Артем ЧАПАЙ — журналіст, мандрівник, активіст боротьби проти незаконної забудови Києва. У 2006—2007 роках здійснив повну пригод півторарічну подорож Північною та Південною Америками, згодом описав цей досвід у документальній книжці «Авантюра. Практичні реалії мандрів по-бідняцьки». Ми попросили Артема розповісти про столицю Мексики.
— Як ти потрапив у Мехіко?
— Ми приїхали у Мексику зі США. Їхали автостопом приблизно три дні, щоб від міста Матамороc на кордоні зі Штатами доїхати до столиці. Перший день ми ночували в штаті Веракрус, на узбережжі Мексиканської затоки, другого дня дісталися Пуебло, останнього пункту перед Мехіко.
— Яким було перше враження?
— Коли ми заїжджали, було дуже рано — п’ята чи шоста година, літо, тільки-но починало світати. Вже біля самого Мехіко є дві з найвищих гір у країні — це вулкани Попокатепетль і Істаксіуатль. Один із них діючий, постійно димить — і на них сніг, рожевий від сонця, яке тільки сходить.
— Довго там жив?
— У самому Мехіко — півтора місяця.
— Мабуть, за цей час склалися якісь улюблені маршрути?
— Ми багато ходили до УНАМу — Національного мексиканського автономного університету. Це місто в місті. Він завбільшки з мою рідну Коломию, і там ходять безкоштовні автобусні маршрути. УНАМ — то загалом найбільший університет в Латинській Америці, і точно більший за будь-який український ВНЗ. Там вчаться десятки тисяч людей, свого часу викладав Ерік Фромм. Там чимало молоді, з ким можна було поговорити, і за місяць я вже більш-менш говорив іспанською, дуже багато спілкувався зі студентами. Крім того, одного разу, просто щоб довести собі, що місто — це не те, що тебе обов’язково пригнічує своїми розмірами, я повністю пройшов з півночі на південь Мехіко. Ми жили на півдні, я приїхав на кінцеву північну зупинку метра і просто пішов додому пішки. Йшов годин десять-одинадцять. Дуже дивно, як воно міняється...
— Тож, вочевидь, мав можливість порівняти різні райони?
— Мені більше сподобалося на околицях. Саме там найкраще відчувається колорит міста. Всі будинки розмальовано з верху до низу дуже яскравими графіті. Немає матових, пастельних відтінків — але без агресії, такі собі дитячі фломастери, насичені, різноманітні кольори, — вочевидь, властиві мексиканській культурі, адже ми потім бачили ті самі кольори і в одязі індіанців. І майже з кожного будинку лунає музика, переважно народна, мексиканська — оркестри мар’ячі, їхні записи там дуже популярні.
— Але на околицях може бути небезпечно?
— Я ходив переважно вдень, інколи і ввечері, коли повертався додому, й зі мною нічого не сталося. Кілька разів ставилися, як у нас, буває, ставляться до іноземця, називали грінго — звичайний побутовий расизм, як буває в білих проти кольорових, але це стосується вже цілковитих гетто. Загалом я не почувався як десь на Троєщині або на Борщагівці. Може, не стикався просто. В будь-якому разі почувався безпечно весь час.
— Ти вже трохи розповів про пейзаж міста...
— Мехіко розташований на висоті 2600 метрів, і це відчувається: вночі доволі прохолодно й дуже добре видно зірки. Загалом місто лежить у такий собі воронці. З усіх боків гори, ще вищі за місто, є і п’ятитисячники. Доволі дивно для тропіків, коли роздивляєшся довкола і, хоча й не близько, на обрії, бачиш сніг на гірських вершинах. Частина з них закінчується піками — це правильні конічні вулкани, частина — плато, схожі на рубані столи. І вночі всі ближчі гори вкриті вогниками будинків, тому що десять мільйонів мешканців — це сам Мехіко плюс передмістя. Багато людей стікаються з передмість удень і повертаються додому ввечері, на гори — тому вночі здається, що ти в якійсь улоговині, а навколо тебе багато світлячків. Дуже красиво...
— Що найцікавіше вдень?
