Нагадаємо, наш автор розглядає політико-психологічну кризу в Україні в чотирьох лініях. У першій подачі вона розповіла про першу лінію — аналіз ситуації з лідерським капіталом українського народу в контексті психоісторії України, який ми сьогодні продовжуємо.
Друга складова — імперія розуміла, що в Україні лідерів бути не повинно. Чи зманювати таких людей в Москву або у Санкт-Петербург, чи вбивати, депортувати — ось що було важливим. Цей процес тривав понад 300 років. І останнім подвигом імперії було розкуркулення, депортація українців і Голодомори.
Значення України для імперії завжди вважалося дуже важливим. Наприклад, я знову пригадую передачу «Времена» Володимира Познера про долю Росії, але весь час ішла розмова про Україну. Як казав Ленін, «без України великої Росії не може бути», а Гітлер сказав, що йому потрібна Україна, щоб Німеччина більше ніколи не голодувала.
Тобто щодо першої лінії аналізу — останні майже 300 років історії України не були сприятливими для формування лідерів на всіх рівнях існування українського суспільства.
А останнє, найстрашніше — Друга світова війна. Ніхто не втратив стільки людей, як Україна. Україна була повністю окупована під час війни, втратила безліч чоловіків.
Фактично у 1945 році Україна опинилася після Голодоморів, чисток, розкуркулювання, воєнних втрат територією, де були зруйновані практично всі прошарки суспільства, які породжували лідерів. І як наслідок керівників із самостійним мисленням просто не було і не могло бути.
Важливою складовою лідерського капіталу є мудрість. А мудрість народжується не під час Голодомору, не в умовах всебічного страху.
А ще треба пам’ятати, що система освіти додавала до цих факторів втрати лідерського капіталу ще відсутність формування в учнів та студентів стратегічного мислення, прийняття рішень та навичок планування.
Іншим фактором втрати лідерського капіталу народу України після Другої світової війни виступила втрата більшої частини чоловічого населення.
Як відомо, людина фактично формується як особистість у сім’ї. Насамперед, саме у сім’ї формуються цінності людини та її вміння довіряти людям та вміння викликати довіру.
Розглянемо в цьому психоісторичному контексті формування лідерів у післявоєнній українській сім’ї.
Сім’я після війни опинилася на чолі з жінкою. З кінця 30-х років в СРСР формувалася тоталітарна модель сім’ї, в якій існували жорсткі правила, жорсткий розподіл ролей, відсутність приватного життя та власної думки окремих членів родини, особливо дітей.
Жінка повинна була взяти на себе роль голови сім’ї, чоловіка й жінки в одній особі. З одного боку, вона була тоталітарним лідером (а не лідером у прямому сенсі цього слова), а з другого боку, була закріпачена тим, що мала прибирати, прати, перевіряти уроки.
Наступні п’ятдесят років у нас до влади йшли чоловіки, які були виховані такою тоталітарною мамою.
Відомий психолог Альфред Адлер довів, що коли хлопця виховує одна жінка, яка все за нього вирішує: де вчитися, з ким зустрічатися тощо, — то у нього на підсвідомому рівні розвивається ненависть до жінки. А потім цей чоловік у своїй власній сім’ї виміщає на своїй дружині всю свою незадоволеність матір’ю.
А з іншого боку, виховання у тоталітарній сім’ї не сприяє розвиткові лідерських якостей людини. Звідки стати сміливим та мудрим, коли тобі всі рішення викладають одразу та тоталітарним чином?
Таким чином, і сім’я не сприяла формуванню лідерів, а ще й сформувала своєрідну антижіночність радянського та пострадянського суспільства. Жінки копіювали тоталітарні моделі поведінки матері на рівні сім’ї і не могли формуватися як лідери у своєму закріпаченні: «робота — закупи — домогосподарство — виховання — сексуальне партнерство». В цей же час чоловіки демонстрували і продовжують демонструвати «виміщення своїх комплексів щодо тоталітарної матері» на інших жінках і неприйняття жінок як лідерів у суспільстві.
Це, нагадую, перша лінія аналізу того, чому у нас немає лідерів.
