«Голосую» на роздоріжжі. Поруч, під дахом автобусної
зупинки на мішках із картоплею сидять три літні жінки, чекають знайомого
водія — він їх уранці «ПАЗом» підкинув на городи, надвечір обіцяв забрати.
Гомонять селянки про те, про се, — погода, врожай, здоров’я, — а балачка
несамохіть до грошей вертає: коли вже ті пенсії даватимуть.
— Чекайте, дівчата, — каже одна, — он Пустовойтенко назбирає, то й отримаємо.
— Так він їх і віддасть, — провадить інша.
— А чого? Обіцяв же. — Перша перев’язала на голові платка. — Привселюдно
по телевізору божився.
— Обіцяного три роки ждуть. — Третя підвелася, вийшла на трасу, приставила
долоню до очей. — Володя он теж обіцяв, а не їде.
— Ти, Софіє, нікому не віриш.
— А кому зараз вірити? Думаєте вони ті гроші для нас шукають? Розкотили
губу. Ювілей Кучми відзначити треба було? Треба. Хрещатик до параду вилизати
треба було? Треба. На святкування незалежності гроші треба були? Треба.
Отож бо!
— Таке кажеш. Давай он чоловіка спитаємо — лисий, мабуть, грамотний.
— Чуєте, дядечку, вибачте, будь ласка. Ми тут хочемо вас запитати. Ви,
мабуть, у технікумі викладаєте? Ось скажіть, Кучма...
— Я не викладач.
— А хто?
— Журналіст.
— Ще краще. Ось скажіть, Кучма...
Я не встиг відповісти — трапилася попутка. Махнув жінкам на прощання
рукою й поїхав. Дорогою таки придумав (навіть у блокнот собі занотував):
шановні мої селянки, я не знаю, скільки пішло «конфіскованих» грошей на
ювілей Президенту, не знаю, скільки «заасфальтували» їх на Хрещатику, не
відаю, скільки коштував бенкет для «вершків». Та знаю напевне, що вам на
ваше 60-річчя ніхто не дасть ні копійки, і на парад до столиці вас ніхто
не запросить, і салюти на вашу честь не гримітимуть, і бенкети не влаштовуватимуть.
Ваше — в мішках, на яких сидите. Вони ваша надія і опора. Вони ваша зарплата
і премія.
А пенсія? Відрахуйте, згідно з прислів’ям, від «обіцяльного» виступу
прем’єра три роки — дивись, наприкінці літа 2001-го щось і отримаєте.