— Одного разу пополудні, куди було дуже спекотно, я опинився на центральній площі Сокало. Дивлюся — просто посеред площі стоїть черга людей. Чого стоять, що відбувається? Виявилось, що вони просто ховаються в тіні від велетенського прапора, котрим ця площа знаменита. Лише держало більш ніж метр у діаметрі — можеш собі уявити? Ось у цій тіні заховалося людей із 20—30... Що ж до решти міста, то в центрі, як ведеться, є суто туристичний квартал, переважно це колоніальна забудова. А прямо на Сокало залишили частину руїн ще індіанської епохи. Адже Мехіко збудовано на місці озера, яке почало висихати вже у XVII столітті. На озері був острів, а на ньому місто ацтеків, де стояли славетні піраміди. Зараз острів є центром Мехіко, і частину однієї з пірамід можна побачити прямо на площі. Але там не забудовують так, як у нас, коли історична пам’ятка сусідить із хмарочосом. Все окремо: діловий центр — для шопінгу, офісів, історичний — для туристів, урядовий квартал для президента і парламенту. Серед офіційних будівель найцікавішим є колишній президентський палац — в ньому, по суті, — музей фресок Дієго Рівери. До речі, в Мехіко є будинок, також музей, де жили Рівера з Фрідою Кало, а поряд, хвилин п’ятнадцять пішки, — дім, де було вбито Троцького. Всередині дуже скромний побут — звичайні столи, пофарбовані синім, такі у моєї бабусі в селі можна побачити, — але зовні це фортеця, обнесена муром, на якому свого часу був навіть колючий дріт. Але, як бачиш, це Леву Давидовичу не допомогло.
— А де ти жив?
— Неподалік від УНАМу, в районі приватної забудови. У будинків там замість даху те, що називається асотеа — можна сказати, балкон на весь дах. Оскільки опадів там досить мало, це можна собі дозволити. На дахах люди весь час зустрічаються, прямо на даху можна розпалити багаття і смажити їжу, ми там спали, дуже багато вечірок проводили. І знов-таки з даху відкривався чудовий вид на одну з тих гір — Істаксіуатль.
— Наскільки мені відомо, ти побував і в інших латиноамериканських столицях. Чим Мехіко відрізняється від них?
— Добре збереженою старовинною забудовою. У Гватемалі нема нічого старого, скло-бетон. Манагуа також цілковито нове місто, хоча й через природні причини: відбудовувалися після потужного землетрусу 1970-х років. Тегусігальпа — столиця Гондурасу — дуже сильно асоціюється зі знаменитою піснею з фільму «Генерали піщаних кар’єрів», де про «хмарочоси й розкішні вілли»: поряд величезний супермаркет і хижі з картону, а на сусідній вулиці вже вілли. В Мехіко цього немає... Навіть околиці доволі пристойно виглядають. Інакший колорит. Плюс, якщо ми говорили про музику, в Мехіко і загалом у Мексиці слухають своїх мар’ячі, а в інших країнах — переважно іспаномовний реп.
— Хто живе на тих вулицях? Можеш змалювати портрет типового мешканця Мехіко?
— На сьогодні практично всі мешканці Мехіко — метиси, наполовину індіанці. В цьому відмінність від колонізації Північної Америки — це змішана культура. І досі у провінціях виникають потужні рухи за права індіанців. Чому, наприклад, підтримують тих же сапатистів — бо вважають, що держава досі базується на завойовницькій культурі. Дуже багато ацтекських назв, від вулиць до гір. Тобто Мехіко аж ніяк не суто іспанське місто. Що ж до соціальних типажів, то тут можна виокремити два, які відрізняються передусім за статусом. Перший — це людина в костюмі з краваткою, яка їздить на джипі, ходить на роботу в офіс. Другий — якийсь пекар чи взуття ремонтує, такий собі дядечко, товстенький низькорослий добряга, який весь час співає, ніколи не проти поговорити. Я більше спілкувався із другою категорією, бо вони легше йдуть на контакт, вищий клас — більше відокремлений. Але й ті, й ті доволі дружні. Тобі завжди усміхнуться, навіть якщо не в гуморі, як щось спитаєш — завжди розкажуть, покажуть, можуть навіть провести. Не остерігаються, як, наприклад, у США. Переважно старші мексиканці дуже дружні й легкі у спілкуванні, причому не на поверховому рівні — можуть про родину розказати, про своє життя, про свої думки. Дуже відкриті люди.
— Чи були серед них друзі, про яких досі згадуєш?
— Одна людина — мій гуру, рівно на рік старший від мене, а народилися ми з ним в один день. Його ім’я Хав’єр, але всі чомусь називали його Рікі. Він музикант-аматор. Ми з ним разом ходили на вулкан Істаксіуатль. Ось це людина, з якою я ще раз хотів би зустрітися.
— Чим він для тебе авторитетний?
