На владику Іоанна чинили дуже сильний тиск, вимагали,
щоб він перейшов під юрисдикцію Московського Патріарха.Відповів: «Я підкорюся
цьому указу в тому лише випадку, коли мені доведуть Священним Писанням
і законами будь-якої країни, що клятвопорушення є доброчесність, а вірність
клятві є тяжкий гріх»
Думаючи про чиєсь минуле життя, завжди цікаво
знати не тільки подробиці життя й смерті (у православ’ї питання про те,
ЯК людина померла, ставиться іноді на перше місце: розсудливий розбійник
розкаявся та увірував уже на хресті), але й З ЯКОЇ СІМ’Ї ЛЮДИНА, З ЯКОГО
РОДУ.
Існують незвичайні роди-фамілії. Один із найстаріших українських
дворянських родів (засновник Максим Васильківський) — рід Максимовичів.
Найвідоміші особи з цього роду: святитель Іоанн, митрополит Тобольський
і Сибірський (1651 — 1714), який навернув у православ’я тисячі язичників,
залишив значну літературну спадщину, і ректор Київського університету св.
Володимира Михайло Олександрович (1804 — 1873), просвітник України, в альманаху
якого співробітничали О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Дельвіг.
Рід Максимовичів дав ХХ століттю одного з найпрекрасніших
людей — святого Іоанна, архієпископа Шанхайського і Сан-Франциського (1896
— 1966).
Прославляння його як святого в зарубіжних православних
церквах почалося відразу ж після його кончини. У Голландії житіє було написане
вже 1966 року. Про нього існує ціла література англійською мовою, включаючи
службу. Його шанують у США, у Франції, в Латинській Америці...
Багато людей, котрі знали його, навіть іноді майже випадково,
навіть і в середовищі католиків, не сумнівалися в його святості. Але й
ворогів у нього було і залишилося більше ніж досить, які неабияк попрацювали...
Із приводу цих людей американський православний письменник ієромонах Серафим
(Роуз) зазначив: «Жива святість коле очі».
Майбутній архієпископ народився в селі Адамівка Харківської
губернії і хрещений був на честь архангела Михаїла. 1914 року закінчив
Полтавську військову школу. А 1918-го (до приходу рад) —юридичний факультет
Харківського імператорського університету. 1921 року в розпал братовбивчої
громадянської війни його сім’я емігрувала в Белград, де він 1925 року закінчив
богословський факультет. 1926-го митрополит Антоній постриг його в ченці.
До 1934 року ієромонах Іоанн був спочатку релігійним наставником у Сербській
вищій школі, потім учителем і керівником у семінарії. Вже в ті, молоді
його роки не одного разу про нього мовилося: «Якщо хочете бачити живого
святого — йдіть до батька Іоанна». 1934 року його звели в сан єпископа,
і він був призначений в Шанхайську єпархію.
У Шанхаї чекав його великий недобудований собор і конфлікт,
що палахкотів між юрисдикціями. Насамперед він відновив церковну єдність.
Його пастві, знедоленим біженцям із Союзу, скоро відкрилося, що владика
— незвичайний аскет: їв він раз на добу, а в постіль не лягав зовсім. Владика
організував кілька благодійницьких товариств для біженців і Сирітський
будинок, через який пройшло 3500 безпритульних дітей. Він майже щодня відвідував
лікарні і в’язниці, часто вночі, безстрашно ходив Шанхаєм і в комендантську
годину під час японської окупації, що вражало.
Одного разу його покликали причастити жінку, вкушену скаженою
собакою. Жінка вже була уражена страшною хворобою. Під час причастя в неї
стався напад, з рота пішла піна, вона виплюнула Святі Дари... Святі Дари
не можуть бути викинуті. Єпископ Іоанн, не задумуючись, усе зібрав і, жахаючи
присутніх, спожив їх... «Нічого не буде, — заспокоїв їх владика. — Це Святі
Дари».
Шанувальниками владики записано і зібрано багато десятків
випадків його чудотворінь. Причому й таких, котрі неможливо матеріалістично
пояснити, навіть маючи велике таке бажання.
Він служив літургії, крім «споконвічних мов», основними
європейськими мовами, сербською, а в Шанхаї і китайською мовою.
Після перемоги Радянського Союзу над Німеччиною серед частини
еміграції запанувала ейфорія. Вигнанці писали покаянні листи «вождеві народів»,
поздоровляли з перемогою, поверталися на батьківщину. Хтось прямо на шибеницю,
як отаман Семенов, хтось під кулю, хтось у табір. На владику Іоанна чинили
дуже сильний тиск, вимагали, щоб він перейшов під юрисдикцію Московського
Патріарха. А в самого Патріарха на той час не було можливості рятувати
і ближніх... Владиці Іоанну загрожували, пробували отруїти, потім видали
указ про «відсторонення», немов би здійснив він тяжкий гріх. Але він-то
присягав зарубіжній Церкві. Тож і не вірив, цілком справедливо, радянській
владі. Відповів: «Я підкорюся цьому указу в тому лише випадку, коли мені
доведуть Священним Писанням і законами будь-якої країни, що клятвопорушення
є доброчесність, а вірність клятві є тяжкий гріх».
У Китаї до влади прийшли комуністи. Жодна з «найдемократичніших
і найгуманніших» країн не захотіла прийняти до себе п’ять тисяч гнаних,
паству архієпископа Шанхайського Іоанна... Коли б не владика Іоанн, скільки
з них пішло в табори, скільки під кулю? Немає таких математиків, не полічити.
Після непростих переговорів владика поселив свою паству
на Філіппінах, на острові Тубабао. Назва — оком відразу і не схопиш. А
повториш декілька разів уголос — казковим здаватиметься...
Мабуть, багато чого можна пояснити і з матеріалістичних
позицій. Ну, наприклад, випадковістю. Можливо, і випадково 27 місяців через
Філіппінський острів не прогулявся жоден тайфун, хоч і розташований Тубабао
на шляху їхніх сезонних маршрутів. А сезонів, як відомо, рік має декілька.
Можливо, це і випадковість. Але дуже вже якась неймовірна! А п’ять тисяч
чоловік знали, що Владика Іоанн щоночі окроплював їхнє селище. Ці два роки
один лише раз до острова наблизився тайфун, та й той в останній момент
якось спішно повернув у бік... Але тільки-но перебралися біженці — налетів
тайфун, зникли бараки...
Потім був Париж. Знать була спантеличена: новий архієпископ
ходив і служив босоніж. На нього поскаржилися. Повеліли носити взуття.
І він став носити. У руках. Послали в Брюссель. Потім — Сан-Франциско,
де він побудував-добудував свій черговий храм. У цьому храмі його усипальниця.
Факт нетління тіла архієпископа Іоанна (була спекотна середина
літа) очевидний усім: і чиновникам похоронного бюро, і Раді супервайзерів,
які давали дозвіл на поховання в «недозволеному місці». Дозвіл дали одноголосно.
Після молитов до владики Іоанна здійснюються чудеса. Серед
свідчень про них є і зовсім сучасні, такі як порятунок у літаку, в якого
горіли два двигуни, зцілення від СНІДу...
Кажуть, п’ятикупольний собор, присвячений чудотворній іконі
Божої Матері «Усіх скорботних радосте», видно з багатьох точок Сан-Франциско,
видно з океану і з мосту «Золоті ворота»... А тепер от і з берега Дніпра.
Днями в одному монастирі, неподалік від Черкас, з’явилася ікона блаженного
Іоанна. Автор цих рядків сам бачив.
№198 16.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
