Біля колишніх Золотих воріт, під оригінальною спорудою, для якої важко підібрати назву (технічний пам’ятник попередньої епохи — «Зріз захисного валу із заборолами») встановлено скульптуру князя Ярослава Мудрого. Бідний Великий князь вражає ненатуральною, манірною й анатомічно деформованою позою. Так «вишукано» скрутити себе можуть хіба що провінційні оперні співаки на сцені. Бронзова фігура майже потворна, зокрема тому, що занадто велика для маленької площі. Можливо, вона краще сприймалася б із більшої, власне, з дуже великої відстані. Експозиції князя біля Золотих воріт виявилося, втім, замало — копія голови цього шедевру прикрашає ще «артистичний» Андріївський узвіз. Яка художня рада санкціонувала виготовлення та встановлення пам’ятника? У будь-якому разі очевидно — метрами керували міркування, дуже далекі від естетики, мистецтва. Йшлося про те, щоб однією мідною фігурою вбити двох зайців. По-перше, терміново виконати патріотичний обов’язок перед великим пращуром. Тим паче, що на нього претендує також Москва, — згадаємо пам’ятник у Ярославлі. А по-друге, нагадати всім про визначного киянина скульптора Івана Кавалерідзе. Нагадали.
Сумнівним шедевром виглядає також дзвіниця Михайлівського монастиря. Як на мій смак, то поряд дві дзвіниці в одному стилі (українське бароко XVIII століття) — дещо забагато. Головне, однак, у тому, що дзвіниця стала дзеркалом і символом сумного протистояння, яке спотворює сьогодні церковне життя українських православних. Якби не змагання за першість, хтозна, коли і в якому вигляді ми побачили б цю дзвіницю. Крім усього, на вигляді споруди виразно відбився той майже спортивний поспіх, з яким її будували — є в дзвіниці щось від театральних декорацій, якась несправжність. Мимоволі очікуєш, що ось-ось із нею щось трапиться. (До речі, стіни церкви Богородиці Пирогощі вже облупилися.)
Окрім церков, дзвіниць та пам’ятників, столиця активно прикрашається банками. (Аби в нас було стільки грошей, скільки банків.) Банкам неможливо закинути неякісність роботи чи брак художнього смаку. Подивіться, наприклад, на Київську філію Національного банку України на Контрактовій площі. Там краща дзвіниця у місті, не згадуючи вже про довершений ансамбль будівель; можу запевнити, що внутрішній двір банку ще більш імпозантний, аніж фасад. Я мала нагоду познайомитися також із інтер’єром. Який високий смак, як професійно збережені й підкреслені там найменші залишки історичного декору! Матеріали використано тільки найкращі — мармур, дороге дерево різних порід; кришталь, художні паркети. Мимоволі згадала облуплені, давно не ремонтовані приміщення вузів, шкіл, наукових закладів, лікарень. А потім подумала: «Та нехай собі будують — усе-таки краще, ніж вивозити гроші за кордон». Адже має-таки настати час, нормальний час, коли така кількість храмів золотого тільця стане непотрібною. А гарні, першокласні будівлі залишаться, будуть прикрашати столицю і належати їй.
Може, найбільш глибоко змістовним знаком часу став пам’ятник, який три роки тому з’явився біля дзвіниці Святої Софії. Це могила патріарха Володимира, навколо якої завжди відчуваєш напружене, майже видиме магічне поле. Бо над тією могилою на тротуарі наче концентруються й вирують темні пристрасті, що роздирають сьогодні наше суспільство. Ворожнеча між християнами, між Сходом і Заходом країни, між партіями, між поколіннями, між суспільством і владою. І тому здається, що Український патріарх не тільки буде, а й має лежати під ногами перехожих, аж доки не вщухне хвиля розбрату. Аж поки до могили одним хресним ходом прийдуть українські християни — усіх церков, конфесій, партій та національностей.