Можна назвати несприятливі фактори для формування лідерського капіталу і, відповідно, лідерів в українському суспільстві. Такими факторами були: 1) колоніальний статус України; 2) наступ на національну мову; 3) психологічний наступ на самосвідомість та самоповагу українського народу; 4) винищення лідерів; 5) винищення активної частини суспільства; 6) забезпечення сприятливих умов для переміщення лідерів у центр імперії, сприяння підвищенню їхньої самоповаги та умов проживання; 7) тоталітарна модель сім’ї (не притаманна Україні в психоісторичному контексті, але нав’язана Україні); 8) система освіти, що не сприяла формуванню відповідних пізнавальних, етичних та особистісних якостей майбутніх лідерів.
У цьому контексті ще раз звернімося до стану лідерського капіталу у сучасній Україні.
Звернімося до таких складових лідерського капіталу, як бачення цілі, цінності та мудрість.
Проведений нами аналіз психологічних наслідків радянського тоталітарного режиму у когнітивному контексті показав, що система освіти Радянського Союзу була спрямована на на розвиток тактичного мислення, вміння розв’язувати задачі (problem solving), доведення теорем.
Не передбачався розвиток стратегіального мислення, планування, проектування, постановки цілей, прийняття рішень тощо.
Фактично ні мудрість, ні вміння бачити цілі не розвивалося і не розвивається. Більш за те, є проблема з цінностями. Загальнонаціональними цінностями. На жаль, і вміння спілкуватися не розвивалося, для чого потрібно формувати відповідні навички методом активного навчання.
Що стосується сміливості, то всеохопний страх радянської людини аж ніяк не сприяв розвитку сміливості як риси лідера. Пригадаємо, що казав Іван Павло II: «Не бійтеся!».
Слід звернути увагу на ще один фактор. Зараз в Україні широко поширюються активні методи навчання, насамперед тренінги. Основна увага приділяється емоційним проблемам та навичкам спілкування та розв’язання конфліктів. На жаль, проблеми цінностей, бачення цілі, мудрість на основі розвитку стратегіального та транс-системного мислення майже не присутні. Але ж це зараз, може, найактуальніші проблеми формування лідерського капіталу України.
Звернімося ще раз до тих рис, які виділялися у Стародавній Греції.
Проаналізуємо, чи були умови для формування таких лідерів в Україні? Які психоісторичні причини браку лідерів в Україні?
1. Він красномовний і вміє вести за собою натовп. А мистецтво політика не тільки в тому, щоб знаходити необхідні рішення, але й ще більшою мірою — переконувати народ у їхній правильності.
Мова йде про ораторське мистецтво. До речі, у Стародавній Греції ораторському мистецтву приділяли величезну увагу. Їхні досягнення залишаються досі найвищими.
На жаль, останні сім-вісім десятків років масове навчання такого мистецтва було відсутнє. Не говорячи вже про вищі щаблі влади. Пригадаємо виступи вищих посадових осіб Радянського Союзу по паперу. Вони читали свої виступи, часто-густо довго і нудно. А яку радість відчували радянські люди, коли хтось з начальників хоч коротко говорив «без папірця»!
Відповідно, і фахівців з ораторського мистецтва нам завжди бракувало і продовжує бракувати.
Сюди можна ще віднести здатність представляти знання та дані таким чином, щоб це відповідало меті виступу лідера.
2. Він освічений, розумний та далекоглядний, здатен передбачати явища та тверезо розраховувати їхні наслідки.
Мова йде якраз про ті риси інтелекту людини, про її інтелектуальні вміння, які визначаються стратегіальним мисленням людини, вмінням проектувати, планувати, приймати рішення, прогнозувати.
Як ми вже відзначали, оскільки лідери були не потрібні імперії, система освіти не передбачала розвитку вказаних інтелектуальних умінь.
Завдання системи освіти України — розвиток указаних вмінь.
3. Він беззаперечний патріот. І не тому, що він вічно клянеться іменем народу: інтереси співгромадян невід’ємні від його інтересів. Він думає не про особисту славу, а лише про інтереси батьківщини.
Патріотизм був повністю знецінений у Радянському Союзі, оскільки обман, постійний обман повністю нівелював любов людини до своєї Батьківщини як нової совєтської країни.
Що стосується любові до України, то це в імперії було просто злочином. Завжди пам’ятаю, що робили зі знаменитим українським поетом Володимиром Сосюрою за його вірш «Любіть Україну» наприкінці 40-х років минулого століття.
