— Останніми роками ви з'являєтесь у Києві як гастролер. Чи почуваєтесь ви тут, як і раніше, киянкою, чи вже тільки гостя?
— Знаєте, й не те, й не інше. Суто життєво — так, я приїжджаю до себе додому, тут моя сім'я. А в професійному сенcі для мене Київ точно таке ж місто, як Москва та всі інші. Я не почуваюся зіркою ні в Києві, ні в Москві. Для мене не має значення, де я. Різниці у сприйнятті себе публікою немає.
— Москва — місто з дуже насиченим театральним простором: сотні театрів, великі імена. Наскільки складно вам було обживатися у цьому новому для вас контексті?
— Контекст професійного середовища мене не хвилював. Адже я приїхала до конкретного режисера. Мені місце було приготоване. А ось стосовно московської публіки — це річ справді серйозна. Глядач у Москві набагато скептичніший. Він не готовий відразу радіти.
— У вашій особі я бачу не дуже потомлену життям людину.
— Мені ще рано від неї втомлюватися. Я вже у тому віці, коли не люблю страждань, а мізантропом ніколи не стану. Тому тішуся всьому новому.
— Ось мізантропічне запитання: часто у нашій пресі зустрічається твердження, ніби, щоб тут визнали, треба поїхати «туди» — причому «туди» має дуже широку географію. Наскільки це, по-вашому, вірно?
— Можна про це тільки теоретично розмовляти, тому що на своїй шкурі цього я не відчуваю, чесно кажучи. Що значить — визнали? Наприклад, коли я тільки прийшла у Театр імені Лесі Українки, мені гордо розказували, що сюди намагався потрапити Висоцький, а його не взяли. Є таке: ми любимо мертвих або тих, хто нас залишив. Я абсолютно не розпещена любов'ю чи популярністю в професії. Мені вже майже сорок, і для мене вся чарівність полягає в тому, що я роблю. Головне — я працюю й отримую від цього задоволення.
— А все-таки, наскільки Київ був для вас перспективним?
— Коли я працювала в Київському театрі російської драми, відбувалися часті зміни головних режисерів. Щоразу в кожного актора стояла задача — завоювати довір'я чергового художнього керівника. Йшла боротьба за виживання серед сімдесяти чоловік. Не встигаєш із режисером спільну мову знайти, а його вже виганяють. Тому задоволення виходило дуже мало. В акторській професії — нескінченно залежній — важливо знайти свого режисера, котрий буде хоча б постійний. Я навіть за рік до того, як нас узяв Віктюк, їздила до Москви й намагалася поступити до Васильєва.
— І що ж?
— Я побачила там жахливу атмосферу сектантства — мені стало так погано... Навіть пройшла один тур відбору, а від другого відмовилася. Мені взагалі не близьке все, в чому немає повітря. У Васильєва розпадаються зв'язки з акторами. Такий стиль може витримати тільки та людина, яка це несе, задає його. Я не дуже світла особистість і не вважаю себе такою, але мені було там важко, просто фізично складно. А у Віктюка інша енергетика. Вона теж шалено могутня, але в ній більше свободи.
— Те місто, в якому ви живете, дає вам свободу?
— Я завжди обожнювала Москву. Я туди їздила з інститутських часів, і це моє місто. Там інший ритм, інші відносини — вони більш поверхові, але й хороші цим. Там інші швидкості, там інше коло можливостей. І те, що я там опинилася, та ще й із роботою — для мене це подвійне щастя.
— Коли ви почали відчувати, що вам підвладні сильні, глибокі образи?
— Цього я ніколи не відчувала. Є процес гри, й тільки. Тепер величина ролі для мене не має абсолютно ніякого значення. Наш театр специфічний, центральні ролі, в тому числі й жіночі, уготовлені чоловікам. Але це воля мого режисера, з якою я вже звиклася. Тому, як не дивно, я дуже добре почуваюся в невеликих ролях. Головне — зробити їх достойно.
— Наскільки правомірно називати зараз театр Віктюка епатуючим?
— Я думаю, що правомірно. Він хоче обов'язково чимось нетрадиційним зачепити. Тому виникають чоловіки, котрі грають жіночі ролі, сам підбір п'єс такий. Та ж «Філософія в будуарі» — вже у самій назві епатаж. А в «Саломеї» — поєднання сюжету п'єси зі скандальними фактами з біографії Оскара Уайльда. Сам настрій Віктюка як особистості тягнеться в ту область, де йому хочеться шокувати.
