У 2005 р. мільйони арабів у період священного місяця Рамадан кожного вечора всідалися перед телевізорами, щоб подивитися наступну серію 38-годинного серіалу «Дорога на Кабул», виробленого йорданською творчою групою на замовлення держтелебачення Катара. Сюжет фільму — історія кохання палестинського біженця та біженки із Афганістану на тлі радянської окупації та опору їй афганських моджахедів й арабських добровольців. Усі радянські офіцери у фільмі симпатичні й чуйні. Генерал у сльозах випиває цілу пляшку горілки, вислухавши розповідь лікаря-афганця про злидні населення та покаліченого міною сина. І негайно наказує роздати афганцям харчі й ліки. А солдати будують школи та лікарні. Є у фільмі й американські персонажі — виключно агенти ЦРУ. Старший із них із захватом розповідає про план директора ЦРУ Вільяма Кейсі за згоди президента Рейгана: заохочувати афганців вирощувати мак, щоб героїном розкладати радянську армію, а на виручені гроші купувати зброю Осамі Бен Ладену. Той теж з’являється в кадрі, хизуючись автоматом Калашникова, який належав убитому ним доброму радянському генералу... Врешті, прозрілий герой-палестинець ріже у вічі арабським добровольцям, які воюють на боці моджахедів: «Ви тут воюєте не за віру й афганців, ви тут воюєте за американців!»
Глядачі забезпечили серіалу приголомшливий рейтинг. І такий, що, за повідомленням поважних газет, тодішня держсекретарка США Кондолізза Райс дзвонила правителю Катара із вимогою припинити трансляцію. В результаті через оголошені «технічні причини» мовники інших арабських країн не отримали вже оплачені фінальні 30 епізодів фільму.
Райс було чого нервувати. Адже фільм посилював існуючий побутовий дискурс «арабської вулиці» про те, що Афганістан став пасткою, поставленою Америкою з метою налаштувати мусульманський світ проти СРСР та відволікти від окупованої Палестини, і до якої потрапив Кремль. Тому 11 вересня 2001 р. американці отримали те, на що заслуговували, виплекавши Осаму Бен Ладена. Тут важливо відзначити часові межі появи й розвитку цього дискурсу — 2003 рік, коли США із союзниками напали на Ірак і окупували його. Арабів не вдалося переконати у загрозі для них Саддама Хусейна, незважаючи на стійку відразу до нього.
Чи має така версія якесь документальне підтвердження? Так, і вже досить давнє. Коли у 1996 р. нинішній міністр оборони США Роберт Гейтс у своїй книзі «Із тіні» розповів, що президент Картер ще за кілька місяців до радянського вторгнення наказав ЦРУ надавати підтримку афганським бойовикам, це залишилося непоміченим. Трьома роками пізніше помічник Картера із нацбезпеки Збігнєв Бжезинський в інтерв’ю «Le Nouvel Observateur» не лише підтвердив виказане Гейтсом, а й похвалився, що саме він є автором цієї «блискучої ідеї», бо написав 3 липня 1979 р. президентові: «З’явилася можливість забезпечити Радянському Союзу його власну «в’єтнамську війну». На самовихваляння Бжезинського тоді звернули увагу тільки спеціалісти. Офіційна версія про радянську окупацію як перший крок щодо оволодіння портами й нафтою в Перській затоці сумніву не підлягала.
ЧИ БУЛИ В КРЕМЛЯ ІМПЕРСЬКІ АМБІЦІЇ?
Восени 1941 р. Британія запропонувала СРСР разом окупувати Афганістан, аби попередити його входження до гітлерівської коаліції і як це вже було зроблено з Іраном. Але Сталін і Молотов рішуче відкинули пропозицію Черчілля і зажадали від Кабула суворо дотримуватися проголошеного нейтралітету. Окрім небезпеки бути втягнутим у війну з антирадянськими силами (басмацтво, білогвардійці) в Афганістані, Кремль резонно передбачав, що це, як писав Молотов до посла в Кабулі, «підірве наш престиж на Сході».
