Нещодавно голова Комітету з питань соціальної політики
парламенту та голова фракції СДПУ(о) Євген Марчук дав інтерв’ю радіопрограмі
«Резонанс». Редакції здається, що цей виступ містить у собі не тільки відповіді
на актуальні питання, а є, певною мірою, програмним. Тому, беручи до уваги
заяву Є.Марчука про балотування на президентських виборах, ми друкуємо
його інтерв’ю з деякими скороченнями.
— Євгене Кириловичу, чи спровокована наша фінансова криза
російською?
— Фінансова криза — це не просто хвороба, яку зараз переживає
все наше суспільство, а гострий і дуже больовий сигнал, діагноз критичної
захворюваності всього економічного організму; це реакція найбільш чутливого
сектора, який великою мірою концентрує весь розмаїтий спектр негараздів,
що нагромаджувались в Україні впродовж останніх років. Звідси штучність
дискусій — чи мають відношення події в Росії до нинішньої ситуації в Україні.
Так, мають, але дуже похідне, скоріше споріднене. Взагалі, пояснення ці
дійшли до якоїсь абсурдної думки, що в нас криза тому, що люди зібралися
натовпом біля банків, що вони хвилюються, панікують. Але люди знають, що
в Росії було таке ж саме. Усіх заспокоювали, а через два тижні виявилося,
що це заспокоювання було обманом. А люди досить свідомо слідкують за тим,
що відбувалося в Росії, і тому параліч фінансово-банківської системи —
це не криза, що виникла нібито ситуативно.
Російська економіка реформувалася з певним випередженням.
Цим і зумовлена першочерговість її макроекономічного обвалу. Заява нашого
Президента після останньої зустрічі з Єльциним про консолідацію зусиль
урядових сил для розробки спільних схем, які б дозволили разом вибратися
із кризи, викликає питання. Ми не почули, до чого ж серйозного домовилися
президенти; конкретної, більш-менш зрозумілої інформації ми поки що не
отримали. Ми чули лише про те, що Газпром чи, як було сказано, Росія, не
будуть вимагати виплати грошима для оплати боргів.
— Як би ви сформулювали основні причини нашої нинішньої
кризи?
— По-перше, криза в тому, що влада пробувала керувати всупереч
законам економіки. Ринок у всі часи цивілізованого поступу в жодній країні
не був ціллю, стратегічною метою. Ринок — це система організації товарообміну,
допоміжний інструмент для реальної економіки. Тому гасло «Побудова ринкового
суспільства» —це політико-економічний нонсенс. Жодна з економічно благополучних
країн наприкінці ХХ століття не спирається на глибоко лібералізовану економіку.
Не існує моделі так званого вільного ринку. Це XVII століття, і ми, на
превеликий жаль, за змістом і якістю реформ опинилися в минулому часі.
Друге. Без оживлення платоспроможного попиту підприємств незалежно від
форм власності і купівельної спроможності населення якісь серйозні поліпшення
у вітчизняній економіці неможливі. Й третє, дуже суттєве і важливе. Демократія
є результатом певного історичного розвитку, а не його передумовою. Тому
лозунг моменту має зараз змінити акцент. Головним має стати — «Створення
економічно заможного, соціально здорового суспільства». А побудова демократичного
суспільства має йти паралельно. Кому потрібна така псевдодемократія, коли
обмежуються елементарні права громадян на одержання зарплати, тобто на
оплату праці, коли люди місяцями не одержують заробітної плати, коли кримінальні
групи тероризують цілі райони, — це демократією і близько не пахне. Тому
спочатку суспільство має стати на засади законності та порядку і лише потім
ці останні підтримуються демократичними методами. І четверте: оздоровлення
національної економіки неможливе в умовах масової втечі капіталу в тінь
і в далеке зарубіжжя. Союз держави і капіталу, можна сказати, не має альтернативи.
Економічний успіх під силу лише країні, де держава здатна регулювати рух
вільного капіталу. І п’яте. Економічна стабілізація неможлива в умовах
зрощування влади і мафії. Держава має створити умови, щоб приватно створювати,
а не лише приватизовувати створене. Вкрай важливе оптимальне поєднання
приватного сектора із державним і кооперативним секторами економіки. Межі,
поширення кожної форми власності мають визначатися лише через один критерій
— ефективність виробництва і функціонування.