З іншого боку, за радянських часів і, на жаль, досі життя нового класу й народу були і є відокремлені. У нового класу були і є свої будинки, свої лікарні, свої санаторії... Звідки їм було знати, як живуть прості громадяни?!
Більш за те, представники нового класу і досі вважають, що вони годують народ, не знаючи, як реально живуть люди. Пригадаємо ходяче їхнє висловлювання: «Спочатку треба нагодувати народ, а потім ... культура і таке інше!».
4. Нарешті, він є безкорисливим, а непідкупність — найкраще свідчення щирості.
Це вже проблеми моралі, яка зазнала нищівних негативних впливів в імперські часи.
Цінності були настільки знецінені, подвійна мораль настільки звичною, що в період трансформації суспільства замість одних оманних цінностей прийшли інші, ще більш оманні — влада та гроші.
Зараз ми не можемо говорити ні про безкорисливість, ні про непідкупність сучасних лідерів України, хоча найкращі з них мають дещо з названих рис.
Друга лінія аналізу ситуації з лідерським капіталом України передбачає розгляд ролі культури у становленні особистості людини, шлях культури українського народу в умовах перебування під гнітом імперії. Це імперська модель управління культурою поневолених народів.
У культурній політиці імперської держави можна виділити такі особливості: 1) знищення зон активного мислення у завойованих чи приєднаних країнах; 2) примус діячів культури підкореного народу до служби імперії чи знищення їх; 3) застосування психологічних технологій впливу на свідомість підкореного народу для знищення його творчої та громадянської енергії; 4) розвиток комплексу меншовартості представників підкореного народу; 5) створення глухого інформаційного простору для народу на штучній основі; 6) спотворення історії підкореного народу; 7) створення міфів про меншовартість мови, культури, наснаги народу; 8) культивування псевдонародних міфів, що підтримують рабську психологію підкореного народу.
Отже, друга лінія аналізу — доля культури. Ми зараз уболіваємо за культуру. Я цікавлюся образотворчим мистецтвом. Мене мучило усвідомлення того, що багато скарбів української культури — у Москві та Санкт-Петербурзі. Так у чому справа? Виявляється, що імперія свідомо вивозила пам’ятки культури не тільки з України, але й, наприклад, із Середньої Азії.
У житті людей існують зони активного мислення і зони релаксації.
Зони активного мислення існують навкруги університетів, музеїв... Така зона існувала в Києві за часів розквіту Києво-Могилянської академії. Варто згадати лише знамениті диспути між представниками Києво-Печерської лаври та Києво-Могилянської академії. А евакуація Києво- Могилянської академії Петром I розпочала поступовий занепад зони активного мислення у Києві.
Політикою Імперії було вивезення скарбів культури поневолених та приєднаних народів. У статті Вітковича про епоху відродження на теренах Середньої Азії, яка була опублікована у журналі «Новый мир» часів О. Твардовського, було показано, що з Середньої Азії були вивезені такі скарби мистецтва, які навіть не піддаються оцінці.
Стратегією імперії було також примушення діячів культури служити. Не хочеш чи не можеш служити — в табір чи у небуття. А служиш — одержиш житло, гроші, почесті.
Культура, по-перше, мала служити імперії, а по-друге, її не мало бути на місцях. Тому що навколо музеїв, осередків культури, формується зона активного мислення.
Наведу приклад. У одній сім’ї в Санкт-Петербурзі зростала дівчинка, у майбутньому — видатний російський психолог. Її водили в Ермітаж, щоби подивитися одну-дві картини. Наприклад, після ознайомлення з міфами про Геракла її приводили подивитися на картини про Геракла.
Для мене це було уроком, як формується свідомість, уміння мислити, поєднання різних видів мистецтва у менталітеті видатних діячів, які якраз стають лідерами, несуть знання.
Оце все Україна втрачала. Ми фактично втратили безліч творів культури. З музею Ханенків зникли п’ятдесят тисяч одиниць експонатів. Німецька армія вивезла орнаменти Михайлівського Золотоверхого собору. Сергій Кот, видатний український історик, вивчав документи і виявив, що Німеччина їх повернула, але вони проїхали повз Україну і опинилися в Росії.
