— Без концепції не існує освіта в будь-якій державі. Україна, до речі,
завжди була концептуально вдоволеною. Українськими вченими та практиками
розроблено програму «Освіта ХХI століття», що є сьогодні найбільш концептуальним
документом. Але концепція в освіті — найлегша справа. Її завжди можна розробити,
апробувати, побудувати на найбільш передових ідеях талановитих педагогів,
керівників освіти. Такі люди завжди є в державі. Їх замало: 3-4% від загальної
кількості, але вони наче яскраві зірки, про них та їхню працю знають усі.
Проте основне в освіті — забезпечення цієї концепції з боку держави,
насамперед, матеріальне забезпечення. Освіта в усіх державах вимагала,
вимагає і вимагатиме економічної підтримки. В Україні, на превеликий жаль,
такої підтримки немає. Це найлегше пояснити економічною кризою. Але, на
мою думку, причина в тому, що наш державний істеблішмент не готовий убачати
в освіті основну рушійну та відтворюючу силу розвитку суспільства. Цікаво,
що в післявоєнних Німеччині та Японії, які були у значно гірших умовах,
аніж ми, вихід із кризи починали з освіти.
Японські економісти вважають освіту найприбутковішою галуззю. За їхніми
підрахунками, що велися протягом десятиліть, інвестиції в початкову освіту
дають до 40% прибутку, в середню — до 110%, у вищу — 340% прибутку!
Може, саме через те у всіх передових країнах поставлено питання надання
вищої освіти всім випускникам середніх шкіл. Нині в Японії, Південній Кореї
майже 80% випускників шкіл отримують вищу освіту, в США — майже 70%. В
Україні, за офіційними даними, лише 40% випускників продовжують учитися,
але ця цифра дещо завищена (з урахуванням молодих спеціалістів, які дістали
неповну вищу освіту). Нагадаю, що критерієм вищої освіти є те, що людина
має доступ до інформації або вміє його для себе створити, щоб вибудувати
чіткі позиції в лінії розвитку галузі, де вона працює.
Вища освіта, і це зафіксовано в нашій концепції, являє собою пошук талантів.
Це пошук тих 3-4% найталановитіших людей, які можуть рухати вперед усе
суспільство, різні напрямки його розвитку. За підрахунками японських економістів,
ці 3-4% забезпечують понад 95% національного доходу. І якщо ми практично
не будемо реалізовувати ті положення концепції української освіти, де йдеться
про добір, підтримку, забезпечення талантів, то прогресувати наша країна
не буде. Сам факт відтоку кадрів вищої кваліфікації з України свідчить,
що ставлення до освіти з боку уряду, інших державних та недержавних організації
має бути значно кращим.
— Чи простежується тенденція зниження рівня освіти за рахунок її подешевшання?
— Передусім, освіта в наш час, звичайно, занепала в своїх тенденціях
розвитку. Ідеться про те, що найпопулярнішими стали галузі, спрямовані
на обслуговування людини. На обслуговуванні завжди можна взяти більше дивідендів,
більше заробити. А фундаментальні галузі: математика, теоретична фізика,
техніка — не в пошані у випускників шкіл. А значить, формується брак нових
ідей.
Однак найгірше нині для освіти те, що ми не дбаємо про вчителя в школі.
А без талановитого вчителя годі конструювати прогресивний поступ нашого
суспільства. Талановитий учитель — основне для кожного суспільства. Через
нього відбувається пошук талантів, їх зростання. А вчитель у нас сьогодні
— в ямі.
Наприклад, у США тенденції розвитку освіти опрацьовують близько 60 тисяч
учених, у Росії — понад три тисячi, у нас — менше ніж тисяча.
— Ми звикли шукати орієнтири для нашого життя на Заході. Що може наша
освіта набути з досвіду східних країн?
— Там не цураються першооснов своєї культури. Ознаки національної культури
в них чітко відтісняють на задній план масову культуру. А в нас масова
культура, на жаль, захоплює молодь. Причина — брак естетичного, почуттєвого
виховання дітей. Саме в почуттях закладено історизм нації, культури. Це
є в нас тільки на рівні талановитих учителів, на рівні експерименту. Наша
вища школа не вміє готувати вчителів, формувати людську душу, людське серце.
А японська школа саме на це і спрямована. Там завжди підтримують природні
дані дитини. Батьки завжди піклуються, щоб дитина знала в декілька разів
більше за шкільну програму, причому опановувала це самостійно.
Почуття — це така складова людської духовності, яка зумовлює розвиток
розумового і практичного досвіду. Більшість вважає, що розум визначає поступ
дитини. Ми вимагаємо, щоб вона більше знала, пам’ятала, відтворювала. Але
ми нічого не робимо для того, щоб дитина була почуттєво задоволена від
того, що вона пізнала. Почуттєве задоволення — основна мотивація для китайських
та японських дітей, що спонукає їх до такого напруженого навчання. Випускник
японської середньої школи знає 270 відтінків кольорів! Естетичне виховання
іде там шляхом замилування — світом, людиною, собою.