Після війни розпочалася боротьба «м’яких сил» США і СРСР (себто змагання привабливостей) за прихильність Кабула. Першим Вашингтон надавав Афганістану технічну і фінансову допомогу і під це вимагав не зближуватися із СРСР. У 1953 р. США настійливо пропонував Афганістану увійти у створюваний ними Багдадський пакт разом із Іраном, Іраком, Пакистаном, Туреччиною та Британією. Але Кабул був невдоволений підтримкою США Пакистану, з яким мав напружені відносини, і король Захір Шах відповів відмовою. Сполучені Штати припинили надавати допомогу, і це підштовхнуло короля до Москви. Вже за рік СРСР надав Кабулу позики на 100 млн.дол. на пільгових умовах, постачав військову й цивільну техніку, навчав афганських офіцерів і цивільних спеціалістів, направляв власних фахівців. Невдовзі СРСР став найбільшим фінансовим і технічним донором для однієї з найбідніших країн світу. У політичній площині Москву цілком влаштовував афганський нейтралітет.
Президент М. Дауд, який повалив короля, вирішив скористатися суперництвом супердержав для власного виграшу. У 1976 р. він порозумівся із тим же Бжезинським, який приїхав його вмовляти дистанціюватися від Москви. До країни знову пішли американські долари. Як образно писав про це один із високопосадовців ЦРУ: «Дауд був найщасливішою людиною, коли міг запалити свою американську сигарету радянськими сірниками». Але порівняння не коректне. Станом на 1978 р. загальна сума радянських кредитів сягнула 1265 млн. дол., тоді як американських — 470 млн.дол.
Радянська допомога отримала найщирішу вдячність афганців, а престиж Радянського Союзу в очах населення був надзвичайно високим.
Отож жодних планів оволодіти Афганістаном, побудувати там соціалізм, вийти через нього до теплих морів у Кремлі просто не існувало. Щодо останнього, наприклад, то СРСР уже мав тісні відносини з Іраком і безперешкодний доступ до його баз — такою була плата Саддама за радянську гарантію безпеки (разом із Францією) під час керованої ним націоналізації нафтових багатств країни у 1972 р. (блискуча, слід відзначити, реалізація, досить сказати, що рівень життя іракців зріс у 50 разів).
«СОЦІАЛІЗМ — ЦЕ СПОЧАТКУ ДУЖЕ БОЛЯЧЕ...»
Ще у середині 1960-х на базі Кабульського університету виникають як прообраз майбутньої Народно-демократичної партії (НДПА), ісламістські організації, зокрема, «Брати-мусульмани» і «Мусульманська молодь», із якої вийдуть майбутні «польові командири» (Хекматіяр, Раббані та ін.). Вже у 1975 р. ісламісти за допомогою пакистанських спецслужб організували кілька заколотів у провінціях, а після придушення втекли до Пакистану. Відкриті документи свідчать, що радянське керівництво настійливо рекомендувало лідерам НДПА (а вона дедалі більше набувала популярності, особливо в армійських колах) не захоплюватися лівацькими радикальними гаслами, тим паче діями, а бути загальнодемократичною силою із широкою соціальною базою.
У квітні 1978 р. офіцери — члени НДПА вчинили переворот, вбили президента Дауда і оголосили про перехід влади в руки НДПА. Москва, хоч і не була посвячена у плани змовників, зрозуміло, привітала проголошену «квітневу революцію». Нове керівництво одразу проголосило «програму революційних перетворень». Але в Афганістані добрими намірами вимостили дорогу в пекло. Розпочата націоналізація землі великих землевласників і передача її безземельним (76% селян брали у багатіїв земельний наділ за правилом: із шести мішків вирощеного зерна собі залишаєш один) обернулася катастрофою. Набожні селяни часто відмовлялися приймати наділ («Аллах уже розділив землю»), вони не мали чим її обробляти. Часто кращу землю отримували рідні та друзі тих, хто її розподіляв, або за хабар. Невдовзі країна зазнала різкого падіння виробництва і нестачі харчів. Проголошене рівноправ’я жінок на селі відгукнулося вже повстаннями. Реформа передбачала і примусову освіту для жінок. Коли до селянина вдиралися солдати, щоб забрати його дочку до школи, це було обезчещенням усієї сім’ї. Проголошена рівність усіх національностей обернулася призначенням на всі керівні посади виключно пуштунів, пуштунізацією районів проживання інших етносів (більшість верхівки НДПА була пуштунами), насадженням пуштунської мови. Нарешті, НДПА розпочала жорстокі репресії проти духовенства.
Та й сама правляча партія негайно почала з’їдати саму себе. Вона ніколи не була єдиною і складалася із ворогуючих фракцій «Хальк» (народ) і «Парчан» (прапор). Чисельніша «Хальк» взялася вичищати «парчаністів» із усіх посад, а невдовзі і просто їх скопом розстрілювати. Згодом розстріли поширилися на всіх підозрюваних у «контрреволюції» і офіцерство. Останнє відповіло заколотами цілих гарнізонів.
