А вчений Маршалл Макклюен висловлювався ще різкіше, стверджуючи, що засоби масової інформації на певному етапі розвитку людства починають кардинальним чином визначати його свідомість загалом і, ні багато ні мало, творять історію. На думку Макклюена, наприклад, виникнення фашизму було зумовлене винаходом радіо, а телебачення відкрило нову, можливо, фатальну для суспільства епоху. І якщо іще зовсім недавно не тільки ми з вами, але й високочолі інтелектуали ставилися вельми скептично до висновків згаданого мислителя та інших подібних висловлювань, вважаючи їх психопатичними фантазіями або художнім маренням, то сьогодні голос волаючого Макклюена не самотній і набуває для нас із вами страхітливої актуальності.
Справді, чи можемо ми уявити кардинальні зміни останнього десятиріччя без впливу ЗМІ, коли вигодуване радянською ідеологією суспільство в найкоротший термін змінило не лише структуру державного ладу, але й сам спосіб життя і мислення людей. Якщо ми, наприклад, звернемо увагу на поведінку сучасного підлітка, то виявимо, що вона переважно американізована, причому ця модель — жести, міміка, манери — явно запозичена з голлівудських фільмів та «мильних» телесеріалів. Електронні ЗМІ програмують і кодують суспільну свідомість.
Таким чином, від того, хто перебуває по той бік екрана, залежить сьогодні, ким ти будеш, шановний читачу: китайцем або європейцем, українцем або американцем, пристойним обивателем або дисидентом. Невипадково під час сучасних державних переворотів бунтівники насамперед захоплюють телебачення і радіомовлення. Адже вони чудово розуміють, що в постіндустріальному суспільстві влада ЗМІ настільки могутня, що вони вже можуть використовуватися як найбільш ефективний засіб масового ошукування.
Особливість сучасного телебачення полягає у глобальності аудиторії, надоперативності і надпереконливості (або, як висловилися б фахівці, гіперсугестії). Якщо найпрестижніша газета може протягом доби бути прочитана щонайбільше сотнями тисяч читачів, то телебачення може вийти на мільйонну аудиторію одночасно. Причому якщо читач газети повинен принаймні вміти читати і може на власний розсуд, зупинивши погляд на тому або іншому «підозрілому» фрагменті, проаналізувати його, то телеглядач мало не з пелюшок сприймає телесировину, як манну кашу, по суті, отримуючи інформаційну ін'єкцію в мозок і ставлячись до неї суто некритично. При цьому навіть найпримітивніша телепродукція транслює на глядача зовсім не концепції або окремі думки настільки ж реальних, наскільки безвідповідальних авторів програм, але спосіб життя загалом. І що грубіше і дохідливіше це відбувається, то більший ефект впливу.
Саме реклама за лічені роки перевернула свідомість українського обивателя. Без кінця репродукована картинка «щасливого життя» споживачів жувальної гумки куди ефективніше перетворює психологію мас, аніж інтелектуальне кіно або «роздуми біля парадного під'їзду» глибокодумних аналітиків.
Усе це не можуть не розуміти особи політично або економічно зацікавлені у громадській думці, в масовому споживачеві і, відповідно, в масовому виконавцеві (чи то політичної, чи то економічної волі). Не можуть це не розуміти й ті, хто створює власний продукт масової інформації: митці, журналісти та інші інтелектуали. І як тільки вони знаходять одне одного, як тільки виявляють спільну мову, виникає угода і змова, а засоби масової інформації перетворюються на засоби програмної маніпуляції.
Але головне в сучасній «інформаційній» ситуації, мабуть, полягає в тому, що телебачення — це не тільки засіб обдурювання людей, але й спосіб формування духовного середовища. Досить поглянути на книжкові лотки і сучасну періодику, відвідати вернісажі і театральні прем'єри, щоб пересвідчитися в тому, що мимоволі вони відтворюють структуру і психологію кліпу. І це стосується не лише бульварних видань (адже їм на роду написано, уникаючи змісту, розкладати пасьянси з порнокартинок), але й таких маститих діячів мистецтва, як Роман Віктюк а чи Борис Мойсєєв, Андрій Жолдак а чи Оксана Забужко, Вадим Скуратівський а чи, скажімо, художній тандем Сенченко — Савадов, — літературне слово і театральне дійство, жест і образ виявляються елементом самореклами, засобом соціальної магії.
Не дивно, що за таких умов гинуть у зав’язці «товсті» журнали та літературно-аналітичні огляди. ЗМІ підминає під себе всі сфери культурного життя, таким чином приховано, але реально формуючи образ людини і світу.
І це зовсім не наш вітчизняний винахід: той, хто ще не розучився читати книжки, може дізнатися від багатьох європейських мислителів про специфічні форми симуляції дійсності за допомогою телебачення. На жаль, це і є дух епохи, вітер змін... TV так чи інакше обов'язково буде використовуватися як засіб маніпуляції громадською думкою та кодування свідомості, і, очевидно, питання лише в тому, хто саме і як його буде використовувати. Чи зможуть за цих умов вижити література і мистецтво загалом? Чи зможе Україна як нація протистояти тому або іншому культурно-політичному і культурно-економічному впливу, а чи вкотре вона буде продана за тридцять срібняків уже аж ніяк не російській імператриці? Ці питання (поки що) мають для нас не лише риторичний сенс.
Р. S. От уже в Японії після перегляду психоделічного мультфільму сотні дітей, які б'ються у конвульсіях, відвозять до лікарень... От уже миловидий юнак без якихось (із медичної точки зору) відхилень у психіці, надивившись трилерів, з неймовірною жорстокістю винищує свою родину... От уже ваша дитина розмовляє (а значить і мислить) рекламними блоками... — Але чи варто обтяжувати себе неприємними думками цього тихого вечора?.. Чи не краще ввімкнути телевізора і відпочити тілом і душею?
№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