Процес самостійності в азіатській школі теж набагато розвиненіший, як
у нас. Наприклад, я попросив професора Хоккайдського університету Такедо
Окінаву дати мені можливість побувати в нього на лекції. Він відповів,
що за двадцять років роботи в університеті не прочитав жодної лекції. Після
чого ми зайшли у великий читальний зал, десь на 900 місць. О 9-й годині
ранку в ньому не було жодного вільного місця. Така ж картина була, коли
ми завітали туди о 9-й годині вечора. В київських бібліотеках пусто...
Японці ретельно вивчають світовий досвід в усіх галузях. У кожному японському
дитячому садку, школі, університеті відчувається велика любов і повага
до спадщини двох великих українських педагогів — Сухомлинського та Макаренка.
Чудово вони знають і російську педагогіку. В нас набагато гірше поставлено
вивчення майбутніми вчителями спадщини наших великих педагогів та психологів...
— Коли йдеться про духовне виховання дитини, часто мають на увазі викладання
у школі закону Божого, валеології, естетики. Чи здатні такі предмети вирішити
завдання духовного виховання?
— Моє глибоке переконання: духовність у школі чітко відбивається через
духовність учителя. Для того, щоб діти духовно розвивались, у школі має
бути відповідне середовище. А воно створюється кожну хвилину всіма вчителями,
на кожному уроці. По-перше, через те, що кожний учитель може дати кожній
дитині духовне задоволення своїм предметом. І мудрі вчителі чудово вміють
відчувати, на якому рівні опанування предмета кожна дитина відчує це задоволення,
тож індивідуально підходять до дітей. На жаль, система освіти вимагає однакового
рівня для всіх... А система підготовки вчителів не орієнтує їх на індивідуальну
роботу, на творчу самореалізацію в кожній дитині одноосібно.
— Як, на ваш погляд, закласти духовність у підготовку вчителя?
— Передусім, на рівні відбору майбутніх учителів. Таланти мають віднаходитись,
починаючи з дитячого садка. І тут вироблено безліч ефективних підходів
у різних країнах, у тому числі і в нас. Знання свого предмета — це основа
основ професіоналізму вчителя, але це, хоч як парадоксально, не головне
в його роботі. Без уміння передати ці знання в досвід учня вчитель ніколи
не здійснить своєї місії. Для цього у вчителя повинна бути колосальна потреба
в самореалізації, почуттєвість, великий розвиток духовності, сильна, яскрава
особистість. Готувати таких людей потрібно з 5 — 7-го класу, причому індивідуально.
Сухомлинський писав, що основними вимогами до вчителя є любов до дітей,
майстерність в одній чи декількох галузях та постійне учнівство, самовдосконалення.
На жаль, нині дуже мало вчителів відповідають цим вимогам...
— Для того, щоб у вчительство приходили таланти, треба піднімати престиж,
авторитет професії педагога. Що можна зробити в цьому напрямку, крім надання
коштів?
— Економічний чинник падіння престижу соціального статусу вчителя все
ж таки найважливіший. Держава повинна створити механізми підтримки вчителя
всіма доступними механізмами, навіть якщо неможливо прямо надати на це
гроші. Коли вчитель повинен думати, як додатково заробити гроші чи нагодувати
родину, не можна говорити про педагогічну творчість. У більшості розвинених
країн професія вчителя міститься в першій п’ятірці найбільш високооплачуваних.
У Японії вчителі безкоштовно їздять на транспорті, одержують книжки...
— Що б ви побажали вчителям України перед початком нового навчального
року?
— По-перше, вірити, що матеріальна скрута — тимчасове явище. Розумію,
як учителям сьогодні важко, але не хотів би, щоб талановиті йшли з освіти.
Це безперспективно для вчителя, особливо для талановитого, схоже на смерть
для його досвіду, здібностей. По-друге, вважаю, що потрібна більша самоорганізація
з боку вчителів. У США близько десяти років тому громадські організації
вчителів учинили гучний скандал, викривши порушення в використанні бюджетних
коштів на освіту, і з того часу тримають цю сферу під пильним контролем.
Учителі — величезний прошарок інтелігенції. Вони працюють майже з кожною
п’ятою людиною. Учителі можуть себе захистити і повинні зробити це, оскільки,
мабуть, більше нема кому в нашій державі це зробити. Від вступу вчителів
навіть у політичну боротьбу за свої права багато чого залежить у їхній
долі.
ДОВІДКА «ДНЯ»
Іван Зязюн народився 1938 р. на Чернігівщині. 1964-го закінчив філософський
факультет Київського університету. Викладав філософію в Дніпропетровському
університеті, естетику та історію філософії в Київському театральному інституті.
З 1975-го — ректор Полтавського педагогічного інституту, який під його
керівництвом став базовим для педінститутів СРСР. Із 1989-го по 1991 роки
— міністр освіти УРСР. З 1993 року — директор Інституту педагогіки і психології
професійної освіти Академії педагогічних наук. Доктор філософських наук,
професор.
