Набагато цікавіше спробувати зрозуміти, чому так вийшло. Описуючи будь-який захід, передусім треба визначити його жанр, щоб підходити до його оцінки, виходячи із критеріїв цього жанру. Нас намагалися переконати, що це показ мод. Дозвольте із цим посперечатися. Мода як явище, що прямо залежить від часу, має властивість дуже швидко втрачати практичну цінність. Іншими словами, мода минулого (або позаминулого) сезону — а саме такою «годували» нас 3 дні — суворо кажучи, модою, на жаль, уже не є. Утім, якщо колекція є, що ж, їй пропадати?
Давно існує традиція через сезон-два після показів у пристойних місцях типу Парижа «прокочувати» залишки старих колекцій країнами третього світу. У цьому немає нічого трагічного, зрештою, чому ми кращі, скажімо, за Гонконг? Але, по-перше, навіщо тоді наполегливо говорити про «свіжі» колекції, адже, чесно кажучи, ніхто й не сподівався, що привезуть «щось новеньке» — ну не могло цього бути. І, по-друге, змінюється жанр заходу — це не показ мод, а просто видовище. Як же із цих позицій оцінити те, що нам показали?
Ні постановка окремих показів, ні загальна режисура особливою різноманітністю й вигадкою не відзначалися. Бліді, не завжди нафарбовані й причесані дівчата меланхолійно рухалися подіумом під цілком стильну, але далеко не завжди відповідну фонограму. Оформлення сцени теж відзначалося суворим аскетизмом: простий білий задник (лише на третій день вирішили пристосувати бутафорські канделябри, що є в театрі).
А тепер відновимо історичну правду. Із плутанини анонсів, програм і безграмотних прес-релізів виберемо тих дизайнерів, чиї колекції справді було показано: Стелла Кадан, Абрам Пелам, Стефан Соньє, Доменік Сіро, Черутті, Труссарді, П’єр Бальман, а також багатостраждальні Леконе та Еманн (чиї імена в прес-релізі було написано так, що їх ледве впізнали). Ймовірно, десь ще прослизали оголошені окремо чотири сукні Лакруа у виконанні топ-моделі Катуші (котра вражала в пору розквіту будинків Шерер і Балансьяга, а це, нагадаємо, було першої половини 80-х), тому що кілька разів вона в гордій самотності багатозначно виходила на сцену в якомусь туалеті. Але в якому й навіщо — залишилося загадкою, оскільки ніяк оголошено й прокоментовано не було.
Щоб моделі могли перевдягнутися й перевести подих, а також для більшої краси покази перемежалися балетом Національної опери (було представлено як окремі композиції, так і фрагменти зi світової класики), українським хором (4 рази), Дімою Маліковим та Аллою Поповою. Якщо цього сухого переказу подій недостатньо для відтворення загальної атмосфери заходу, можна ще додати, що все було вбого, непрофесійно й усі, хто сидів у залі, чомусь весь час почувалися ошуканими.
Утім, із нами так і слід чинити, нічого іншого ми не заслуговуємо. І доказ тому — один із заходів обширної і майже повністю міфічної програми паралельних показу заходів (нагадаємо, що з колекціями до Києва приїхали Її Величність принцеса Анна де Бурбон-Сицилійська, пара старезних топ-моделей та ще чекали Труссарді). Так ось, одним із пунктів програми був ленч Її Величності і дизайнера в столичній мерії з паном Омельченком. Він був запланований на неділю, однак у суботу об 11.00 пресу запросили до мерії, де повідомили, що напередодні ввечері (!) було вирішено перенести захід і він відбудеться зараз же, оскільки завтра в мерії вихідний. Звичайно, Труссарді немає, а принцеса про зміну програми ще не знає, але ми зараз їй зателефонуємо й... попросимо приїхати. Альо, це принцеса? Що, не приїде? Ну, не дуже й хотілося. Значить, ленчу не буде. Панове журналісти, може, по келиху шампанського?..
Як мовиться, коментарі зайві. Бідні люди — ті, котрі до нас потрапляють. Нам уже нічого — ми звикли.
№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