Ми втратили зону активного мислення, з одного боку, через втрату творів мистецтва і можливості культури розвиватися, а з другого боку — через вилучення діячів культури (архіпелаг Гулаг, розстріл чи існування без публічного представлення своїх творів широкій громадськості). І таким чином ми втратили естафету духовності, яка є необхідним джерелом того, щоб вищий прошарок населення був іншим. Це як раз цінності, ідеали, моральні норми.
Третя лінія — аналіз життєвих навичок верхніх щаблів колоніального суспільства у постановці мети, розробці стратегій, управлінні в умовах відсутності права на прийняття рішень.
Важливою особливістю життя України та інших підкорених чи приєднаних країн у складі імперії була повна відсутність самостійного проектування життя країни та прийняття рішень.
Щоб уміти стратегіально мислити, треба, зокрема, мати практику постановки мети, створювати плани реалізації цілей, приймати рішення про тактику реалізації стратегії.
Я багато років вивчала психологію творчості і знаю, що головне — постановка завдання, бачення цілі. Треба побачити проблему, а потім шукати шляхи її вирішення.
За радянських часів Україна була поставлена в ситуацію, коли в нас видимість уряду була, а уряду не було. У нас видимість міністерств була, а міністерств не було, тому що всі рішення ухвалювалися централізовано, а тут була система трансляції. Наприклад, міністерство закордонних справ було, а своїх посольств ми не мали. Дуже багато проблем ми не вирішували, а просто транслювали те, що вимагало міністерство закордонних справ СРСР. Міністерство економіки, може, Держпланом воно називалося, у нас було, хоча й самої економіки не було. Але все, що було, розташовувалося в Москві. Тому треба зважати і на відсутність практики постановки і вирішення творчих завдань і прийняття рішень.
Фактично, вся система так званої влади в Україні була системою трансляції рішень центральної влади та тактичного виконання рішень центру.
Фактично у 1991 році Україна опинилася в «нульовій» ситуації.
Жодної практики реального управління, відсутність структур управління, банківської системи!
Сьогодні можна бачити, що ті люди, які є при владі, навіть не підозрюють, що їм треба вчитися і працювати з консультантами-фахівцями, яким вони довіряють. Важливо зрозуміти, чому сьогодні немає тих особистостей, які б могли сформувати ідеї, навколо яких можна було б об’єднати націю.
Помітно, що народ у нас рухається швидше за владу. Не важко помітити, що вже є такі підходи, які могли б породжувати лідерів, бо генетично вбити народ значно важче, ніж вбити його морально та психологічно.
75 указів проти української мови — теж елемент культурної наруги над народом. І зараз ми одужуємо не так швидко, як би хотілося.
Четверта лінія — аналіз психологічних особливостей громадян України як наслідок майже 300 років рабства та гоніння на лідерів.
Пригадаймо одну з публікацій в газеті «День». Ішлося про психологію жертви. Наводилися типові риси жертви, описані Ренді Гейджем у книзі «Чому ви нерозумні, хворі й бідні... І як стати розумним, здоровим і багатим». Оскільки я, працюючи психологом-консультантом, досить часто зустрічаю жертв насильства в сім’ї, мені здалося, що список Гейджа дуже важливий для нас як пострадянських людей.
Психологічні особливості жертви (за Гейджем):
1. Вони завжди можуть переконати себе в тому, що всі невдачі в їхньому житті відбуваються не з їхньої вини.
Пригадаємо, як ми завжди шукаємо винного: того, хто «перекрутив» кран у комунальній квартирі; того, хто не навів порядок у дворі, у школі, у місті, у країні тощо.
2. Вони вважають, що всі нещастя викликані суто зовнішніми чинниками, це звільняє їх від особистої відповідальності.
Пригадаємо, як ми шукаємо зовнішніх чи внутрішніх ворогів, природні причини наших поразок, ворогів таких, як начальник, сусід...
3. Вони отримують значну частку уваги, симпатій і жалю з боку оточуючих.
Мені погано. Ви повинні мені допомогти. Я така (такий) нещасна (нещасний), я нічого не можу, я не здатна (здатний). Чого ви від мене вимагаєте?
4. Вони приймають цю увагу, симпатію і жалість за любов, якої відчайдушно потребують, але яку не знають як отримати.
