— Чому для оплати меморіальної дошки довелося заставляти квартиру?
— Я багато разів ходила в Міністерство культури, в Головне управління культури Києва, в Оперу, у філармонію, в консерваторію — скрізь чудово знали Рахліна, але допомогти увічнити його пам’ять не могли. З міськуправління культури навіть надійшов лист, що, виявляється, є рішення про встановлення меморіальної дошки, і якщо громадськість знайде гроші, то відділ пам’ятників міськвиконкому готовий виступити замовником.
Формулювання, по-моєму, глумливе. Якщо ми знайдемо гроші, то навіщо проміжна інстанція?
Нарешті Рада єврейських організацій України та Єврейський конгрес погодилися допомогти. Домовленість була така. Меморіальна дошка коштує $22.800 — я можу показати кошторис. Із них приблизно $ 11.000 — це творча частина, яку Ігор, внук Рахліна, взяв на себе: сам все виконав і оплати не просить. А частину, що залишилася, ми просимо сплатити. Нам обіцяли це із жовтня минулого року.
— Хто конкретно обіцяв?
— Ілля Левітас, голова Ради єврейських організацій. Він сам писав про це в газеті «Еврейские вести»: «Єврейська Рада візьме на себе частину витрат...» І обіцяв Єврейський конгрес.
— Суму було обумовлено?
— На жаль, ні. Ми просили сплатити приблизно 50%. До того як починати роботу, я принесла Левітасу довідку з художнього комбінату про вартість робіт, а потім і кошторис. Якщо це надто дорого, треба було з самого початку сказати мені, я не розраховувала б на них.
Приблизно в той же час розпочалася історія з дачею Рахліна в Криму. Свого часу, після смерті Рахліна, її віддали під дитячий садок. А наприкінці минулого року кримська влада вирішила повернути її законним спадкоємцям для влаштування музею. Треба було вивезти звідти сам дитячий садок, дитячий майданчик, облаштувати все це на новому місці. Ми вивезли 10 вантажівок сміття. Все це разом із дошкою коштувало нашій сім’ї близько $40 тис. Спочатку ми просто у когось позичали. Потім настав час віддавати гроші — і мені довелося закласти квартиру. Всі фінансові гаранти обіцяли: гроші ось-ось будуть, потерпіть трохи. До боргів додалися відсотки, і тепер у мене просто безвихідна ситуація — треба забиратися на вулицю.
Давайте поговоримо про інше. Припустімо, мене немає, в природі не було. Хто повинен потурбуватися, подумати про те, щоби створити музей Рахліна, встановити йому пам’ятник, видати книжку? Чи він не заслужив?
Так, я припустилася помилки, що не домовилася про всі фінансові питання до останньої коми. Я просто хотіла увічнити пам’ять свого батька, видатного музиканта, котрий стільки зробив для України і для Києва...
Коментує голова Ради єврейських організацій України Ілля Левітас:
— Я справді обіцяв допомогти Леонорі Натанівні, але не даючи гроші, а допомагаючи їх роздобути, тобто знайти спонсорів. У Раді єврейських організацій грошей немає і ніколи не буде — ми існуємо на громадських засадах. Я тільки посередник. А ті, з ким я домовився про допомогу Рахліній, попросили дві речі: ескіз дошки та кошторис. Ескіз вона так і не надала. І всі ми побачили цю дошку тільки під час її відкриття. Кошторис у спонсорів викликав сумніви. Вони просять: дайте відомості про конкретні витрати, а не про потенційні. От зараз ми хочемо відкрити меморіальну дошку Голді Меїр, то нам надали ескіз і розіслали фотографії за десятками адрес для ознайомлення.
Ми допомогли Леонорі Натанівні — домовилися зі Спілкою охорони пам’ятників, вони дали їй гранітну плиту, надали машину для перевезення, радіомашину для відкриття...
Тепер я вже не втручаюся в цю справу. Я й так нажив собі ворогів з обох боків...
Від редакції. Час минає, можливі спонсори відмовчуються. То Рахліній і справді вибиратися на вулицю з власної квартири — за те, що вона за всіх нас, невдячних нащадків, віддала данину пам’яті видатному синові України — музиканту, диригенту Натану Григоровичу Рахліну?!
