Богдан Ступка народився в Куликові, сформувався як особистість
і актор у Львові, а живе в Києві. Колись він признався, що якась дуже заповітна
частка його душі так і не «остоличнилася» — постійно кличе до Львова. Там
— мама. Чи не від неї наслідував він свій упертий характер, твердість принципів,
зрештою, незрадливу любов до театру? Він часто розповідає, що знайшов ключа
до однієї з найкращих своїх ролей — чеховського Войницького — саме в жартівливому
докорі матері: «Я повинна була стати великою артисткою! І не стала... Ти
все взяв від мене». Хтозна, можливо, справді, українська сцена недорахувалася
прекрасної актриси? Та хіба не більший подвиг — сумлінно і красиво виконати
самою долею призначену роль — дружини, матері, охоронниці сімейного вогнища?
І не лише не дати згаснути в собі світлу добра й лагідності, а осяяти ним
дорогу цілої династії?
«Мати — єдине божество, яке не знає атеїстiв», — встигає ще майнути
в головi висловлювання когось із великих, і ми на мiсцi. Поiржавлена огорожа,
за якою невеличка хатина-мазанка, та ще горiх, що по-царськи розкинувся
вiд хати аж ген на клапоть городу. «Ото звернете вiд станцiї вправо, —
повчально напучував нас кілька хвилин тому поважний куликiвський газда,
— а далi вулицею аж у кiнець. Котра хатина найскромнiша, то й буде Ступкiв».
За огорожею на порозi — Мати. Невисока, худенька, з неслухняним пасмом
з-пiд хустки та паличкою в руках. «Марiє Григорiвно, ми до вас, — впiзнаємо
скоріше iнтуїтивно, нiж з огляду на розумування, якими повиннi бути матерi
героїв (а те, що актор Богдан Ступка для народу — герой, сумнiву, здається,
вже давно нi в кого не викликає). — То Богдан нарадив влiтку шукати вас
не серед львiвських асфальтiв та смогу, а в Куликовi, на природi, бiля
землi». «Дiти...», — спiшить до нас, випромiнюючи тепло та тiшачись ще
однiй згадцi про сина.
Вже в хатi, де в свiтлицi на столi у банцi з водою свiжа гiлочка смородини
та м’яти, бiля лiжка купка прочитаних газет, а над ним — портрет її улюбленого
Богдана, примовлятиме: «Минулого тижня заїжджали до мене гостi з камерою
з кiностудiї з Києва, знiмають документальний фiльм про Богдана. То бiднi
голодними так i поїхали. Все поспiшали. А в мене ж смородина гарно вродила
та, дякувати Богу, i хлiб був». I розгублено мнучи в руках кiнчик своєї
блузи, додасть тихо: «Не знала, дiтки, що будете, а то би хоч якось прибралася
вiдповiдно. А то ж як була — якраз у тому, що до городу... Пождiть хоч
хвилю, я, може, хустинку iншу, та ще светрик чи блузу вберу, то вже хоч
трохи стану для фото».
I вже з iншої кiмнати подає голос: «Глядiть, там топiрець у мене, то
Богданiв. Вiдтодi, як ногу зламала, то часом беру його спиратися. Знаєте,
як то — старiй людинi? Колись кореспондент говорив по телевiзору зi старою
бабою, яка за молодостi стала мiс Полонiя. То так там i сказали: колись
була диво-гарна, а тепер i глянути немає на що. Всi ми так... Та й у мене
у моїх 86-лiтніх товаришок майже не зосталось, усi пiшли зо свiту. Лиш
я ще дибаю...»
I знову, вже прибрана, освiтила свiтлицю, щирою усмiшкою: «Богдан маму
любить, шанує, всюди про неї згадує... Та й люди, буває, до мами того i
йдуть. Хоча, не знаю, навiщо мамi та слава?»
«Для того, аби зосталась пам’ять», — втручаюся вiд себе i трохи лякаюся,
що, напевно, я перервала тремкi думки.
«Пам’ять...»
Вона, та пам’ять, все повертає її в минуле. В батькiвську хату, в рiд
Крупникiв, де в неї два брати Петро й Павло, що мати учитиме їх на дякiв.