Маючи комплекс недолюбленості, вони готові прийняти співчуття за любов, не займають самостійної, самостверджуючої позиції.
5. Вони використовують минулі невдачі в особистому житті для підтвердження того, що вони не здатні на емоційну близькість ще з ким- небудь.
Розвивається комплекс невдахи. Втрачається енергія життя.
6. Вони посилаються на давнішні провали, виправдовуючи цим відсутність спроб досягнути високих цілей і здійснити перспективні проекти.
Вони втрачають сміливість. Вони не рухаються. Пасивна позиція вдається їм безнадійно нормальною.
7. Вони приймають за істину в останній інстанції той факт, що вони — «ганебні грішники», що їм «ніколи нічого не добитися» або вважають, що у них немає потрібної освіти чи потрібних зв’язків для того, щоб досягти успіху.
Має місце стигматизація жертви. Про високі ідеї, сміливість у баченні мети не йдеться.
8. Вони можуть відчувати себе героїчними «маленькими людьми», які наперекір усьому борються з силами зла.
Одинока постать стигматизованої особи не сприяє як своєму власному підйому, так і об’єднанню людей навкруги високих цілей.
9. Вони відчувають свою духовну велич, покладаючи своє щастя на вівтар людства і думаючи, що за це будуть винагороджені в майбутньому житті.
Жертовність одинокої постаті, не освячена мудрістю й вірою в людей, не породжує тих, хто веде за собою людей, і не створює умов для творчої наснаги.
10. Вони можуть вести, по суті своїй, несвідоме існування, скоряючись стадним інстинктам, і просто дозволяти життю відбуватися, ні про що не задумуючись.
Така життєва позиція дозволяє існувати тим, хто займає позицію лідера, але лідером не є.
Хоч би що хто казав з цього приводу, безперечно одне: все це перешкоджає внутрішньому зростанню людини, заважає їй вести радісне і повнокровне — справжнє життя.
З іншого боку, є досить позитивні явища та моменти ментальності народу України.
Кілька нотаток щодо національної ідеї України.
Прочитавши статтю Клари Гудзик в газеті «День» про книгу Миколи Лєскова «Евреи в России», я звернулася до самої цієї книжки.
Виявилося, що М. Лєсков написав цю книжку у 1883 році, щоб осмислити, які можуть бути претензії до євреїв. Але значну частину книжки займав аналіз розбіжностей між українцями і росіянами. Дуже цікаво.
Незалежно від Лєскова, я прийшла до подібних ідей. Дуже цікаво пригадати, як ми мандруємо з Києва до Москви. Доїжджаємо до Хутора-Михайлівського, і наш імідж сільської хати — білої, з розмальованими вікнами, цікаво оформленої, із чорнобривцями біля хати, з садочком — змінюється на чорні хати, жодної квітки і ти розумієш, що це зовсім інша ментальність.
Я прийшла до такої думки. Ми часто говоримо, що в Україні найкращий у світі чорнозем. Бог дав не тільки землю людям, які живуть на цієї землі. Він дав особливий екологічний зв’язок із Землею. Це Земля, з якою треба бути весь час зв’язаним.
Перше. Ти щось зробив (зробила) — і земля тобі відповіла. Подивіться, як люди на нашій землі все вирощують. Де б представники народу України не були — в Сибіру або в Канаді, на маленькій ділянці вони вирощують і огірки, і щавель, і дивовижні квіти. Це є проявом особливого екологічного зв’язку із Землею. І він, цей зв’язок, є притаманним всім, хто має коріння на цій Землі — українцям, євреям, росіянам, болгарам, молдаванам...
Друге, що притаманне людям, які живуть тут, в Україні, — світле світосприйняття. Оця біла хата, ці квіти, білий одяг, рушники, вишивка, яка вражає. Не можна уявити, щоб була така фантазія. Били-били нас по голові, а вишивається по серцю.
Якраз Лєсков пише, що коли приходиш на базар в Україні, то дивуєшся, як вдягнені молодиці, як прикрашений прилавок.
Світле світосприйняття — це те, що Україна може показати всьому світові, як треба жити. В єднанні з природою, поетично, красиво, у повному циклі перебігу подій — праця, пісня, вечеря, обряди, краса...
Я багато разів була у Сполучених Штатах, там люди поспішають збагатитися, заробити. Нам не це треба копіювати.
