Дотримуючись традицій, ви неодмінно потрапляєте в
немислимо дурну ситуацію. Традиції — це тиражування нагромаджених за роки,
десятиліття, століття помилок. Це тисячолітнє царство глупоти. Скажімо,
одна з таких традицій змушує вас мліти перед заморським гостем, ошелешено
і чемно вклонятися йому, виконуючи обов’язок засоромленого інтелігента.
Я ж намагаюся тицьнути дулю тисячолітньому традиційному досвіду. Цей досвід
полягає в коротенькій формулі: обдури і дай обдурити іншому. Той, хто живе
в цій країні чесно і намагається грати за правилами, для суспільства —
ідіот або блаженний. Той, хто навчився дурити і брехати у два вуха, вважається
неабияким цабе і докою. Вибір між добром і злом такий тонкий і тендітний,
що часом не добереш, як потрапляєш у залежність до зла. І справді, яка
користь із того, що ти тягнеш на собі віз уселенської скорботи, якщо «досвід»
підказує, що можна переступити через голову сплячого сусіда і взяти те,
що належить йому, а не тобі?
Цю нехитру виручалочку усвідомили всі: від останнього злидаря на Хрещатику,
який колись несподівано вирішив, що жебрацтво в цій країні, попри ледь
помітні демократичні зрушення, дає набагато більший зиск, аніж стояння
біля станка і обточування деталей для гармати на знаменитому заводі «Арсенал»,
— і до останнього дрібного чиновника, який вирішив, що ліпше напоїти до
посиніння свого начальника в ресторані або тицьнути кому треба конвертика
з тугими зеленими баксами, а заразом шепнути, що якийсь там Пупкін не вміє
того, що можу я, ніж роками безрадісно просуватися по службовій драбині.
Далебі, навіть зловтішно і розрадно дивитися на цих темних чоловічків із
світлими лицями в напрасованих костюмах, які вирішують долю освіти, транспорту,
заводу «Арсенал» і ще багато чого. Їхнє марнославство вдоволене, їхнє куплене
право незаперечне. Їхнє бундючне жирування у країні, де двірник може обхамити
тебе і порвати сорочку на грудях, чийсь приватний охоронець задушити тебе
краваткою, невіглас давати тобі самовпевнені некомпетентні поради, а бандит
запросто купити громадську думку, — стало традицією, вросло у свідомість
і плоть. Як пояснити переляканому заморському панові це безглузде стрибання
нашенської людини між суперечливих істин та непохитних інстанцій? Хіба
що послатися від безвиході на еволюцію нещасного пана Дарвіна? Мовляв,
такі ми вже вродилися, що вдієш... Прикуси язика, кажу собі, не уподібнюйся
до наших записних патріотів, які передбачливо набули іміджу зрадників,
бо нині мода на все, що розпадається, смердить і гниє. Не потрапили у великомученики,
то принаймні приберемо декадентської пози і пудритимемо інфантильним дівчатам
та пещеним заморським візитерам мізки десь поблизу університету або Києво-Могилянської
академії. Епоха, знаєте, епоха...
І тому, збираючись черговий раз щось сказати, я стримую себе. Краще
промовчати, аби не накликати на себе глумливого реготу, на кшталт того,
яким повії нагороджують добропорядних жінок. Тож, панове, не бунтуйте проти
тисячолітнього досвіду глупства, бо самі пошиєтеся в дурні. У нас, як в
антисвіті, всі закони діють навпаки. І це є нашим найміцнішим і найнезаперечнішим
Законом. І саме із цієї причини в нас не вистачає нар у тюрмах і таборах
і ліжок у божевільнях. Нехитра, але точна формула-виручалочка «дури і бреши»
працює безвідмовно, навіть приносить дивіденди. Щоправда, за однієї умови:
якщо у вас специфічне розуміння совісті. У нас навіть поліцаюка натискає
на спусковий гачок рушниці, згадуючи про неї. У національному, звісно,
розумінні.