Але найтрагічнішим було становище простого люду. Приводів для повстань було досить. І урядова авіація бомбила вщент цілі села. До сусідніх країн посунули десятки тисяч біженців. У Пакистані їх уже чекали бази ісламістів, де чоловіки тисячами проходили військовий вишкіл.
Чи знало радянське керівництво, що відбувається у «демократичній республіці»? Розсекречені доповіді посольства й радників в різних куточках країни свідчать, що так. Більш того, Кремль умовляв афганських лідерів припинити безглузду й жорстоку політику. «Ви не знаєте наш народ, — відповідав Амін. Якщо якесь плем’я взялося за зброю, воно не здасться. Тому треба винищити всіх до мала. Такі в нас традиції». І ще: «Соціалізм — це спочатку дуже боляче, але потім стане добре».
Дуже показове розсекречене листування і телефонні розмови Кремля із афганськими керівниками у березні-квітні 1979 р. Радянський прем’єр О. Косигін по телефону тактовно радить президенту Н.-М.Таракі (пізніше вбитому своїм соратником Аміном): «Дуже важливо, щоб ви працювали над розширенням соціальної бази режиму, не допускали, щоб між народом і владою виникло відчуження... Прості люди просто не знають, до кого звертатися із своїми проблемами... Практика масових репресій завдає величезної моральної й політичної шкоди.... Сотні афганських офіцерів навчалися в СРСР. Куди вони поділися?... вживайте заходів на залучення на свій бік нижчих і середніх верст духовенства, необхідно прямо сказати про повагу до ісламських традицій». Таракі визнає: «Ситуація погана і тільки погіршується. Активної підтримки населення ми не маємо». Але Таракі, а пізніше Амін все це слухають і просять тільки одного: більше зброї, потім, щоб радянська авіація бомбувала моджахедів, потім ввести дивізію, потім дві... Відповіді Брежнєва і Косигіна категоричні: ні. Окрім військового спорядження для решток армії, СРСР безкоштовно доправляє 100 тис. тонн зерна і підвищує для себе майже вдвічі ціну на афганський газ...
ЯК ЗАГРІБАТИ ЖАР ЧУЖИМИ РУКАМИ
Один із посадовців ЦРУ вихвалявся, що США витратили на влаштування «афганської пастки» (вислів Бжезинського) лише кілька десятків тисяч доларів. І це правда. Всю потрібну роботу для США зробили інші країни.
Передусім пакистанський військовий режим. Радник генерала Зія уль-Хака Ага Шахи під час візиту до шахського Ірану ще у 1978 р. домовився спільно допомагати афганській опозиції, оскільки «після Афганістану СРСР може взяти у тиски як Ісламабад, так і Тегеран». Насправді, для самого Пакистану з’явилася чудова нагода реалізувати давнє прагнення зробити Афганістан своїм васалом. Після повалення шаха ісламська республіка оголосила про рівновіддаленість від США та СРСР. Напередодні введення військ радянський посол запевняв аятолу Хомейні, що це жодним чином не загрожуватиме Ірану. Але верховний правитель відповів: «Ви робите велику помилку й гірко пошкодуєте». І після введення Іран розпочав масштабну допомогу моджахедам. А Хомейні оголосив СРСР «таким же великим злом, як і США». До слова, за це Москва поставила Іраку ракети дальнього радіусу, якими він обстрілював Тегеран під час своєї війни з Іраном.
У тому ж 1978 р. Бжезинський досяг порозуміння з китайським прем’єром Ден Сяопіном, і моджахеди почали отримувати китайську зброю (офіційний Пекін тоді тримався гасла «протидії радянському соціал-імперіалізму і гегемонізму».
Гроші для моджахедів полилися рікою із заможних монархій Перської затоки, де вважали своїм обов’язком допомагати борцям із «безбожною владою».
ХТО ПРИЙМАВ РІШЕННЯ ПРО ВВЕДЕННЯ?
Роками пізніше помічник президента Горбачова А. Черняєв (на той час заступник завідувача міжнародного відділу ЦК) напише в мемуарах, що через три дні після введення військ записав у своєму щоденнику: «Увесь накопичений нами капітал по розрядці полетів до й... матері. У всіх «демократичних» і «миролюбних» сил опустилися руки... Залишається тільки відбріхуватися... Радянському народові це з жодного боку не потрібно, йому би м’яса й інших товарів, та порядку побільше».
