Як і більшість радянських людей, тривалий час я сприймав расову проблему в Америці крізь призму офіційної пропаґанди. В дитинстві вивчив напам'ять, що "белый ест ананас спелый, черный - гнилью моченый". Співчував героям Гарієт Бічер-Стоу, ненавидів расистів, які знущаються з наших чорношкірих братів, і готовий був боротися за визволення всіх поневолених народів планети.
Невдовзі я відчув, що поневоленими є ми самі, а охочих боротися за наше визволення в цілому світі не так уже й багато. Охоловши до офіційної пропаґанди, я почав сприймати її "навпаки", наче зображення з фотонеґативу. Дивився на усміхнені чорношкірі обличчя американських астронавтів, спортсменів, поп-зірок, конґресменів, на чепурненьких різнобарвних школярів при комп'ютерах, і думав: "Господи, чого їм іще бракує?.."
І лише поживши трохи в Америці, я збагнув, наскільки складною є расова проблема - головна тут, коли не єдина, бо всі інші - або похідні від неї, або ж, порівняно з нею, десятирядні.
ЛИЦЕ НЕНАВИСТІ
У вагоні ньюйоркської підземки чорношкірий підліток, проходячи повз мене, буркнув нібито й байдуже, але затято: "I hate whites!" ("Я ненавиджу білих!") - і почовгав собі десь далі у велетенських, за тамтешньою модою, джинсах зі спущеною ледь не до колін матнею. Вся його постава, голос, вираз обличчя, манера триматися випромінювали щонайглибшу зневагу до навколишнього світу білих расистів і рабовласників, нащадки яких безуспішно і, на його думку, лицемірно намагаються відпокутувати історичну провину своїх предків перед його чорною расою.
Ненависть розлита у неґритянських кварталах, і часом від найменшої іскри вибухає бунтами й погромами, бо ж кожен інцидент із владою (переважно з поліцією) набуває в такій атмосфері "расового" забарвлення. Американська влада старається комплектувати поліційні відділи у неґритянських кварталах переважно з неґрів і виявляє підвищену обережність у гучних кримінальних справах супроти чорних. Але все це не зменшує ненависті й відчуження чималої, якщо не більшої частини афроамериканців.
На масовому рівні їхню "філософію" можна звести до короткої фрази лімоновського Едічки: "Ви мене сюди привезли, ви мене й годуйте", - отож саме неґри є нині головними споживачами державної допомоги, "велферу". На інтелектуальному вона виливається в різноманітні теорії вищості чорної раси над білою, неґритянської культури над європейською. Заперечуючи християнство як "релігію білих", засіб розумового поневолення й культурного панування однієї раси над іншою, багато хто з афроамериканців навертається до ісламу - почасти тому, що це єдина універсальна релігія в Африці, почасти (або й передусім) тому, що саме іслам став нині прапором найпослідовнішого і найзапеклішого неприйняття західної цивілізації.
СПОКУТУВАННЯ ЧУЖИХ ГРІХІВ
Неґритянську проблему в Америці протягом багатьох століть створювали спершу білі рабовласники, масово "імпортуючи" дешеву робочу силу з Африки, згодом - усе біле суспільство, всіляко гноблячи й упосліджуючи своїх чорних співгромадян. Формально рабство скасовано 1865 року, але право голосу чорне населення здобуло лише через півстоліття, і ще півстоліття пішло на те, щоб зробити формальні права реальністю по всій країні. Фактично становище неґритянської меншини, а заразом і політику уряду щодо неї кардинально змінив лише в 60-х роках нинішнього століття масовий рух на чолі з протестантським священиком Мартіном Лютером Кінґом. Саме тоді було визнано необхідність не лише формальної рівності, а й певних підтримчих дій (аffirmative actions. Пропонувалося створити для афроамериканців широкий режим пільг, що сприяли б їм у вступі до університетів і коледжів, пошуках роботи, отриманні кредитів для будівництва житла, відкритті власного бізнесу тощо. Така політика, гадали її творці, допоможе створити міцний неґритянський середній клас, розірвавши порочне коло, в якому бідняки народжують бідняків.
До певної міри ця програма мала успіх: виник досить помітний прошарок неґритянських інтелектуалів, лікарів, юристів, бізнесменів. Проте більша частина чорношкірого населення так і залишилась "ґеттоїзованою", демонстративно відчуженою від найперспективніших і найдинамічніших сфер і напрямків американського життя. В певному сенсі світ чорних і білих - це дві різні цивілізації, які живуть поруч, але майже не перетинаються і, зрештою, не надто одна одною цікавляться. Для білих це й далі якась субкультура з доволі сумнівними цінностями й, м'яко кажучи, дивним способом життя, а для чорних це взагалі чужий і ворожий світ, який домінує над їхнім та ще й намагається накинути свої цінності й орієнтири.
ПРИХОВАНА СЕҐРЕҐАЦІЯ
Хай це стосується не всіх білих і чорних у США і навіть не більшості, але така схема окреслює взаємини досить значних груп суспільства. Із публічних шкіл, де з'являється більш-менш значний відсоток чорних, білі своїх дітей звичайно забирають, віддаючи до шкіл приватних, за які треба платити чималі гроші. Чорні собі дозволити цього здебільшого не можуть, і це прирікає їх на гіршу освіту. Так само уникають білі чорних сусідів - і то не лише в міських кварталах, які мають репутацію вкрай небезпечних неґритянських джунглів, а й у цілком респектабельних приміських районах. Досить з'явитися тут хоч одній неґритянській родині, як білі довкола починають розпродувати свої вілли й перебиратися ще далі за місто. Природно, знайти білих покупців вони не в змозі, отож продають неґрам; ціни в такому районі стрімко падають, і престижний район за рік-півтора з білого стає чорним (з украпленнями білих пенсіонерів, яким нікуди їхати вже не хочеться та й не можеться).