— За характером він дуже нагадує мені тигра. Спокійний, флегматичний, зважений, але є в ньому якась сила звіряча — час від часу щось клацає, і він може просто диким ставати. А коли ми йшли власне в гори, він навчив мене життєвого мінімалізма. Я думав, що я мінімаліст у побуті — але він взагалі... Йде без рюкзака, із сумкою, яку він десь випадково знайшов, дорогою підбирає викинуту кимось каструлю. І ось у чому різниця між нами: коли ми вже спускалися, вночі, з висоти 4000 метрів, дуже змерзлі — я хоч би й мерз, але йшов би далі, а він — ні. Він спочатку вимив ту каструлю, розпалив вогонь, причому з мокрого хмизу — для мене люди, які це вміють робити, то просто маги — в нас був якийсь шоколад, він його накришив, зварив, ми випили гарячого шоколаду і аж тоді спустилися вниз...
— Якщо вже у нас зайшла таке майже міфологічна розмова, то які міфи про Мехіко відповідають дійсності? Наприклад, що це столиця вічно революційної країни...
— Щось у цьому є... Мексиканці — то люди, яких краще не зачіпати. Коли я там був, вони чекали 2010 року. Тому що перша революція у них почалася 1810 року, за 17 років здобули незалежність, потім друга революція 1910 року проти диктатури, а нині багато хто вважає, що склалася олігархічна диктатура і тому буде ще одна революція. Але зараз багато людей середнього класу проти цього, вони за спокійний розвиток — хай навіть певна цензура, розрив соціальний — аби тільки стабільність. Тобто вони трохи спокійніші стали, але, наприклад, коли була підозра щодо махінацій на останніх президентських виборах — вийшов мільйон людей на вулиці. Вони так і не перемогли, але сам факт, що вони стояли дуже довго... Особисто ж у мене було упередження, коли я туди їхав, мабуть, ще з радянської Дитячої енциклопедії запозичене...
— ...Так, ми всі її читали...
— ...що Мехіко дуже забруднене місто. От цей міф цілковито не відповідає дійсності. Насправді Київ набагато більш загазований і брудний. Десять мільйонів мешканців, але майже ніколи немає заторів і чудово працює транспорт. Ані сміття, ані смогу. Дуже багато парків, чисте повітря.
— А наскільки в ньому вільно дихається — в сенсі свободи, якщо ми вже тут згадали про революції?
— У мене таке враження, що там дуже багато дозволяють, але з того розрахунку, що це мало що змінить. Наприклад, я був на кількох акціях протесту. На відміну від України, Європи і США, там можна підходити, штовхати поліцію, на їхніх щитах свастики малювати, мовляв, поліцаї — фашисти. І ті нічого не роблять. Вони налаштовані просто стримувати. Але, з іншого боку, якщо справді буде щось загрозливе, вони можуть бути дуже жорстокими, можуть перейти на білоруський варіант — розігнати всіх. Тобто щось посередині між лукашенківським варіантом і, скажімо, американським.
— Від політики до містики: відчував ти там щось схоже?
— У самому Мехіко чомусь ні, навіть коли ходив на площу Сокало, на оту піраміду. Можливо тому, що велике місто гасить такі хвилі. Це більш властиве для гір, для величної природи — ось там починаєш розуміти, звідки взявся знаменитий магічний реалізм, бо там сама природа така. Дуже містичні відчуття були під час сходження на гору Істаксіуатль, саме тому, що там все нелюдських розмірів, все в мільйон разів більше за тебе.
— Із твого дозволу, процитую опис цієї подорожі: «Крім нас — лише колібрі поміж рідкими зеленими плямами короткої густої трави, швидкі, наче мухи, над яскраво-червоними квітами на попелястому тлі місячного ѓрунту. Чи то спустився туман, чи то ми піднялися на хмару... Окремі камені — черепи тольтекських брухо (чарівників) посеред долини голів. І відсутність часу. Колібрі шмигають під ногами. Далеко не видно. І це триває вічно. В заглибині — струмок, навколо — зелена пляма із червоними зірками, так гарно, що мені хочеться плакати. Цим шляхом духи йдуть в іншу країну...».
— І це чим далі йдеш, тим більше розумієш, що не належиш до цього місця, що воно взагалі не для людей.
— У такому випадку, з чим би ти порівняв Мехіко?
— Мехіко — це величезний твір фовістського мистецтва. Чи, точніше, велетенська картина Анрі Матісса, за кольорами, за відчуттям. Кольори, які сполучати не можна — дикі поєднання, дуже яскраві, але чисті — чистий синій, чистий червоний, чистий жовтий, чистий зелений. Первозданна сила.