— Євгене Кириловичу, чи ті пункти, які ви назвали, опрацьовані
нашими вітчизняними науковцями, чи дещо й запозичено з тих етапів розвитку
світової цивілізації, яку вже людство пройшло?
— Якоюсь мірою треба оглядатися на те, як проходили такі
серйозні кризові етапи у своєму розвитку ті держави, які зараз перебувають
у розквіті. Якщо прискіпливо проаналізувати особливості виходу з великої
депресії США, реформи в Німеччині під керівництвом Ерхарда, японське чудо
60-х років, так званий чилійський варіант, безпрецедентний динамізм економіки
Китаю і так далі, то за всього цього розмаїття суто специфічних особливостей
усі країни, які через ті чи інші причини потрапляли в серйозну соціально-економічну
скруту, обов’язково запускали в життя такі передумови: перше — опора на
власні сили на та внутрішню енергетику свого народу. Друге. Всюди свідомо
йшли на те, щоб перш за все власними силами нагодувати та одягти країну.
Третє. Це повна підконтрольність усіх владних інституцій єдиній волі закону.
Четверте. Фактично у всіх країнах процес оздоровлення національної економіки
монопольно регулювався державою. Згадаймо хоча б відому тезу Рузвельта.
Він казав: «Держава має приборкати збожеволілий ринок». П’яте. Влада досить
енергійно і результативно боролася з корупцією на всіх рівнях, не кажучи
вже про елементарний бандитизм. І шосте. Виключною турботою всіх нині економічно
упорядкованих країн був і є захист науки, освіти та максимальне заохочення
національного інтелекту.
— Але ж, Євгене Кириловичу, погляньмо правді в очі. Народ
по-своєму вирішує проблему. Він не вірить, власне, жодним внутрішнім рецептам
і діє дуже просто. Владі — владне, а народові — присадибні картопляні ділянки.
Чи це вихід зі становища?
— Не зовсім. У державі, яка думає про своє майбутнє і вболіває
за національну економіку, повинен культивуватися такий принцип: все те,
що ми можемо виробляти належної якості, потрібно робити самим. І остання
криза показала, наскільки страшні наслідки в Росії, та і в нас, — залежності
від імпорту.
Держава повинна створювати умови, щоб українські громадяни
продуктивною працею гарантували собі гідний рівень життя, були в змозі
сплачувати податки, щоб з бюджетних надходжень могли утримувати тих, хто
сам собі зарадити не в змозі. І, до речі, проблеми соціального зубожіння
і бідності можна розв’язати не на засадах перерозподілу мізерних доходів,
але й ще одним шляхом — пожвавленням ділової активності і в товаро-продукуючій
сфері. Максимальним стимулюванням галузей, що здатні працювати на ринковий
попит. Погляньте, що в нас сьогодні виходить. У нас сьогодні не шиють штанів,
сорочок, навіть не виготовляють шкарпеток і панчох. Урядовці просять кредити
майже по всьому світі. Громадяни ці позичені під здирницькі відсотки гроші
віддають за другосортний ширвжиток, що продукується тими ж самими кредиторами.
І поточного року навіть ми бачимо, що цей згубний механізм перестає діяти,
бо принизливо випрохані ці кредити майже повністю поглинаються виплатою
попередніх боргів.
Багато хто зараз бачить єдиний вихід із ситуації у відставці
уряду, імпічменті і так далі. Можливо, ситуація і дійде до цього, але зараз
парламенту, домінуючим політичним силам треба глибоко розібратися в усіх
складових системної кризи. Чітко визначити причини, помилки і добитися
всіма парламентськими можливостями їх усунень. Відставкою уряду зараз ситуацію
не поліпшиш. Треба примусити уряд працювати і працювати підконтрольно.
А відставка — це досить легкий механізм, і за цим, як кажуть, діло не стане,
але чи краще стане від цього людям? Я думаю, що ні. Зараз треба парламенту
зайнятися дуже серйозно відпрацюванням своєї моделі економічного розвитку
і примусити уряд працювати, але під жорстким контролем і, перш за все,
контролем за використанням бюджету.
№184 26.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»