Цього вечора добро знову здобуло перемогу над злом, правда, поки що тільки за індійським календарем. Як з’ясувалося, для цього треба зовсім небагато. Подивитися на танці темпераментних жінок, котрі при цьому чомусь лукаво усміхаються і круто водять стегнами: видно, злі сили цього дуже бояться. Потім треба «пропустити» сто грамів червоного винця й закусити. Але закусити не окрайцем чорного хліба, а по-особливому. З’їсти, наприклад, філе курочки, легко зажарене у глиняній духовці Тандор, проперчене й приправлене м’ятним соусом. Від цього у роті робиться пожежа й демони покидають душу, боячись внутрішнього полум’я.
Наступний ковток червоного вина треба заїсти картопелькою, заправленою сиром і теж запеченою у Тандорі. Потім можна «прогулятися» по матар-плову — індійському рису, звареному з пророслим зеленим горохом і заправленому цибулькою. Але тільки, цур, не кінськими дозами, а то — дияволи злетяться, щоб приєднатися до щедрої трапези.
Хтось із радістю чесно признався, що тільки коли один раз самостійно пройшовся Хрещатиком, зрозумів, що Київ — це не в Москві. Хтось пив за теплу погоду. Словом, публіка не напивалася, а бажаючи одне одному побільше «лакшмі», говорила про кризу в сусідніх країнах.
— Що таке «лакшмі»? — питали непосвячені — Удача?
— Ні, це — гроші, — поправляли їх індуси й мазали лобики усім присутнім червоною фарбою, приказуючи: «Побільше лакшмі».
Я відмовився. Навіщо колишній радянській людині гроші?
Словом, «Дівалі мубараке!», або щасливого Дівалі!
№201 21.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
