Рік, що минає, виявився непростим для нашої держави. Через політичні чвари владі так і не вдалося щось протиставити світовій фінансово-економічній кризі. Тож вирішення майже всіх нагальних проблем, як і рішення про проведення фундаментальних реформ, автоматично переноситься на наступний рік. Які уроки потрібно винести з кризового 2009 року, щоб розмови про економічну стабільність перетворилися на реальність у 2010-му? Якими будуть основні економічні ризики наступного року та як їм запобігти? Про це та про інше в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» розповів директор Інституту економіки та прогнозування НАН України Валерій ГЕЄЦЬ.
— Входження країни в 2010 рік без бюджету — це добре чи погано, зважаючи на нинішню політично-економічну ситуацію?
— Відсутність нового бюджету — погано. Але що робити, коли парламент, уряд та Президент ніяк не знайдуть спільної мови в бюджетному питанні. На мій погляд, країна проживе до березня і без нового бюджету, але за цей час вона наживе додаткових економічних проблем.
— Як оцінюєте ефективність антикризових заходів, які вживалися протягом 2009 року? І від яких факторів, на ваш погляд, найбільше залежатиме нормальний розвиток економіки протягом 2010 року?
— В 2009 році частину проблем вирішили, ще частину — переклали на 2010 рік, і ще здобули нових. З одного боку, Україні вдалося втримати ситуацію у банківській сфері. Але питання «проблемних» кредитів залишається відкритим. Бюджет-2009 виконаний переважно у частині соціальних зобов’язань, а от довгоочікуваного перерозподілу бюджетних витрат на підтримку реального сектору економіки так і не відбулося. Тому вирішення і цієї проблеми також перенесли на 2010 рік. Нікуди не подівся й привид дефіциту бюджету.
Проблеми може створити й боргова позиція України. Справа в тім, що частина боргів корпоративного сектору (зокрема, банківського) перейшла у державний борг. Його обслуговування збільшує тиск на бюджет, а відповідно, й навантаження на бізнес. Тому наступного року Україні доведеться дуже серйозно зайнятися реструктуризацією боргів. У 2010 році завдання-максимум — реструктурувати 70% усіх боргів України.
Крім того, для успішного подолання наслідків кризи потрібно розгорнути процес як банкрутства, так і реструктуризації збиткових виробництв. У цьому запорука довгострокового успіху України. У 2009 році такі виробництва просто зупинилися, але й економіка ще не очистилася від неефективних підприємств, а значить, нові перспективи виробництва не можуть з’явитися.
На мій погляд, уряд повинен побачити всі ці ризики і зробити бюджетні обмеження 2010 року значно жорсткішими у порівняні з цьогорічними. Це — з одного боку, а з іншого — переорієнтувати державні капіталовкладення в інфраструктурні та інноваційні проекти, які є ломокотивом росту економіки. Вже досить накачувати економіку незаробленими грішми, інакше на країну чекає значна інфляція. Щоб застрахуватися від економічних ризиків на 2010 рік, потрібен реальний бюджет і відстрочення термінів повернення перш за все корпоративних і боргів банківського сектору.
Однак для України будуть і приємні фактори. Так, у країнах БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) наступного року очікується прискорення економічного зростання. Тому в 2010 році для України можуть відкрити східноєвропейські ринки збуту.
— Як ви охарактеризуєте величину державного боргу України? Наскільки це серйозна цифра?
— Сума урядового боргу не критична. Але урядовий борг у сумі з корпоративним і банківським дає більше 65% ВВП загального боргу країни. Саме при такому рівні державного боргу відбуваються фінансові кризи. Тому в 2010 році Україна повинна оминути шлях боргових пасток. Що це означає? Не можна допускати великого дефіциту бюджету, менше роздавати державні гарантії, скоротити об’єми фінансування банківської системи, оскільки надані НБУ кошти для рефінансування банків часто не повертаються.
— Чи варто Україні брати у МВФ 1,5 мільярда SDR (з англійської — спеціальні права позики) та продовжувати позичати у міжнародних організацій?
