Якщо рушив у дорогу, то неодмінно кудись прийдеш.
Навіть коли тобі хтось умисне заважає. А йдеться ж про цілий народ, велетенське
суспільство, спільноту, що рушила до світлого майбутнього, простувала слизьким
і небезпечним шляхом. Йому, цьому народові, ніхто не заважав, за винятком
хіба що самого себе; й тому він так довго йшов, цей знедолений народ, що
вже навіть обридло плентатися до цілі. Словом, цирк на дроті. Або: сиділи
балакали, сіли та й заплакали.
Я спробую говорити про відомі речі забутою й замовчаною мовою. Йтиметься
про комунізм, відоме нам явище, і мало знайомий, і так само мало приємний
його антипод — капіталізм. Щодо першого, то мене в дитинстві напхали розмовами
про безгрошівний рай, про рівність і братерство між усіма народами. Мене
навіть лупцювали, коли я наївно мав сумнів у святості голомозого дядечка,
чия фізія красувалася на портреті. Отак я й дорослішав, дивлячись як сусід
краде на цукерковій фабриці шоколад, а потім кривобоким дитячим почерком
пише анонімки й бігає звірятися до мене, чи не припустився орфографічних
помилок. Трохи згодом я зрозумів, що людство можна урівняти тільки в один
спосіб, повідрубувавши усім, як курам, голови. Отже, просто кажучи, вже
юнаком я був ситий комунізмом по горло. Я був не одиноким: серед гармидеру
совєцького суспільста, яке, наче люес, роз’їдали дикі злидні, виростало
моє покоління. Ті, кому сьогодні від тридцяти до п’ятдесяти. Це покоління
животіло під дощем несусвітних балачок про безкоштовні крамниці, громадських
жінок та будинки, що невдовзі таки справдилося — у вигляді смітників та
нічліжок. А потім приїхав родич із Володимира й здивував мене одкровенням,
що робота в нас не обов’язкова: хочеш — працюй, хочеш — ні. Твоя воля.
У країні, де кожен метр густо покроплено кров’ю й гірким потом, де з кожної
п’яді тхне смертю, більшість затурканих роботою гегемонів розпускала солодкі
соплі після роботи, заправившись по кадичок сивухою; а рафіновані інтелігенти
цокали язиками, дивлячись на цю гидоту, і вірили, що будують разом із нею
світле майбутнє. Скільки б я не бурлакував по життю, всі — від останнього
злидаря до високопоставленого чиновника — справді у це вірили. Вірили,
а не вдавали віруючих. Аж раптом усе принишкло і, як дуля, намалювалося
незаперечне: не буде соціалізму з людським обличчям. І настали інші часи:
тих індивідів, що сумнівалися у симпатичності тієї «соціалістичної пики»,
перестали запроторювати на покіс дубів на Колиму та в Магадан. Тепер на
них чекали білохалатні, з першокласною совєцькою виучкою доктора. І виявилося,
що упокорити людину легше легшого — треба тільки загнати її у пастку власного
марнославства.
То був час, коли совєцького інтелігента, вгодованого прогірклим салом
та ліверною ковбасою, відвідали нові мажорні думки — про край обітованого
капіталізму. Це був таємничий, колись заборонений, а тому дуже жаданий
світ. І тому, коли підняли всі можливі завіси, включно із залізною, коли
понищили всі стіни, включно із берлінською, всі враз повірили, що от тепер
й настане очікуване царство повних шлунків та інтелектуальної свободи.
І от він нарешті з’явився той жаданий капіталізм. Первісний, як тендітно
назвав його якось один депутат. Оскалив ікла і пішов гуляти. З диким, смердючим
душком совєтчини та слов’янського ледарства. І людям за виконану роботу
взагалі перестали платити гроші. Я знаю багато випадків, коли робітників
просто виганяли зрештою на вулицю, радячи шукати заборговані їм гроші хоч
у зоопарку. За останні п’ять років я зустрів тисячі бездомних, безробітних,
нікому непотрібних чоловіків. Вони похмуро ціпеніли у сутінках часу, понуро
дивлячись, як, осяяна неоном фешенебельних магазинів, з історії зникала
їхня країна...
