Там, де Володимирська перетинає Жилянську, знаходиться
чотириповерховий, зведений ще до революції будинок під номером 84. На стіні
— меморіальна дошка: «У цьому будинку під час Вітчизняної війни діяла конспіративна
явка Залізничного підпільного райкому партії». З літа 1942 року вся підпільна
робота в місті замикалася саме на цю явку. Тут збирався третій за рахунком
і останній підпільний міськком.
У цьому будинку досі живе господиня явочної квартири, що
стала останнім штабом київського підпілля, Ольга Мойсеївна Світлична.
За традицією напередодні свята — Дня визволення Києва —
у неї в гостях зібралися подруги воєнних років — Олександра Павлівна Бойко
і Валентина Тимофіївна Шубіна. І, незважаючи на поганеньке самопочуття
— все ж таки 88 років, — Ольга Мойсеївна рада гостям, тепло і зворушливо
приймає своїх «милих дівчат». Прихід на явочну квартиру кореспондента «Дня»
ветерани зустріли зі схваленням: «Молодь нас нечасто жалує...»
А скільки людей тут збиралося ще зовсім недавно! Спогади,
сльози... Люди йдуть. Їх — найближчих і найдорожчих — із кожним роком стає
все менше. Не так вже й давно не стало Броніслави Петрушко, котра очолила
роботу підпільного міськкому після того, як влітку 1942 року гітлерівці
заарештували і стратили багатьох підпільників.
...Залишитися в захопленому німцями Києві — дружині військового
льотчика, єврейці, та ще й з двома маленькими дітьми на руках — вже було
справжнім вчинком. До того ж, у Ольги Світличної не було в Києві ані друзів,
ані знайомих. Напередодні війни вона з дітлахами жила в авіамістечку на
Солом'янці, а чоловік Василь у цей час здавав вступні іспити до військової
академії в Москві.
Евакуюватися разом з іншими сім'ями військових льотчиків
вона не захотіла — не вірилося, що німці візьмуть Київ. Коли ж місто було
захоплене ворогом, довелося їй вийти зі своїми дітлахами на вулицю й назватися
«погорілицею». Завдяки чому вдалося знайти дах над головою — у цьому ж
будинку, де на першому поверсі жив сам голова Ярославської управи міста,
а по сусідству — поліцай.
Як прогодувати дітей? Після того як закінчилися речі, придатні
для обміну на продукти, Ольга взялася пекти пиріжки, булочки, солодощі
й торгувати ними на Євбазі, що на місці нинішньої площі Перемоги.
На базарі молода жінка вслухалася в розмови, намагалася
зрозуміти, що робиться в місті — ніяк не хотілося вірити в те, що люди
змирилися з «новою владою». Згодом з'явилися знайомі, вдалося на час торгівлі
прилаштувати дітей у хороші руки. Однією з подруг Ольги стала Броніслава
Петрушко, яка за підробними документами також звалася Ольгою. Через деякий
час між жінками відбулася серйозна розмова. Броніслава запропонувала Ользі
влаштувати в неї явочну квартиру Залізничного райкому. Світлична відразу
погодилася.
Життя змінилося: з ранку — на базар, увечері — приймати
«гостей». Так не просто приймати, а всіх нагодувати, кому зробити перев'язку,
кому допомогти з одягом. Тут же підпільники писали листівки, зберігали
зброю, ховали втікачів з полону і концтаборів. Коли ж переривався зв'язок
з партизанами, Ользі доводилося брати дітей і з якоюсь легендою йти на
лівий берег — «на контакт»...
З наближенням радянських військ все більше радості й надії
несли підпільникам зведення «Совінформбюро». Влітку 1943 року всі вищі
гітлерівські чини, а також служби СД і гестапо покинули Київ. У місті залишалися
тільки частини польової жандармерії та військової розвідки. В цих підрозділах
на німців працювало багато поліцаїв. Вони-то, боячись за своє життя і прагнучи
вислужитись, і влаштували напослідок жорстоку травлю київських підпільників.