I над їхнiм лiжком образ їхнiх святих, до якого молилися, дякуючи, що в
здоров’ї минув ще день. Святi, напевно, сподобали особливо Павла, бо в
нього згодом вiдкрилися великi таланти. Навiть священик сам зголосився
його вчити, хоча й за умови, щоб метрику вiддав до костелу та пристав на
польське. Мама, щоправда, не пустить, але з Павла пізніше все ж «вийдуть
люди» — вмiтиме грати на фортепiано й гiтарi, закiнчить консерваторiю,
закладе хор i навiть вчитиме декого на диригентiв. А вона, Марiя, пiде
до нього у науку по спiву, якому присвятить двадцять рокiв свого життя.
Саме спiв зведе її, продавщицю українського кооперативу, з майбутнiм чоловiком
Сильвестром Ступкою, з яким в мирi та злагодi проживе кiлька десяткiв рокiв.
— Я не довго в тому кооперативi й пробула. А все Сильвестр. Річ у тому,
що два рази мала я операцiю на руку i вже тягарi пiднiмати не було як.
А робота того вимагала. Ото Сильвестр мене бiльше на неї i не пустив. Так
я зосталась вдома. Сильвестр же вiд 44-го чи 45-го працював артистом хору
в Оперному театрi. Вiн мав вiд роду чудесний баритон i навiть вийшов би
у солiсти, як того в театрi й хотiли, тiльки завадили його вроджена скромнiсть
та надзвичайна сором’язливiсть. От якби його із залу не видно було, то
соло вiн би соловейком вивiв. А так, то кам’янiв, тo нiтився. Тому я завше
казала, що Богдан швидше в Крупникiв вдався.
— Такий смiливий?
— Знаєте, вiн дуже вразливий, впертий i вiд природи амбiтний, а тому
мусив усе робити добре, так, щоб комар носа не пiдточив. Приносив зi школи
майже однi «п’ятірки», а як ще десь меншим «четвiрка» попадеться, то прийде,
портфелика в кутку поставить i плаче. Скажу вам, що мав завжди такого щоденника,
що навiть сусiдка позичала його показати своїм дiтям — як там то все заповнено,
видiлено i якi там оцiнки, а ще — вiн дуже багато книжок читав. Навiть
не завжди мав час з нами щось бiльше поговорити. I яка тiльки книжка вийде
чи який номер «Всесвiту», то всi вiн купував i читав. Тяжко нам було дати
йому того рубля, але вже якось викручували. Потiм люди казатимуть: «Диво-дивне,
де вiн тої зарубiжної лiтератури так наївся?» Та де ж? Вдома i наївся.
Адже в життi можна чогось сягнути тiльки працьовитiстю та наполегливiстю,
а вiн саме таким i був. Так що вся його слава — заслужена.
— Напевно, найбiльше це все ж завдяки вам, вашому вихованню.
— Хiба для першого кроку. Я йому все казала: не бреши, не свiдчи ложно,
не наговорюй нi на кого, шануй людей, то й вони тебе пошанують. I коли
повела його по закiнченню десятого класу до сповiдi, то сказала: « Все,
сину, далi у життi ти сам вирiшуватимеш, ти — дорослий». Ще моя мама, коли
була жива, то любила повторювати: до 20-ти рокiв ти вiдповiдаєш за дитину,
а далi вже нi. I то свята правда.
— Марiє Григорiвно, тяжко бути мамою знаменитостi? — питаю, пригадуючи
ролi, якi в кiно та театрi зіграв Ступка: Микола Задорожний з «Украденого
щастя» Франка, Войницький з «Дядi Ванi» Чехова, молочар Тев’є з «Тев’є-Тевеля»
Шолом-Алейхема та багато iнших, а ще ж кiно — легендарний Орест у «Бiлому
птасi з чорною ознакою», архiєрей у фiльмi Войтецького «I нинi прослався,
син людський» тощо. — Адже всi його герої настiльки рiзнi...