Є одна біда, якою нас нагородив Петро Перший — це політика копіювання. У нас є своє — і це дуже важливо.
Коли він поїхав до Голландії і побачив технологію життя в Голландії — чистоту, вбрання, продуктивність праці — він захопився і з величезною енергетикою (з такою енергетикою він після Полтавської битви почав гнобити український народ) почав копіювати європейський спосіб життя. І от із цього моменту нам буквально генетично втиснули поняття того, що десь знають краще, як жити — чи в Японії, чи в Сполучених Штатах, чи у Великій Британії.
А нам треба подивитися, як треба жити нам самим. Бо ми люди повільні. І от це поспішання і швидке збагачення призводить до ранніх інсультів, інфарктів, втрати сім’ї, нервових зривів. Чому? Тому що немає у нас такої філософії життя. Коли ми не втратимо своїх духовних надбань і навчимося більше цінувати час, більш продуктивно працювати, усвідомимо свої цінності, станемо мудрими, цінуватимемо тих мудрих, яких ми вже маємо, — Ліну Костенко, Івана Дзюбу, академіка Кримського, Євгена Сверстюка... ми знайдемо себе і світ побачить ще один спосіб гармонійного життя.
Коли б ми зараз із вами оголосили загальноукраїнську дискусію, у чому сенс життя:
— чи в цих шалених грошах, щоб сидіти на золотих унітазах і їздити на Канари;
— або в тому, щоб мати чудову сім’ю, спілкування з дітьми, самореалізацію, творчість.
Ще Лев Гумільов казав, що наші степи найбільш закрита частина європейської історії, що не залишилося інформації про те, що тут було. І сьогодні у нас, між іншим, вибух інформації про трипільську і інші культури, що були на нашій землі. Це зараз момент, за який треба учепитися.
Нам зараз історія дає шанс. Наш шанс — показати всьому світові, як треба жити, в чому сенс життя, чим є насправді культура миру.
Я зараз бачу як психолог надзвичайно мирний характер наших людей. Україна ніколи не завойовувала, її завжди завойовували. Вона була оточена войовничими народами: турками, росіянами, литовцями, поляками.
Ми ні в кого нічого не забирали. І це теж те, чого ми можемо навчити.
Тому я зараз як велику небезпеку бачу те насильство, яке нам насаджується не Америкою, а тими людьми, які хочуть заробити.
Це масова культура, агресивні журнали для підлітків, агресивні передачі, фільми на телебаченні, агресивні детективи, які так легко читати. Це все привносить в Україну те, що їй не притаманне, і це може призвести до серйозного суспільного вибуху, тому що ми не такі.
Те, що зараз ідеш вулицею і бачиш, як сидять дівчатка 14—15 років із пляшками пива — це велика загроза взагалі існуванню нашої нації. Тому я хотіла б розпочати розмову про цю небезпеку. Нас ще можуть почути, є кому підтримати. Я вже давно б’ю на сполох. Тому хочу сказати: шановні співвітчизники, схаменімося, повернімося до себе і будемо іти своїм прекрасним шляхом.
Валентина БОНДАРОВСЬКА — кандидат психологічних наук, директор Центру практичної психології «Міжнародний гуманітарний центр «РОЗРАДА», віце-президент Всеукраїнської асоціації професійних психологів, член Ради Всеукраїнської ергономічної асоціації, член Міжнародної Асоціації крос-культурної психології.
В світовій науці вважається експертом з інформаційно-психологічної безпеки, психологічного та ергономічного забезпечення нових інформаційних технологій. Останнім часом вивчає психологічні моделі поведінки людини, що формувалася в умовах тоталітарного режиму, наслідки насильства в сім’ї та жорстокого поводження з дітьми, проблеми гендерної рівності як на рівні сім’ї, так і на рівні суспільства. Досвідчений організатор симпозіумів та спеціальних сесій на Всесвітніх наукових конгресах і конференціях. Автор більш ніж 250 наукових публікацій. Останнім часом видала книжки «Школа для батьків» (керівник проекту та автор розділів»), «Психологічні аспекти використання комп’ютера», «Вплив реклами на людину». Вміє просто та доступно розповісти про важливі проблеми і досягнення сучасних наук про людину.