У мене особисто великі сумніви, що високий номенклатурник відважився б тоді вести такий «дисидентський» щоденник. Він чудово знав: якби його прочитав хтось чужий (а це дуже ймовірно), то не отримав би кулю як «ворог народу», але точно тепленьке крісло поміняв на койку в психіатричній лікарні. Більше того, Черняєв стверджував: тільки його безпосередній бос — секретар ЦК, що відповідав за міжнародні справи — Б.Пономарьов — був проти, але не наважився виступити.
Сьогодні відомо, коли і хто саме приймав рішення. 8 грудня 1979 р. в Кремлі зібралися Андропов, Громико, Суслов і Устинов. Запросили для доповіді начальника Генштабу маршала М.Огаркова. Той говорив хвилин 20 і закінчив категоричним: «не можна вводити війська». Міністр оборони Устинов мовчав. На необхідності послати війська наполягали Громико й Андропов. Аргументи голови КДБ були такі: існує план ЦРУ про створення на території Афганістану «Великого халіфату» із включенням до нього радянських центрально-азійських республік, в разі падіння режиму НДПА американці можуть розмістити в Афганістані ракети «Першинг», як це вони зробили в Західній Європі, і ці ракети долетять до космодрому «Байконур», Пакистан використає афганські уранові родовища для створення ядерної бомби (яке передбачення!). Потім протягом години маршал Огарков переконував четвірку не вводити війська. 10 грудня Устинов викликав Огаркова, щоб повідомити про рішення Політбюро ввести війська. Тимчасово. 75 тисяч вояків. Тільки наприкінці лютого 1980 р. уже розташовані в Афганістані війська отримали вказівку: «Розпочати спільно з армією ДРА активні дії щодо розгрому загонів озброєної опозиції».
ЗРАДА
Як стверджує Черняєв, вже з 1985 р. Горбачов постійно на засіданнях Політбюро говорив таке: «Забираймося, і нехай афганці самі вирішують справи... Як би там не вели себе американці чи ще хтось, ми забираємося». І тут Черняєв, схоже, не лукавить. Формально все виглядало пристойно. Були підписані женевські угоди, за якими всі країни, втягнуті у конфлікт, зобов’язувалися сприяти встановленню миру в Афганістані. На той час президентом країни був уцілілий «парчаніст» доктор Наджибулла. Він проголосив політику національного примирення й виявив справжній дипломатичний талант у переговорах із польовими командирами про припинення бойових дій. Саму країну він перейменував на Ісламську республіку. Але правонаступниця Союзу — Росія — припинила будь-яку допомогу режимові Наджибулли. Беззахисним його легко повалили «непримиренні». Вони таки дійсно були непримиренними, бо після повалення Наджибулли почали воювати між собою. Екс-президент ховався у представництві ООН в Кабулі. Коли він звернувся за притулком до Москви, тодішній міністр закордонних справ А. Козирєв зневажливо відповів: «Нам нема діла до решток колишнього режиму». Таліби, які набирали сили і популярності (афганці побачили в них силу, здатну встановити мир), не знали дипломатичного протоколу, і після взяття Кабулу вдерлися до представництва ООН і повісили Наджибуллу на головній площі. Минулого року радіо провінції Кабул провело опитування, за якого лідера афганцям жилося найкраще. 93% назвали Наджибуллу.
Афганська війна перекинулася на Середню Азію. У 90-х громадянська війна в Таджикистані забрала життя 100 тис. людей. Президент Узбекистану І. Карімов залізною рукою придушив ісламістів у своїй країні. Він привселюдно пообіцяв узяти автомат, щоб їх розстрілювати.
У згаданому інтерв’ю Бжезинський на запитання, чи відчує він відповідальність за те, що виплекав фундаменталістів і терористів, обурився: «Це тільки кілька збуджених ісламістів! Зате цим ми розвалили комуністичну імперію!» Звісно, після 11 вересня (і офіційної версії тих подій) він воліє цього не згадувати.
ЩО ТО БУЛА ЗА ВІЙНА?
За офіційними даними, 1700 вихідців із України загинули в Афганістані. Ще більше отримали поранення. Чи варто й далі твердити, що вони пролили кров за «авантюру кремлівських старців», за «радянську агресію та окупацію»? Гадаю, з огляду на відкриті документи, що це не є ні справедливим, ані вірним історичній правді. Вони віддали життя і здоров’я у периферійній війні двох супердержав, де визначені «поганий хлопець» і «добрий», як бачимо, часто мінялися ролями.
