спростувань. Як же це можна розцінювати?
Другий приклад. Газета «Политика» (№19 від 20.05.98) надрукувала лист (із грифом «таємно») Генеральної прокуратури в деякі районні прокуратури Києва з вказівкою притягнути до відповідальності за певними статтями Кримінального кодексу газети «Правда Украины», «Всеукраинские ведомости», «Киевские ведомости», «Политика», «Сільські вісті», «Товариш», «Комуніст», «МЫ» за оприлюднення даних, які дискредитують, компрометують і ганьблять Президента України як главу держави і громадянина, за результатами перевірки матеріалів, які надійшли з адміністрації Президента. І хоча тон багатьох статей опозиційних видань не витримує критики, такі дії адміністрації Президента й Генеральної прокуратури не можна кваліфікувати інакше, ніж замах на свободу слова.
Не можна не бачити, що в нас існує політика подвійних стандартів стосовно прав людини: одні — для міжнародної спільноти, інші — для своїх громадян. Про це свідчить, приміром, історія зі скасуванням смертної кари. Питання про позбавлення повноважень делегації України в Парламентській Асамблеї Ради Європи (РЄ) розглядалося не тому, що в нас виконувалися смертні вироки, а тому, що це було порушенням зобов’язань нашої влади: перші особи держави пообіцяли запровадити мораторій на смертну кару й не зробили цього. Недавно випущений комітетом із правових питань і прав людини РЄ документ про виконання Україною зобов’язань, даних при вступі в РЄ, констатує, що виконано лише одне: ухвалено нову Конституцію. Про наявність подвійних стандартів свідчить також відсутність публікацій текстів міжнародних договорів із питань прав людини, учасником яких є Україна, в офіційних джерелах права, приміром, у «Відомостях Верховної Ради». Це й є однією з головних причин відсутності прецедентів використання судами міжнародних угод в царині прав людини. Раніше ми заперечували колегам, котрі вважали, що це робиться навмисно, думали, нібито просто бракує вільних коштів, грошей тощо. Тепер бачимо, що ми помилялися.
І загалом, щиро кажучи, знову з’являється добре знайоме відчуття ворожості держави до людини, забутого вже протиставлення «ми» — «вони». Не хочеться знову відчувати себе дисидентами, але саме так поступово починаєш думати.
Що ж робити? На нашу думку, іншого шляху для громадських організацій, крім діалогу з органами влади, нині все-таки немає. Головний обов’язок держави за Конституцією — реалізація прав людини. Їх декларовано як одну з найвищих цінностей, і це є основою для об’єднання зусиль державних і недержавних інституцій. Тим паче, що колишньої монолітності сьогодні немає. У будь-якій державній установі можна знайти людей, котрі щиро хочуть виконати цей обов’язок. Не можна також стверджувати, що в нашій країні з правами людини зовсім кепсько. Україна — одна з найтолерантніших країн Європи щодо національних меншин і біженців. Є певні ознаки позитивних змін у судовій системі. Можна бачити, що керівництво МВС серйозно стурбоване поширенням тортур і жорстокого поводження й хоче виправити ситуацію. Можна навести й інші позитивні приклади. Проте загалом становище з правами людини істотно погіршилося.
Права людини — це імунна система організму суспільного життя. Коли нехтувати імунною системою, то організм починає хворіти й поступово помирає. Політичний режим, який дедалі більше порушує права людини, рано чи пізно приречений на поразку. Нам усім необхідно зрозуміти: або Україна буде помалу перетворюватися на демократичну країну, де права людини реально виконуються, або її загалом не буде, позаяк суперечності нагромаджуватимуться і, зрештою, розірвуть країну, як це сталося з СРСР.
І в цій боротьбі за демократію й дотримання прав людини Загальна декларація як і раніше є путівником, «Завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи й усі держави».
№237 10.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