Один за іншим посипалися арешти. Поліцаї обходили будинки, оточуючи цілі
квартали, хапаючи всіх підряд. А наприкінці жовтня, коли наші війська підходили
вже до Дніпра, нишпоркам удалось-таки вислідити й заарештувати «двох Ольг».
Той холодний мокрий жовтневий вечір, коли поліцаї прийшли
забирати Ольгу і Броню, Олександра Павлівна Бойко досі пам'ятає в усіх
найдрібніших подробицях. Здалеку помітивши біля під'їзду чорну машину жандармерії,
вона зачаїлася у дворі навпроти.
— Броня кричала на всю вулицю, коли поліцаї вивели її з
дому, — згадує Олександра Павлівна. — Вона виривалася й навіть намагалася
бігти. Своїм криком вона врятувала всіх, хто в цей час iшов на явку, а
також товаришів, які сховалися в іншій квартирі цього ж дому.
Олександру Бойко, яка до війни працювала в фінвідділі Ленінського
райвиконкому, на квартиру до Ольги Світличної вперше привела її довоєнна
подруга Зіна Мироненко. Вона й представила Шуру Бойко Броніславі Петрушко.
Олександра Павлівна сміється, згадуючи про це:
— Петрушко поглянула на мене і говорить Зіні: «А це ще
що за фіфочку ти привела?» Я дуже хвилювалася перед цією зустріччю, тому
зробила зачіску і вдягла свою найкращу сукню і туфлі...
Так Шурочка Бойко стала підпільницею. Працювала вона на
залізниці, розповсюджувала листівки, виконувала різні завдання...
Разом з Петрушко заарештували й Ольгу Світличну; добре,
що діти в цей час були у людей. Сама вона чудом залишилася живою: фашистам
вже просто ніколи було розстріляти всіх заарештованих.
А Броніславі Петрушко на другий день вдалося втекти з-під
арешту, її вже точно не помилували б. Крізь кватирку, під носом у охорони,
вона вибралася на вулицю і сховалася у добре знайомих київських провулках.
Смілива жінка ховалася в надійних підпільників, які жили неподалік будівлі
«Абверштелле», на бульварі Шевченка, — у подружжя Тамари Підлісної та Олександра
Кривця. До вечора наступного дня Олександр Кривець разом з двома молодими
дівчатами-підпільницями вивіз Броніславу на «полуторці» до села під Васильків,
де жили батьки Георгія Шубіна — керівника підпільної організації київського
трамвайного управління. Однією з супроводжуючих була дружина Шубіна — Валя.
Ось як вона сама згадує про це:
— На виїзді з міста нашу машину зупинили фашисти. Поки
Саша Кривець пред'являв документи, ми з Оленою Заніною вискочили з машини
й почали співати, танцювати, посилати німцям поцілунки рукою, загалом —
робили все, щоб якось відвернути їхню увагу від машини. А Броня, закутана
в різне ганчір'я, лежала в кузові. Все обійшлося благополучно. А через
тиждень усі разом поверталися до звільненого Києва.
П'ятдесят п'ять років опісля сидять у своїй колишній конспіративній
квартирі три тендітні жінки і згадують роки окупації...
Свого часу вони врятували десятки людей від загибелі. Вони
сьогодні навіть не пам'ятають, скількох дітей, скільки хлопців і дівчат
за допомогою підробних документів уберегли від вивезення до Німеччини,
щоразу ставлячи на карту свої молоді життя.
Для нас, кому сьогодні приблизно стільки ж років, скільки
було підпільникам у роки окупації, по-новому звучали буденні для цих чудових
київських стариків слова:
— Ми були молоді, зухвалі, любили життя, любили Батьківщину.
І заради перемоги — Київ — НАШЕ МІСТО! — йшли на все, абсолютно не думаючи
про небезпеки... Зараз це все вам важко собі уявити...
№213 06.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