— Чому важко? Навпаки, гарно й приємно. Iнша рiч, що я, коли носила
Богдана, то не бачила його артистом. Здiбним, обдарованим усiма талантами
— так, але не артистом. Адже як мiй чоловiк по вiйнi пiшов працювати в
театр, то мав 450 рублiв аж на цiлий мiсяць. А кiлограм цукру тодi коштував
180 рублiв, 100 рублiв одна-єдина буханка хлiба. А з нами ще батьки, наш
трирiчний Богданко, ми всi без грошей, хату нашу в селi спалили нiмцi,
то скажiть, яке то було життя? Тобто нащо потрiбен ще один артист, ще одна
мука?
— Але ж часи, коли Богдан став дорослим, вже були iншi...
— Дитинко, не були вони такими. Ми дуже бiдували. Щось трохи засвiтилося
за Брежнєва, але вiн лiг у яму та й не бачив вже того, що лишив по собi.
Не було тодi такого раю, як то говорять. Для когось, може, i так, але мiй
чоловiк, що в театрi одержав, те i його. Єдина втiха — дивитися всi спектаклi,
що їх багато я знала майже напам’ять. А тому ми з чоловiком були дуже проти,
аби Богдан став артистом.
— Тобто все трапилось проти вашої волi чи, може, ви навiть про його
вступ i не знали? Адже ще французький письменник Ромен Роллан казав, що
нiчого не трапляється так рiдко, як повна вiдвертiсть мiж батьками й дiтьми.
— Напевно, мудрий був чоловiк. А з Богданом, слава Богу, що все сталося
так, як сталося. Пощастило йому в життi. Дуже гарне мав товариство тут
у Львовi — людей мудрих, серйозних, воно теж особистiсть вiд того залежить.
Ясна рiч, що ми з чоловiком, поки Богдан рiс, багато напереживались. Особливо,
коли пiзно приходив додому, а вiн тодi спiвпрацював з джазом «Медус». Проте
пiшли на концерт, поглянули — а воно усе гарно, порядно, то я кажу до Сильвестра:
«Знаєш, треба нам вспокоїтися», то й легше нам стало. Бачите, конфлiкт
батькiв та дiтей завжди є, але треба вмiти то самим оминути. Є такi моменти,
що я повинна Богдановi не простити, але як то роздмухаю, виплачу, то нiкому
з того доброго не буде. В життi можна багато сказати, але треба вмiти стримуватися,
тiльки так буде мир у сiм’ї...
Довго ще текла наша довiрлива бесiда. I про невiстку Ларису, яка живе
в розумiннi та злагодi з Богданом ось вже понад тридцять рокiв. I про внучка
Остапчика, якого ростила до 13 рокiв i який був таким чудовим хлопчиком.
I про виховання загалом, коли не треба дiтей сварити, а тим бiльше, бити,
а краще якесь тепле слово сказати та по голiвцi погладити. I про те, як
сiм’я має будуватися i як чоловiк жiнцi повинен до помочi бути. I про кривди,
що їх несправедливо зазнала вiд людей. I про багато iнших життєвих та бiографiчних
речей. Спостерiгала за цiєю свiтлою жiнкою й у нiй вишукувала пояснень
талантам її обдарованого сина.
— А не хочете, Марiє Григорiвно, назавжди у Київ, до дiтей?
— Нi, та що ви? Я тут, вдома, городу шматок. Нi... Та й чого буду їм
заважати? Адже можу колись не так поглянути чи щось не те сказати. Нехай
живуть у мирi. Лише напишiть, що скучаю за ними, чекаю на них...
I вже коли ми рушили до виходу пiд її щирi запросини скуштувати порiчок
чи бодай горiхiв на дорогу взяти, несмiливо попрохала: «Ще ось що я хочу
людям сказати. Шановнi громадяни! Любiть Україну, бо її є за що любити.
На нiй родиться все, що потрiбно нам для життя. А ще — великi таланти людей
— письменникiв, художникiв, акторiв, композиторiв, робiтникiв, iнженерiв,
спортсменiв, спiвакiв та iнших. Любiть Україну, люди, i будьмо!»