— Питання не в тому — «брати чи не брати?», а в тому «Якщо брати, то для чого?». Одна справа, якщо позичені SDR послужать гарантією для макроекономічної стабільності у січні та інших місяцях року (адже перші 10 днів буде важко збирати податки — країна святкуватиме). В такому разі позичати варто. Якщо ж їх просто відправлять на затикання бюджетних дірок, то — ні. І цим принципом потрібно керуватися, приймаючи рішення по всіх позиках.
Ще одне, гроші для економічної стабілізації варто пошукати на внутрішньому ринку. У населення сьогодні мільйони гривень і доларів на руках, які вони забрали в банках. Влада повинна їх повернути в економіку і тоді жодні позики не знадобляться.
— Чим поясните дуже повільне відновлення довіри населення до банків?
— Довіра втрачається швидко, а повертається повільно. Недовіра населення подвійна: до банків та до владних інститутів. Якщо за рік не вдається повернути «заморожені» банківські вклади, то хто ж масово понесе до банків нові?
— Ви сказали про нестабільність ситуації у банківській системі. А про що свідчить для вас як економіста заява Світового банку про необхідність проведення повторної діагностики банків?
— На мій погляд, вже давно слід провести глибокий стрес-аналіз усієї банківської системи, щоб виявити всіх позичальників, які не зможуть обслуговувати взяті кредити. Тільки знаючи реальні масштаби «поганих» кредитів, можна виробити ефективну політику укріплення банківської системи. Причому проблему «поганих» кредитів не можна вирішити за місяць чи рік, як сьогодні дехто говорить. Потрібно 3—5 років для вирішення питання «проблемних» кредитів.
— Зараз озвучуються різні цифри «проблемного» добра банків: від 7% і вище? А ви як оцінюєте їхню частку?
— У експертному колі «проблемними» називають 10% усіх виданих кредитів. Але у банківській системі потенційно існує ще до 15% «проблемних» кредитів. Остаточну цифру допоможе з’ясувати згадане стрес-тестування.
— Держава стала власником ще трьох банків. Чи зможе вона бути ефективним власником і якою, на ваш погляд, повинна бути стратегія управління держави в рекапіталізованих банках?
— Держава врятувала ці три банки. Її подальше завдання — подбати про поновлення довіри населення до цих установ. Далі визначити пріоритетні сфери кредитування для конкретного банку. А коли ситуація на ринку стабілізується, то вона може продати банки. Але державі не обов’язково продавати рекапіталізовані банки. На мій погляд, третина банків має належати державі, третина — іноземним власникам і ще третина — національним власникам. Тільки так сформується конкурентне середовище у банківському секторі.
— Вісімнадцять років у нас будували ринкову економіку. Як вважаєте, чи можна назвати сьогоднішню економічну модель України ринковою?
— Наша економіка реагує на цінові сигнали, у ній можна продати і купити будь-яку річ, можна вкладати гроші в різні фінансові установи, або просто організувати бізнес. Все це вказує на те, що українська економіка таки ринкова. Але ринок ніколи й ніде не буває повністю вільним. У різних країнах існує різний ступінь втручання держави в економіку. І це нормально.
— А чим тоді пояснити численні монополії, які особливо чітко «проявилися» після року кризи?
— Кожен бізнес намагається бути монопольним угрупованням, щоб отримувати максимальні прибутки. Щоб не допустити цього, держава формує антимонопольні структури, які слідкують за конкуренцією на ринку.
— То що, причина численних монополій, про які говорив і Президент, і прем’єр-міністр, криється в неефективній антимонопольній діяльності?
— Сьогодні дійсно існують сфери діяльності, які контролюються монополіями. І головне питання — як поліпшити антимонопольну діяльність, щоб розширити конкуренцію в цих секторах.
— Яких із економічних пережитків планової економіки Радянського Союзу не вдалося позбутися Україні?
— Економіка Радянського союзу працювала за централізованим планом. Сьогодні такого плану немає. Замість нього існує програма економічного розвитку країни, але її виконання не доводиться до кожного підприємства, як було раніше. Тому такий пережиток ліквідований.