— Чисто по-людському, чи виникає у вас неприйняття цього епатажу?
— Звичайно. Я не люблю «Філософію в будуарі» — у мене сину тоді, коли її ставили, було тринадцять років. Це найстрашніший вік, коли цей жах — наркотики, насильство, вся ця музика, всі небезпеки, що підстерігають дітей, — обрушується на батьків. Я весь час у цьому спектаклі пам'ятала, що у мене в житті є ця небезпека. Сама ситуація в спектаклі — з дочкою, що перетворилася на монстра, — для мене була дуже зрозумілою. Я думала: Господи, завтра я можу зіткнутися з тим же у житті свого сина. Але наш театр дуже своєрідний. У ньому молода трупа, яка беззастережно підвладна художнику. Його не цікавить твоя точка зору на те, що він має намір показати у спектаклі. Ти маєш тільки своє місце. Тому актори не випадають із його постановок, що цілковито перебувають у руслі його думок і смаків. Інша справа — що відбувається всередині кожного і як він це оцінює. Тут може бути повний розбрід. І у мене теж можуть бути свої погляди, і я іноді абсолютно категорично не погоджуюся. Але це мої проблеми. Ось є у нього така категорична настанова: жінка на сцені — завжди стерва, гидота. У нього не дуже велика любов до жінок як явища природи. Та в мене теж є свої маленькі секрети, коли я, розуміючи його загальну концепцію, починаю там робити своє ограновування, під себе підстроювати. Але я повинна бачити абсолютну необхідність цього для ролі.
— Як у такому разі вдається підтримувати творчу обстановку в театрі?
— У нас є дуже здорова іронія в колективі. Віктюк при всій його авторитарності може почути на свою адресу стьоб, який його не роздратовує. Ми в очі багато над чим сміємося, наприклад, над його штампами, які він, як усякий художник, не помічає в процесі творчості. І в нього немає злоби у відповідь. Він любить усіх, із ким працює. І ця свобода, з одного боку, а з іншого — наша «приклеєність» до нього, — народжують гармонію. У нас дуже демократичні відносини в колективі. Це дуже відрізняє нас від академічних театрів, де є тягар боротьби, інтриг.
— Можливо, тому працювати з ним люблять актори будь-якого калібру...
— І при цьому його не любить театральне середовище. Московська театральна еліта його відторгає. Навіть тут, в Україні, критики вже не одну бочку бруду вилили на наші роботи. Його нікуди не висувають, ні на які премії, не запрошують на великі фестивалі. Зате у нього зали повні.
— Наскільки велика різниця між Віктюком-режисером і Віктюком-людиною?
— Він один із небагатьох людей, у котрих немає різниці між тим, що він робить у професії, і тим, як він живе. Це одна людина. Він присвятив себе театру і в особистому житті не має нічого, що могло б відвернути від сцени. Сама його органіка в неробочий час пройнята грою, містифікацією. Його лицедійство виражається в якихось пустощах, у життєвій демократичності, що відрізняє його від багатьох режисерів. Він легко вступає у взаємини з людьми, хоча йому ж властиве уміння тримати дистанцію, коли це треба. Тому в нашому колективному житті він дуже простий у спілкуванні, підтримує весь час гарний настрій, а з іншого боку, в своє особисте життя він так просто нікого не допускає. Хоча загальновідомо, що джерело його працездатності — звісно, музика. Її він слухає у величезних кількостях, особливо ночами, голосно, від чого страждають усі сусіди. Ще — книги. Він читає багато, дуже серйозних авторів. І третє джерело — живопис. Він його знає, він ним захоплюється.
— Чи позначилася якось на вашому театрі нинішня криза?
— Ми весь час перебуваємо в якихось кризах. Віктюк іде глибше — розглядає кризу духовну, якою, як йому здається, ознаменовано кінець століття — криза любові, криза всіх людських відносин. Тому він кілька років тому поставив маркіза де Сада, з виключно молодіжною музикою. Він намагається зрозуміти, в чому цей жах кінця століття. А криза матеріальна позначається тільки на тому, що треба більше гастролювати, заробляти гроші й подалі від Москви це робити. Там гроші платять у конвертованій валюті. В Росії зараз заробити гроші практично неможливо. А жити треба цілій трупі, виховувати дітей. Тому ми багато їздимо, плануємо гастролі в Америці, Ізраїлі — це країни, де ми бажані гості, і, з іншого боку, ми можемо заробити.
