Усього п’ять хвилин ефіру, зате п’ять разів на тиждень —
таке життя ТЕТівської програми Олексія Зотикова «Дай п’ять!». На тлі заставки,
схожої на зелену земну кулю й одночасно на величезний київський каштан,
він простягає глядачам свою руку для дружнього рукостискання. Бо його програму
присвячено Києву та киянам і наповнено її дорогими для кожного киянина
подробицями історії рідного міста.
Життя Олексія, як і багатьох з тих, хто ставить духовну виповненість
вище матеріального благополуччя, склалося дуже непросто. Драмстудія Палацу
піонерів, де він грав разом з відомим нині актором Сергієм Маковецьким,
перша кіношна роль у віці 11 років на «Київнаукфільмі» змінилися на всепоглинаюче
захоплення історією. У київському помешканні на Печерську йому на голову
постійно падають папки, набиті тисячами сторінок переписаних ним від руки
рукописів з унікальних київських архівів. Обробляючи за день по десять
справ
XVII — XVIII сторіч, він дійшов до того, що одного разу заяву на відпустку
підписав 1756 роком, закреслив і знову поставив ту ж дату. Захищати дисертацію
йому довелося в Москві. Для фахівця з українського козацтва не знайшлося
іншої «дисертабельної» теми, окрім як про ірландців у США й Канаді. Потім
він декілька років керував Трахтемирівським історико-культурним заповідником...
Але «закваска» кіно, що потрапила в кров у юності, дала рецидив за двадцять
років, і Олексій повернувся на «Київнаукфільм», переповнений темами й сценаріями.
Він написав проект «Невідома Україна», історичні нариси, з яких виросли
144 фільми. Для реалізації цього гігантського плану «Київнаукфільм» перетворювали
на Національну кінематеку України, що призвело зрештою до краху студії
через невідповідність рівня завдань і можливості фінансування. А документальні
фільми, зняті за сценаріями Зотикова, досі крутять на різних телеканалах.
Але папки з історичними документами продовжували падати йому на голову,
й Олексій з’являвся то на радіо, де вів щотижневу передачу з історії, то
на «Студії «1+1», в макарівській «Телеманії». Намагаючись доповнити відеорядом
свої архівні знання про Україну XVII — XVIII сторіч, він об’їхав усю країну,
відзняв багато кілометрів плівки.
І навіть у популярної «Телеманії» він відчував деяку недореалізованість.
Київ, його старовина, його дух вимагали свого візуального втілення. Олексій
завжди стверджував, що він за національністю киянин, але саме глибинного
київського звучання йому бракувало на нинішньому телебаченні. Не сучасних
швидкопсувних новин, а того, що з пилом сторіч лягло на подільські й печерські
бруківки, в’їлося в пори каменів та мешканців і створило неповторну ауру
Міста. Запропонований ним телекомпанії «ТЕТ» проект щоденної передачі про
Київ припав до смаку, й із 1 січня Зотиков вийшов у ефір.
«Еще одно последнее сказанье, и летопись окончена моя», — казав неквапливий
пушкінський літописець Нестор. Олексій Зотиков — літописець несамовитий.
Він знімає київську натуру, котра зникає: будинки, котрі зяють вже порожніми
вікнами, стародавню бруківку, котра похапцем і по-варварському заливається
бетоном. Він поспішає відобразити подільських старих, котрі ще не вимерли
від злиднів, ще не виїхали на Троєщину, до Ізраїлю або Америки. Він розказує
про справи давно минулих днів так, немов сам був їх очевидцем. Він уникає
легковажної попсовості в своїх розповідях про Київ, кліпового мигтіння
в подачі відеоряду, трепетно й пристрасно ставлячись до об’єктів своєї
любові.
Випуски програми «Дай п’ять!» у різні дні тижня виходять під різними
рубриками. У понеділок — це опис куточків Києва XVIII сторіччя, знавцем
якого є Олексій. Тоді місто складалося начебто з трьох міст: Подолу, Печерської
гори з військовим гарнізоном і Лаврського монастиря з прилеглими церквами.
По вівторках він виводить на екран ту саму київську людську натуру, що
зникає. Початок цієї традиції він веде від Купріна, від його антології
«київських типів». Середа — це «середовище» мешкання, відкритий архітектурно-містобудівний
дискусійний клуб. Благо, мотивів для запеклих дискусій останнім часом,
у зв’язку з несподіваними й раптовими новобудовами, з’явилося більш ніж
досить.
У четвер в ефір вийде телерубрика з характерною назвою «О 9.00 — подвиг»
(слова з фільму «Той самий Мюнхгаузен»). Її присвячено київським буденним
справам, в яких завше є місце для героїзму.
І, нарешті, п’ятничний випуск — це телесторінка «Київ — батьківщина
ніжна», котра працює на давню ідею Зотикова — створити Всесвітній клуб
киян, Pax Kieviana, об’єднати розкиданих всією планетою вихідців з нашого
міста.
«Моїх матеріалів вистачить на десять років щоденних передач!» — говорить
Зотиков.
