Український читач не любить запопадливих авторських передмов
(«не подумай, читачу», «будь-яка схожість» тощо). Вихований на класиці,
улюбленій або ж читаній з програмової принуки, він сторіччями звикав до
оповідно-сповідальної прози, тож не дивно, що нині, за «постмодерної» доби,
вдовольняє свій епічний смак переглядами серіалів та споживанням газетних
богемно-політично-кримінальних хронік. Літературі дорого коштуватиме доба
нехтування суворим реалізмом. І якщо сьогодні їй «клеять» означники (хоч
би й «посттоталітарна»), то й цим вона мусила б скористатися вповні: нам
і досі цікаво, що ж з нами сталося в цьому шаленому сторіччі. Чи не знехтує
писемне слово такою нагодою — ось у чім річ. Адже читачеві потрібні історії,
що ними аж переповнене наше буття, а якраз у літературі їх щодалі меншає.
Література посягається на коментатора-стиліста — чи за Прустом, чи Джойсом,
або Кафкою вкупі з Борхесом, і тому подеколи цікаві історії («Польові дослідження»
О. Забужко, «Сталінка» О. Ульяненка, «Рекреації» Ю. Андруховича) є радше
міфологічним тлумаченням минулого. Постмодерна проза, зрікшись «соціальності»
та «народності», зненацька втратила читача, зайнявши «передову» в царині
власне культури, а не людської душі. Гра з культурою, з історією, з міфологiчною
символікою цікава, здається, лише самим гравцям, з чиїх вуст — дивовижа!
— щодалі зронюються мало не гнівні інвективи на зразок «нема читача», «не
розкуповуються книжки».
Якоїсь «страшної правди» про минуле та сьогодення, що її чекає український
читач, так і не явлено. Проблему «епічності», «оповідання історій» загнано
в незручний кут новітніх дискусій із присмаком давнішньої соціології. Ностальгія
за тоталітаризмом — бодай із умовною та парадоксальною ієрархією особи
митця, слова тощо — невитравна у свідомості культури. «Постсоцреалізм»
напрошується замість солодкавого «постмодернізму»; автор і далі цнотливо
обсервує жаргон, сексуальність, кримінальність, лишаючись у позі моралізатора,
боячись сказати правду про самого себе. Цілий корпус мемуаристики — чи
не наймодніший жанр нині — з’ясовує «невинуватість» митця за часів, коли
«невинних» загалом не могло бути. Літературних жертв тоталітаризму більшає,
тобто більшає й брехні. Читач заворожено випантровує цю навалу сповідей
і знову зніяковіло заохочується до серіалів та газетних хронік, звичайно
ж, не зізнаючись, що, відчувши читацьку спрагу, гортає сповіді Св. Августина
чи Абеляра. І якщо в політиці цей читач (громадянин) може вдовольнитися
помстою (згадаймо останні вибори), загалом не замислюючись про наслідки,
то з писемним словом у нього набагато складніші стосунки.
Було б даровано йому, читачеві, ошатні бібліотеки та серіали давньої
і новішої класики, часто осміяної постмодерністами, він зарозкошував би
надовго у перечитуванні Нечуїв, Свидницьких, Квіток-Основ’яненків, давши
час і нагоду новітнім майстрам порозкошувати над незайвим із черги і не
таким уже й застарілім: з ким ви і проти кого. А не беручи на себе сміливості
пророкувати, зійдімося на не менш простому: «народна» література, бажаючи
того чи ні, поставатиме саме з газетних хронік, не забуваючи про оповідно-сповідальну
культуру, що її заповіла наша «патріархальщина».
