Іноді навіть дивуєшся, як поет-чоловік може написати цілу книжку «чуттєвих»
віршів, ніжних і тонкосльозих, геть позбавлених маскулінної агресії та
руйнівного шалу. З огляду на таку сумну тенденцію, поява збірки поезій
«Філософія смути» (Київ, 1998) вельми зворушливий факт. Її автори — колишні
брати «во Калашникові» та УНА-УНСО Славко Артеменко і Дмитро Корчинський.
Ставлення Корчинського до політики завжди вирізнялось певною артистичністю,
жестуальністю і водночас — дивовижною заповзятливістю. У його політиці,
утвореній на перехресті мистецтва та терору, завжди домінували хоча частенько
епатажні, проте завжди активні дії. Участь у більшості СНДівських воєн
та демарші УНСОвських формувань зашуганими українськими стезями врешті-решт
призвели до остаточного занепаду масової довіри до ідей УНА-УНСО. Український
побутовий мелос, тотальний стан ледачкуватості й розніженого споглядання,
а також властива народові недовіра до «оскаженілих націоналістів» спровокували
суспільство на підсвідому анафему тим політикам, які замість «душещипательних»
обіцянок розкидалися довкола образливими епітетами (зокрема терміном «свинопаси»
щодо власного ж електорату). Тож УНА-УНСО навіть не доклигали в належному
складі до передвиборної феєрії, розстрілявши свої набої в дуже далеких
ворогів. Усе-таки нація, що в ній «на мільйони хлопів — лиш двадцять п'ять
зухвальців» (С. Артеменко), не здатна поцінувати ідеологію веселого варвара-інтелектуала,
який лише на війні знаходить спокій, а в терорі вбачає правду — навіть
якщо ці тези треба ділити на коефіцієнт постмодерної умовності. Одначе
саме такий досвід став для Корчинського й Артеменка чудовим замінником
поетичних студій та літературних університетів. Тож книжка «Філософія смути»,
як і еклектична виструнченість поступу цих вояків-політиків-поетів-авантюрників,
зачудовує передусім яскравістю здобутих вражень, силою емоцій. Тож якось
ніяково говорити про дотримання форми, перераховувати банальні чи недолугі
рими, адже ці вірші не варто сприймати виключно в контексті сучасної поезії,
геть наповненої розчарованими дівчатами та юнацькими суїцидними переживаннями
на полюційному грунті. Поетика Корчинського й Артеменка — то роздратування
вбивці, позбавленого розкоші воєнної безвідповідальності; то відраза до
міст, «неушляхетнених зруйнуванням»; то дика істерика від «неможливості
стріляти»; то повсякчасне нагадування, що «єдиний спосіб щось змінити —
це взяти автомат...» «Філософія смути» — книжка нищівна, бо позбавляє авторів
права на подальшу політичну демагогію. Їм не вдасться стати ані демократами,
ані лібералами. Натомість більмо екстремізму, святково опоетизоване й безмежно
романтичне, надійно застуватиме їм сяйво сучасного політолімпу. І терористичні
марення Корчинського («Свою бомбу я покладу на перехресті вулиць...») залишаться
пустими, наче непогамоване лібідо.
Переконаний, що борці проти привидів націоналізму належно використають
цю книжку на свою користь, виокремивши з неї декларації, на кшталт «зо
всіх бажань є насолода руйнувати, а з іграшок — удавки і ножі». Адже варто
тільки застосувати до «Філософії смути» метод висмикування цитат, аби ідентифікувати
її з такою собі реанімованою мордою агресивної «бандерівщини».
Єдина хиба цієї книжки, як на мене, полягає в усвідомленні політичної
втоми колишнього лідера УНА-УНСО, який так і не здобувся на ореол бодай
ексцентричної харизматичності. Імовірно, політика для Корчинського закінчилася.
Його конвульсії на царині здорового патріотизму, зігноровані поміркованим
соціумом, втратили практичне значення. Тож залишилося тільки доземно вклонитися
всім, кого приваблювала УНСОвська мадонна в лицарських латах, і вдатися
до поетичної коди: всім спасибі, війна закінчилася.
