Золоту Нобелівську медаль, диплом Шведської Королівської академії та чек на 10 мільйонів шведських крон (1,542 мільйона доларів) отримали лауреати. Ім’я Доріс Лессінг оголосив постійний секретар Шведської Королівської академії та член Нобелівського комітету Хорас Енгдаль. Нагороду присуджено письменниці «за повне скепсису, пристрасті та провидицької сили осягнення досвіду жінок» (за станом здоров’я її не було на церемонії). Доріс Лессінг були раніше присуджені й інші літературні нагороди, в тому числі іспанська премія принца Астурійського, британська премія Сомерсета Моема, італійська премія Грінцане-Кавур, німецька Шекспірівська премія Альфреда Тепфера.
За своє довге життя Доріс Лессінг надзвичайно втомилася від популярності, зокрема від інтерв’ю. Вона каже: «Який сенс упродовж багатьох десятилiть нескінченно відповідати на одні й ті самі питання про особисте життя? Тим більше, що розповіді письменниці про себе дуже схожі на життя кого завгодно». І згадує той жах, який відчувала колись під час багатотижневого турне в рекламних цілях: «Я говорила своєму видавцю, що буде набагато корисніше для всіх, якщо я залишуся вдома й почну писати нову книгу. Та мене ніхто не слухав. Лише пізніше я могла тупнути ногою об підлогу і сказати, що більше не рушу з мого будинку ні в яке турне, а інтерв’ю даватиму в виняткових випадках». Але по завершенні останнього роману «Любов. Знову» (першої книги за останні вісім років) письменниці все ж довелося мати справу з журналістами. Ця книга — романтичне дослідження психіки чоловіка, який закохався у жінку, з якою ніколи не зустрічався. І ніколи не зустрінеться — вона померла до того, як він народився. Ідея книги з’явилася завдяки молодому другові письменниці, який закохався у свою прабабусю, вірніше — у її портрет. Доріс Лессінг каже: «Коли хто-небудь розказує тобі щось подібне, можна тільки посміхнутися. Проте місця для сміху тут не було: роман закінчився самогубством».
Сама вона часто страждає — інколи її відвідує начебто безпредметне горе, джерело якого Доріс невідоме. «Чому це відбувається? Я не знаю. Напевно, це було в мені ще з дитинства. Існує теорія, що в людському організмі горе нагромаджується завжди. Це страшний біль, і щоб позбутися його, ви можете стрибнути з кручі в море. Але можна обійтися й аспірином», — усміхаючись, говорить письменниця. Де тут правда, а де — белетристика?
Новий лауреат Нобелівської премії живе у високому вікторіанському будинку, в тихому районі Лондона з видом (у ясні дні) на пагорби Кенту. Вся квартира, в тому числі кухня, сходи й усі інші можливі поверхні, завалена книгами. Доріс живе зі своїм молодшим сином — єдиним із її дітей, який майже 50 років тому разом із матір’ю переїхав до Англії з Південної Африки. Старший син, який вирощував каву в Зімбабве, недавно помер.
Письменниця народилася 1919 року в Персії (сьогодні Іран) у британській сім’ї, але виросла в Південній Родезії, де її батько займався фермерством. Вона розповідає: «Це була відокремлена ферма, з усіх боків оточена рослинністю. Можливість вештатися на самоті — це, напевно, найцінніше, що дісталося мені в дитинстві та юності. Я ніколи не вважала (і не вважаю сьогодні), що самотність є небезпечною. Більш того, мені шкода тих дітей, які завжди бігають зграями. Думаю, що бути одному — це дуже добре для дитини: розвивається відчуття себе, народжуються власні ідеї». Вона й сьогодні дуже цінує час, який належить лише їй одній. «Людські контакти зовсім не обов’язкові. На самоті я можу бути досить тривалі проміжки часу. А якщо дуже багато часу проводжу з людьми, то можу просто захворіти — від відсутності самотності».
Ці риси вдачі пояснюють певною мірою, чому вона в 14 років, наперекір батькам, залишила католицьку школу й почала працювати — нянькою, телефонним оператором тощо. І ніколи більше не відвідувала освітніх установ. Заміж Лессінг вийшла у 29 років; потім двічі розлучалася, мала двох дітей, та залишила їх на піклування батька. У 1950-х і 1960-х роках вона стала активісткою британської компартії та учасницею антиядерного руху. Тоді їй було відмовлено у праві в’їзду в ПАР і в Родезію — за критику апартеїду.
