Ситуація, що стрімко змінюється, залишила далеко позаду ті початкові посилання, які й лягли в основу антикризової програми. А тепер у нас й інша економіка, й інша країна. Звичайно, Комісії з перевірки імпортних контрактів ще якийсь час зможуть підтримувати національну валюту, що втрачає вагу, точнісінько так само, як і введення контролю за цінами вже через місяць наповнить прилавки магазинів соціально прийнятними цінниками. Але головним їх наслідком буде «чорний ринок» і корупція, і власті прекрасно це розуміють. Як же розвиватимуться події далі? Що повинні, що можуть і чого не зможуть зробити чиновники, які перебувають у владних структурах? Почнемо з того, що головні інструменти і головні методи майбутньої економічної політики все ще залишаються загадкою. Значною мірою це пояснюється і тим, що глибина економічної кризи до кінця ще не виявилася. Хоча вже в найближчий час власті повинні будуть публічно оголосити, яку кредитно-грошову політику відтепер проводитиме Україна.
Фінансові кризи в Азії і в Росії, швидше за все, ще довго втримуватимуть інвесторів від вкладень у нестабільні економіки. Отже, Україна щонайменше на рік буде позбавлена коштів для фінансування старих боргів. Очевидно, приблизно такий самий часовий інтервал валютного дефіциту прогнозують і в уряді, розраховуючи почати обслуговування держоблігацій після 1999 року. Отже, з ОВДП нібито все зрозуміло, тільки б непокірливі власники не протестували. Набагато складніші справи з усіма тими, хто звик до отримання, нехай і мізерних, бюджетних платежів.
Справа в тому, що закриття ринку держборгу унеможливлює практично фінансування всіх бюджетних витрат в колишньому обсязі (адже Президент пообіцяв ще й проіндексувати нинішні зарплати й допомоги). Відтепер єдине джерело бюджетних прибутків — податки підприємств і населення — тільки частково складається з грошей. Решта — заліки, бартер, векселі. Думається, що навіть ще більша інфляція не врятує становища і не принесе бюджетові інфляційного прибутку. Більше того, недовір’я до національних грошей взагалі може скоротити надходження грошових податків, оскільки підприємства прагнутимуть зберегти свої ресурси в складських запасах. Такі нескладні роздуми спонукають нас до одного неприємного висновку: вже зовсім-зовсім скоро Україна, слідом за Росією, почне замислюватися про друкарський верстат.
Заяви про те, що у нас в обігу не вистачає грошей і раніше були дуже популярними і серед виробничників, і серед політиків. А тепер, після падіння валютного курсу гривні і 30-відсоткового знецінення гривневих зарплат та аналогічного зростання цін, ці розмови стануть тим паче актуальними. Справді, виробництво лише 18 відсотків внутрішнього валового продукту покривається гривневими ресурсами. Щоправда, ще не менше як 25% припадає на долари (які теж є грішми, хоч і не для всіх доступними). Більш як 40% розрахунків відбувається в натуральній формі, ще 15% — це взаємозаліки й векселі. Як же можна збільшити кількість грошей так, щоб усі, кому вони потрібні, отримали їх повністю?
Найпростіша відповідь, що лежить на поверхні, — збільшити обсяг грошової емісії. Таку відповідь пропонують багато вітчизняних економістів, зокрема й автори нашої газети (див.«День» N170). Їм поки що заперечують вітчизняні ж монетаристи «за посадою та дислокацією» з Нацбанку. Щоправда, в останніх прихильників всередині країни менше, ніж за кордоном. Навіть попри те, що офіційний економічний курс названо «монетаризмом». Отже, моральна підтримка, як, утім, і матеріальна, приходить саме звідти. Огнян Хишоу, провідний експерт німецького федерального Інституту проблем Сходу, зокрема, зауважує: «Проблему нестачі грошей в економіці не можна вирішити простим запуском друкарського верстата чи грошовими ін’єкціями в різні галузі економіки. Це було б дуже просто, щоб бути правдою. Та це не працює». Він стверджує, що коли промисловість перебуває у фазі стагнації, коли немає довіри місцевій валюті, істотне збільшення грошових мас приведе лише до стрибкоподібного зростання цін.
Більш м’який варіант розширення грошових мас: надрукувати лише невелику кількість, щоб розплатитися з боргами. У певних випадках така тактика може бути припустимою. Марго Торнінг, економіст з Вашингтонської дослідницької організації American Council For Capital Formation, конкретизує: «Це залежить від рівня інфляції. Якщо він дуже високий, 20—30% на рік і більше, то друкування грошей не допоможе людям. На додаткові гроші мало що вдасться купити. За такої інфляції треба нарощувати не кількість грошей, а виробництво товарів». Зрозуміло, що західні економісти, які звикли до норм і правил ринкової економіки, можуть давати тільки ті рекомендації, які вже не раз були випробувані в їхніх країнах. Без перебільшення можна стверджувати, що завдання, які стоять перед Україною, так само як і перед Росією, не вирішував ще жодний уряд.
Отже, скільки ж грошей має обслуговувати економіку? Монетарист зі світовим іменем Мілтон Фрідман радить: «Стільки, скільки треба». Але скільки треба Україні? Справа в тому, що економічній історії відомі випадки, коли роль грошей виконували товари, і українські зерно та цукор, так само як російські нафта і газ цілком справляються з такою роллю (пригадайте горезвісні 40% бартеру). Отож питання вже повинне ставитися зовсім інакше. Не скільки грошей треба, а як збільшити частку гривневих розрахунків, водночас скорочуючи частки долара, бартеру, заліків і векселів? А якщо в умові задачі будуть тільки питання про «кількість» гривні, а питань про передумови збільшення сегмента гривневих розрахунків не буде, чергове включення друкарського станка обернеться лише збільшенням маси якісного паперу.
Усі ми прекрасно знаємо, в якій пропорції конвертується гривня в долар. Адже точнісінько так само гривня конвертується в бартер, вексель і залік. Зверніть увагу, підприємець абсолютно точно скаже, за скільки «живих» гривень він може продати, наприклад, газ: співвідношення гривні до бартеру — 2 («живі») за 5 (бартерних) гривень. Приблизно стільки ж коштували в епоху свого розквіту й енергетичні векселі. Ми не заглиблюватимемося, чому такий популярний бартер, і не розписуватимемо схеми уникнення податків та боротьби з «дубовим» бухобліком тощо. Однак абсолютно зрозуміло, що причина цього — не тільки в дорогих і дефіцитних грошах. Хоча і в них теж.
Необмежений попит на «живі» гроші з боку бюджету зумовив завищену ціну національних грошей. Фактично, потреба уряду в грошах складається з розрахунку 100-відсоткового покриття ВВП грошовими ресурсами. Тоді як насправді в обігу перебуває лише п’ята частина необхідного. Реальна конкурентна ціна на гривню повинна формуватися на відкритому кредитному ринку. А уряд (до речі, прикриваючись народними інтересами) з одного боку диктує абсолютно непорівнянні з виробничим прибутком ставки прибутковості за кредитами собі, а з іншого — дискредитує всіх інших позичальників, дозволяючи їм «законно» не віддавати борги.
Одне слово, система, що склалася, яку не назвеш ні грошовою, ні товарною в чистому вигляді, диктує власні пропорції та курсові співвідношення. Зможе українська влада осягнути і виправити ці перекоси — вгамує грошовий голод. Не зможе — доведеться запускати друкарський верстат і чекати нового витка інфляції.
№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