— Як ви гадаєте, що зараз актуально, цікаво для глядача — які теми, жанри?
— Як персона жіночої статі, досить емоційна, з усіх жанрів найбільше люблю мелодрами й трилери. Жодні кризи не вбивають у мені любові до таких видовищ. Я з задоволенням, як глядач, дивлюся в усі часи речі сентиментальні, які прочищають мою емоційну сферу. А стосовно сьогоднішнього дня взагалі, я думаю, що це індивідуальна справа кожного митця. Театр — не потік виробництва, а все-таки це мистецтво, яке залежить від світовідчуттів митця. Тому нині в Москві паралельно вийдуть два «Гамлети» в різних театрах — і це абсолютно нормально. Речі, які не застарівають, завжди злободенні.
— Що, на вашу думку, відбувається зараз у духовному житті як Росії, так і України?
— Людині в усі часи потрібні дві речі: хліб і видовища, матеріальна сторона й духовна. У пошуках гармонії між двома цими потребами й існує, по-моєму, світ. Я думаю, що єдине, що відрізняє наш час від минулого, — у людини знизилася потреба у видовищах за рахунок того, що дуже сильна й не задоволена потреба в хлібі. Голодній людині не до видовищ, що надзвичайно трагічно.
— Чи має нинішнє життя якийсь вплив на театр, чи ж сильніший зворотний вплив?
— Я гадаю, що ситуація впливає в технічному плані — коли відсутні матеріальні можливості створювати спектаклі. А стосовно ідей: чим тоскніший настрій у суспільстві, тим більш оптимістичним, барвистим, яскравим і красивим має бути мистецтво. Вплив театру на людину можна ідеально виразити, по-моєму, таким словом, як враження. Людина має потребу у враженнях (не плутати з потрясіннями). Людське життя саме по собі надто нерізноманітне. І театр — це той заклад, який цю різноманітність може надати.
— Чи є у вас своя улюблена епоха, де ви, можливо, хотіли б жити?
— У мене немає думок із цього приводу. Я профан в історії, ніколи не цікавилася історичними романами. Кожен живе своїм малесеньким життям. Якщо воно хороше, приємне, ми хочемо існувати в цьому. Ось коли нам погано — починаємо хотіти жити в іншому столітті. У мене бували різні періоди. Але раніше я взагалі отримувала задоволення від страждань, а коли мені набридло, я стала отримувати задоволення від відсутності страждань.
— І все-таки ще одне запитання в умовному способі: чи є у вас та заповітна роль, ще не зіграна вами, яку вам хотілося б зіграти?
— Немає такої мрії. На ці запитання взагалі ніхто не може дати відповіді. Це те саме, що мріяти про життя у XVIII столітті. Та й немає великої надії на те, що я зіграю щось надприродне за масштабами. У будь-якій крихітній ролі можна отримати таке задоволення, яке не дасть тобі жодна Дездемона. З іншого боку, не можна роль зіграти без режисера. А режисерів, котрі щось приголомшуюче могли б на сьогодні зробити, я не знаю.
— Ваш погляд на проблему взаємовідношень театру й публіки?
— Мені здається, над тим, чи потрібне комусь його мистецтво, як адаптувати його до сприйняття глядача — митець, напевно, повинен задумуватися, але не повинен прагнути все «розжовувати». Віктюку, наприклад, досить того, що він сам вкладає в мистецтво і як він його розуміє й виражає. Хтось на Віктюка не ходить принципово — не приймає його естетики, його погляду на життя, який він виражає своїми засобами. А комусь це подобається. Хтось іде зі спектаклю з емоційним враженням. Мені здається, театру цього досить. Звичайно, митець хоче, щоб у всьому цьому була думка, умовивід, його погляд. Якщо він зрозумілий — слава Богу, якщо незрозумілий, — значить, не все вдалося самому митцю. Театр — не школа, не ораторська трибуна. Театр — це наше емоційне життя. Люди йдуть сюди за емоціями.
№213 06.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