Сьогодні Доріс сама не вірить у те, що пережила свій «комуністичний» період і гадає, що це були просто симптоми протесту проти загальної несправедливості. Якби при владі були тоді комуністи, вона б виступила проти них: «Я за вдачею бунтівник. І лише нещодавно зрозуміла, що бунт — не завжди хороша річ. Інколи це просто «спуск пари».
У 1949 Лессінг оселилася в Лондоні — з кількома фунтами в кишені та з рукописом свого першого роману «The Grass Is Singing» («Трава співає»). Там ідеться про складну любов білої жінки фермера та її чорного прислужника.«За 45 років, — пише письменниця, — мені довелося прочитати цей свій перший роман. І я пересвідчилася, що за весь цей час мій стиль змінився вельми мало. Хоча в подальшому я і використовувала «різну тональність».
Доріс Лессінг дуже не подобаються «ярлики», які навішують критики: в неї їх було декілька. Спочатку вона була «письменницею чорних», потім — комунізму, далі, після її найбільш відомої книги «The Golden Notebook» («Золотий щоденник»), — феміністкою. Один критик сказав, що вона дуже зручна для «ярликів», хоч і не любить їх отримувати, тобто «підходити» під ту чи іншу письменницьку категорію. Варто зазначити, що критикам виявилося майже неможливо прогнозувати кожну наступну книгу письменниці: у неї досі не траплялося ніякого застою.
Перехід Лессінг від реалізму в жанр science fiction викликав немало недоброзичливого здивування. Один критик навіть назвав це «ухиленням від свого обов’язку». Та письменниця войовничо захищає своє право робити те, що їй подобається. Вона говорить: «Не існує ніякого обов’язку. Ви пишіть те чи інше, а люди або читають це, або ні».
У своєму першому інтерв’ю Доріс казала, що сподівається на цілющий вплив своїх книг на суспільство. Але пізніше зізналася: «Я, мабуть, була тоді ще дуже молодою, якщо мені приходили в голову такі безглузді ідеї. Книгою нічого не можна змінити!» А коли її звинувачують у поверненні до своїх старих сюжетів, вона звичайно говорить: «Я ніколи не йшла і ніколи не повертаюся». І говорить правду — як сама її розуміє.
Варто звернути увагу ще на одну — не дуже, зрештою, оригінальну серед письменниць — особливість творчості Лессінг: чим старшою вона стає, тим старшою стають і її героїні, у яких закохуються ті ж таки молоді люди.
P.S. Як це робиться?
Хорас Енгдаль, постійний секретар Шведської королівської академії та член Нобелівського комітету, дав інтерв’ю агенції France Presse і повідомив деякі подробиці вибору лауреатів Нобелівської премії з літератури. Нобелівський комітет починає розглядати кандидатури в лютому поточного року. Початковий перелік номінантів, висунутих національними академіями різних країн і вищими учбовими закладами, зазвичай включає 200—300 імен. Між квітнем і червнем складається список із двадцяти імен. Члени комітету намагаються читати твори мовами оригіналу (основними вважаються французька, англійська, російська й німецька). Однак доводиться часто вдаватися до послуг перекладачів, які дають спеціальну клятву про нерозголошування інформації. Якщо потенційний лауреат — поет, то перекладач читає вірші перед комітетом і коментує мовні особливості оригіналу. (Не дуже вже й надійна система визначення якості віршів!)
Улітку в Шведській академії формується короткий список із п’яти імен, за які голосують у вересні. Переможця визначають абсолютною більшістю голосів. Як правило, буває достатньо двох раундів голосування. Але повної одностайності майже ніколи не буває.
Членам Нобелівського комітету категорично заборонено згадувати вголос імена претендентів на премію. Більше того, для письменників, котрі потрапили до короткого списку, вигадують кодові імена, як правило — літературні.
Всього в Нобелівський комітет входить 18 осіб, але 2007 року в голосуванні взяли участь лише 15. Один академік помер, і його ще ніким не замінили, двоє — бойкотують академію через розбіжності з колегами.
