В юності в мене була одна зима, коли я з гордою гідністю сприймав холод. Простіше кажучи, я мерз із задоволенням. Річ у тім, що я тоді був безнадійно і до нестями закоханий. І мороз тієї зими являв собою не щось стороннє — він був середовищем, в якому існувала та прекрасна блондинка, трохи старша й байдужа до мене. Оскільки я не міг бути з нею, мені залишався простір холодних вулиць, якими вона ходила з роботи додому. Мені хотілося бути на тих вулицях справжнішим за все інше, навіть за мороз. І це мені вдавалося. Тільки так я міг бути ближчим до неї — будучи повним господарем простору, який вона за кілька хвилин перед тим залишила.
Потім було багато різних зим, і більше я такого не відчував. Просто мерз, як і всі. І раптом — ось ця зима. Я знову мерзну з радістю. Ні, я не закоханий. Просто раптом відчув, що хочеться жити. А це те саме.
№232 03.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»