Щоправда, під час переходу ми втратили контроль над багатьма сферами діяльності, які варто було поступово переводити на ринкові рейки. Таким шляхом пішов Китай: у рамках планової системи він формував ринкові інституції, бізнес розвивався, а держава спокійно вчилася працювати за законами ринку. Україна не повторила китайського феномену, тому багато ринкових процесів відбувалися стихійно і ця стихійність принесла багато економічних суперечностей.
— Одним із негативних радянських пережитків називають корупцію. Як ви вважаєте, чому це явище набуло в нас такого масштабного поширення?
— За радянських часів корупція була механізмом взаємодії керівника підприємства та державного апарату. Щоб гарно жити, керівнику державного підприємства потрібно було отримати «згори» хороший виробничий план і далі спокійно його перевиконувати. Але отримати хороший план без гарних стосунків з вищим керівництвом і місцевою владою не вдавалося. Мала бути налагоджена система зв’язків. Тобто бізнес та держава вже тоді мали механізми по суті корупційної співпраці, які закарбувалися в суспільній свідомості. Коли ж зруйнувався Радянський Союз, хлинув лібералізм, контролюючі органи перестали діяти, а громадську свідомість затуманив мотив наживи — всі кинулися збагачуватися. Корупція почала розростатися, адже «гальм» уже не було. І зрештою сьогодні ми маємо, те що маємо.
— А рейдерство?
— Це елемент, породжений корупцією. Коли час першої легкої наживи минув, знайшлися інші охочі поживитися і силою взялися перерозподіляти вкрадений раніше ресурс. Корупція і рейдерство перетворилися на серйозну загрозу для української держави. Не дарма ж Україна посідає «почесні» останні місця в цих позиціях у різних міжнародних дослідженнях. Однак під тиском суспільства владі найближчим часом доведеться мінімізувати їх.
— Що ж хорошого успадкували?
— Радянська система мала не лише плановий, а й програмний характер. І саме метод програмного планування дістався у спадок Україні. Щоправда, програм в Україні прийняли чи не найбільше в Європі, але грошей для їх виконання немає ні у центральної, ні у місцевої влади.
— Якщо порівнювати Україну з Росією, хто справився з переходом на ринкові правила гри краще?
— Формування ринкових відносин у Росії відбулося швидше, бо в неї була значно потужніша як ресурсна так і кадрова бази, ніж у нас. В результаті Росія сьогодні має значно розвиненіший фондовий ринок, банківський сектор, більше грошово-фінансових інструментів та потужні міжнародні корпорації.
— Ви згадали про радянську систему планування. Але сьогодні в Україні говорять про середньострокову стратегію розвитку, хіба це не повернення до плану?
— Ні, сьогодні робиться спроба створити стратегію розвитку України з визначенням чітких пріоритетів. Національна академія наук України вже підготувала та випустила національну доповідь «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави». У ній вчені дають оцінку десятирічного розвитку української економіки, демографії, соціальної та гуманітарної сфер. У лютому 2010 року на базі цього документу плануємо розробити дорожню карту стратегічного бачення розвитку перспектив України для нового президента. Щоб завоювати своє місце у світі, Україні потрібна стратегія довгострокового розвитку й мудрі політики для її втілення. Пройде час політично-економічних розбратів і нова влада візьметься за втілення документу такого характеру, а тому й Академія наук України вже готується до цього і висловлює сьогодні свої пропозиції.
— Можете назвати основні тези з економічного блоку цієї стратегії?
— Розповідати про деталі не можу раніше лютого 2010 року. Але скажу так: провідні вчені світу вважають, що у ХХІ столітті провідну роль відіграватимуть соціогуманітарні науки, тобто науки про людину та суспільство. Це означає, що подальше економічне благополуччя кожної країни залежатиме від розвитку наук про те, як і які мотиви поведінки людей будуть визначальними. Від включення людини в активний соціальний і економічний процеси повністю залежатиме економічний прогрес ХХІ століття. І Україна — не виняток.