Американці іронічно називають це явище "white flight" - "політ білих". Злі язики кажуть, що спритні банкіри, які надають неґрам позики на купівлю будинків і вирішують таким чином долю цілих районів, добре гріють на цьому руки, заздалегідь роблячи вигідні інвестиції.
Біле населення розповзається далі й далі за межі американських міст, центральні частини яких щораз більше скидаються на виїдений горіх: цілі квартали стоять занедбані й порожні. Чорне населення не має ні грошей, ані охоти на їхню віднову, а білі не хочуть ділянок у неґритянських районах і задурно.
ПРОБЛЕМА РАСОВА ЧИ СОЦІАЛЬНА?
Більшість американців уникають обговорення расових проблем, відбуваючись загальниками на кшталт того, що всі люди однакові і що серед чорних є чимало порядних людей, а серед білих - чимало негідників. Заперечити щось проти цього важко, не виказавши себе печерним расистом - в сьогоднішній ліберальній Америці майже такий самий смертний гріх, як антисемітизм. Я й сам зустрічав чимало приязних і пристойних афроамериканців, ба більше - не чув жодних нарікань від доньки, яка півроку навчалась у передмісті Нюарку в "кольоровій" школі (щоправда, там не було старшокласників, які, власне, й створюють головні проблеми для шкільної адміністрації). Проте соціальна статистика переконливо стверджує: абсолютна більшість наркоманів, злочинців і, відповідно, в`язнів у тюрмах - неґри. Так само як і більшість неповнолітніх та самотніх матерів і бідних, що перебувають на державному утриманні. Безробіття серед чорношкірих американців (10,1%) удвоє вище, ніж серед білих (4,6%), а число студентів і професіоналів із вищою освітою, навпаки, в кілька разів менше - попри всі підтримчі дії за останні чверть століття.
Американці запевняють, що ці проблеми не так расові, як соціальні, й навіть "політ білих" ітерпретують не як вияв расової упередженості, а лиш як природне бажання інтеліґентного середнього класу жити подалі від люмпенських низів. Однак соціальні проблеми в Америці зрослися з расовими. Дитина з пересічної неґритянської сім`ї може бути якою завгодно здібною, а проте далеко не завжди вона спроможна розірвати порочне коло самовідтворення чорношкірого люмпена. Його невблаганно продукує і неґритянська школа, і неґритянська вулиця, і, великою мірою, неґритянська сім`я, дуже часто "неповна" (в американських "політично коректних" термінах, тобто складається з самотньої матері із кількома дітьми, нерідко від різних чоловіків, яка, навіть маючи якогось постійного чоловіка, все одно з ним не розписується, аби не втратити державної допомоги).
В цьому світі недолюблюють тих, хто сумлінно працює і взагалі живе пристойно й охайно - це ж бо неприпустима поступка ненависному світові білих. Таким чином формується не лише певний світогляд, певний тип повсякденної поведінки, а й специфічний генотип. Неґритянські школярі, як показали недавно двоє американських дослідників у скандально відомій книжці "Кривизна дзвону", мають найнижчий індекс ІQ (показник інтелектуального розвитку) серед усіх інших груп населення, поступаючись навіть новоприбулим вихідцям із Латинської Америки, які до пуття ще не знають англійської мови. Ліберальна преса поспішила звинуватити авторів "Кривизни дзвону" в расизмі, хоч ті не робили ніяких висновків, оперуючи лише голими цифрами й фактами. Їм ішлося зовсім не про ствердження інтелектуальної вищості однієї раси над іншою: та сама статистика переконливо показує, що такі самі нащадки африканських рабів, нові еміґранти до США з Карибського басейну, виявляють набагато кращі здібності й у навчанні, й у підприємництві, і взагалі далеко краще інтеґруються в американське життя. Щось не гаразд, отже, з самою системою, з суспільною практикою, яка всупереч зусиллям уряду репродукує світ неґритянських нетрів.
ЧИ ПРОІСНУЄ АМЕРИКА ДО 2038 РОКУ?
Радянська пропаґанда, пишучи про "дві Америки", до певної міри мала рацію. Якщо "біла" Америка за рівнем життя впевнено випереджує всі інші країни світу, то "кольорова" перебуває на 36-му місці, внаслідок чого США у світовому реєстрі числяться тільки шостими.
Усунути цей розрив поки що не вдається. Пільги та "велфер" дали не лише позитивні, а й неґативні наслідки, ще дужче злюмпенізувавши й здеморалізувавши отримувачів цієї допомоги, фактично виховавши вже цілі покоління людей "радянського" типу, які не вміють і не хочуть працювати.
Здобувши два роки тому впевнену перемогу на виборах до Конґресу, консерватори-республіканці почали досить жорсткий наступ на "соціалістичну" систему соціальних пільг, що її обстоюють ліберали з Демократичної партії. Президент-демократ певною мірою стримує цей наступ, але зупинити його не в змозі, тим більше, що на боці республіканців і переважна громадська думка, і велетенський дефіцит державного бюджету, і, зрештою, розрахунки демографів, котрі стверджують, що за теперішніх темпів приросту населення та рівня імміґрації приблизно 1038 року кольорове населення становитиме в США більшість.
Якою буде Америка на той час і чи буде взагалі - сказати важко. Поки що можемо лише перефразувати російського класика й ствердити, що всі народи щасливі однаково, а нещасні по-своєму.
