Польський еміграційний щомісячник, який видається в Парижі став, здається, першим зарубіжним виданням, удостоєним спеціального наукового заходу в Україні і то на досить високому рівні. Кілька десятків учених з України, Польщі, Канади, США, Франції та Німеччини взяли участь у триденному симпозіумі "Інтелектуали, культура, політика: досвід Польщі та України".
Природно, що від самого початку організатори симпозіуму намагалися пояснити невтаємниченим слухачам причину такої підвищеної уваги з українського боку до маловідомого в Україні польського часопису куди менш відомого, ніж популярні за радянських часів "Kobieta i zycie", "Sportowiec", "Widnokregi", "Szpilki". Один з авторів "Культури", ведучий її постійної української рубрики, професор із Німеччини Богдан Осадчук показав давні видання "Культури" зменшеного формату, які виготовлялися спеціально в такому "мініатюрному" вигляді для нелегального завезення до Польщі та інших країн комуністичного блоку.
Польща, безумовно, була головним джерелом "нелегальщини", яка проникла до України, почасти тому, що звідти приїздило куди більше людей, ніж, скажімо, з Канади чи США, а по-друге, тому, що митний контроль був менш ретельним і "фаховим" якнеяк, Польща, вважалося, перебуває по той самий бік "залізної завіси", що й Україна. "Найбільше клопотів, згадував на симпозіумі академік Ярослав Ісаєвич, було з релігійною літературою. Радянські митники особливо ретельно фільтрували "релігійну заразу", яка проникала з католицької Польщі, конфіскуючи іконки, хрестики, молитовники й навіть художні альбоми, якщо там були репродукції ікон чи просто релігійні сюжети. Так, між іншим, я позбувся розкішного альбому Джотто". "Мы бы тебе это пропустили, если бы ты был поп", пояснив митник, забираючи книгу в професора, який іще не був тоді ні попом, ні академіком.
Безперечно, "Культура" мала більший вплив на польську інтелігенцію, ніж українську. Саме "Культура" поставила на порядок денний і запропонувала якісно нове осмислення фундаментальних для польської нації проблем співіснування з сусідами, відносин із комуністичною владою, громадських обов'язків та індивідуальних прав. Фактично часопис став рупором польського нонконформізму (а не лише політичного дисидентства), послідовно ревізуючи як нові комуністичні, так і старі націоналістичні стереотипи. Дискурс "Культури" великою мірою визначив категорії мовлення й мислення опозиційної польської інтелігенції, яка кинула виклик комуністичній владі в 60х роках і врешті здобула впевнену перемогу в 80х.
Українська тематика, зокрема ставлення до територіальних проблем, до історичних травм, до перспектив польськоукраїнського примирення й політичної та культурної взаємодії, стали важливим аспектом "інтелектуальної революції", здійсненої на рубежі 4050х років видавцями й авторами паризької "Культури", передусім її засновником і незмінним редактором доктором Єжи Гедройцем. Не випадково один з ініціаторів симпозіуму, директор Гарвардського українського дослідницького інституту професор Роман Шпорлюк порівняв зусилля "Культури", спрямовані на східноєвропейську реінтеграцію, з американським планом Маршалла для Західної Європи, п'ятдесятиліття якого теж, до речі, виповнилося цього року.
"План Гедройця", безумовно, є радше метафорою певної інтелектуальної стратегії, ніж реальним геополітичним планом, створеним ще до заснування журналу. Сам Гедройць, який у 30ті роки розробляв проблематику нормалізації відносин із тогочасними меншинами Польщі українцями, литовцями, білорусами, схилявся на початку до концепцій федералізму, себто модернізованої й лібералізованої історичної Речі Посполитої. Не був, як і його колеги, ні "полонофобом", ні "космополітом", але як прагматичний націоналіст досить швидко усвідомив, що правдиві інтереси незалежної Польщі полягають у відмові від історичних міфів та забобонів і нормалізації стосунків із суверенною Україною, Білоруссю, Литвою, денацифікованою Німеччиною й декомунізованою Росією на підставі взаємоповаги й співпраці. Його утопічна на той час візія виявилася реальністю, у кожнім разі, після краху комунізму й розпаду радянської імперії вона почала набирати нарешті реальних обрисів.
Симпозіум не обмежився самим лише "ювілейним" з'ясуванням ролі "Культури" в налагодженні польськоукраїнського діалогу. Його учасники заторкнули широке коло проблем, що стосуються різних аспектів буття обох народів у нових історичних умовах.
На жаль, одне, доволі просте питання залишилося без відповіді: чи з'явиться нарешті "Культура" в українських книгарнях, кіосках чи принаймні бібліотеках? І взагалі: чи можна буде колинебудь знов передплачувати польську (чеську, словацьку, болгарську) періодику так само, як російську (а ціни на неї, до речі, цілком співмірні з нашими)? "Залізна завіса" впала, здається, лише для поляків, а для нас вона у багатьох відношеннях збереглася, перемістившись лише на Буг і замкнувши Україну в тому самому, фатальному для неї, "євразійському просторі", з якого вона безуспішно намагається вирватись ось уже триста років.
