Найбільш сприятливий для наукової діяльності період життя український аспірант витрачає на підтвердження свого права бути гідним членом академічної спільноти. Після написання своєї кандидатської він приблизно до 40 років готує докторську, однак у результаті довгоочікувана перепустка до професорських лав не виправдовує витрачених зусиль ні в матеріальному, ні в моральному плані. Можливо, це одна з причин, чому лише близько 30% наших аспірантів таки доходять до захисту своїх робіт, а не йдуть на більш вигідні посади.
Натомість у західній системі вищої освіти одразу після бакалаврату і маґістеріуму йдуть докторські студії (PhD програми). Причому система ведення молодого науковця є більш відкритою та підконтрольною, тобто такою, що унеможливлює появу «проффесорів» з купленими «корочками». Із метою модернізації третього циклу вищої освіти в Україні Міністерство освіти підписало декларацію, в якій вітчизняні освітяни зобов’язалися до 2010 року запровадити в Україні докторські програми, повністю відповідні західним PhD. Проте, як з’ясувалося, з моменту підписання декларації в Україні на власній ініціативі запрацювала єдина робоча група, ініціаторами якої стали професори Національного університету «Києво-Могилянська академія» на чолі з координатором темпусівського проекту «Тренінг із упровадження третього циклу європейського простору вищої освіти (ЕНЕА) в Україні», віце-президентом НаУКМА з науково-навчальних студій, доктором філологічних наук, професором Володимиром МОРЕНЦЕМ.
Фактично цей проект було започатковано тоді, коли Володимир Пилипович здійснив поїздку до двох найбільших чиказьких університетів з метою вивчення американського досвіду функціонування докторських студій. З того часу науково-педагогічні групи НаУКМА вже відвідали з робочими візитами Університет П’єра і Марії Кюрі (Франція), Автономний університет міста Барселони (Іспанія), Університет міста Бергена (Норвегія), взяли участь у Болонському семінарі «Докторські програми в Європі» в Ніцці та брифінгу стосовно впровадження трьох циклів освіти в університетах, організованому Європейською асоціацією університетів у Брюсселі. Напередодні завершення проекту Володимир Моренець розповів про підсумки проведеної роботи та рекомендації, які розробили професори НаУКМА для Міністерства освіти.
— На перший погляд, вітчизняна й західна системи третього циклу вищої освіти дуже подібні: три роки навчання, написання дисертації, обсяг якої на Заході являє собою щось середнє між нашими кандидатською та докторською... Чи справді є потреба в кардинальних змінах?
— На Заході тривалість докторських студій коливається від трьох- чотирьох років в Європі до чотирьох- п’яти років навчання в Америці. Те саме і з дисертаціями: у Франції, наприклад, обсяг дисертації становить 300—500 сторінок, а в Америці вимагають лише 200—250. Для порівняння: в українській аспірантурі вчаться три роки, мінімум кандидатської — 150, а докторської — 300 сторінок.
Окрім того, у деяких європейських країнах також є традиція двоступеневости у третьому циклі освіти. Так, у Польщі, Німеччині, Франції існує так звана ґабілітація — найвищий ступінь, який доктор наук одержує тоді, коли протягом певного часу після захисту він пише і видає ґрунтовну наукову працю, а тоді просить її оцінити. В Іспанії, Англії та Америці габілітації немає. У будь-якому разі наша дисертація не йде у жодне порівняння з ґабілітованою працею європейського науковця, яка є вже повноцінним внеском у науку. Позірна схожість систем справді спокушає нас до нехитрого перейменування, однак це є найбільш хибний шлях.
— Отже, необхідно розібратися у суттєвих відмінностях. Логічним було б почати порівняння з прийому до аспірантури в Україні та західних докторантурах.
— У нас як прийнято: хороший хлопець, візьмемо його в аспірантуру. Взяли, а тоді починаємо шукати йому наукового керівника. На Заході інакше. Там кандидат в докторанти готує проект свого наукового дослідження, шукає зацікавленого в цій темі професора даного університету, а тоді той професор каже: «Так, проект видається мені цікавим, наша пошукова група якраз розробляє цю тематику». Таким чином, зустріч із науковим керівником відбулася ще до іспитів. Вже після них молодий науковець одразу потрапляє у команду своїх старших колег, а його праця стає складовою колективної розвідки.
І в подальшому співпраця відбувається не в площині аспірант — науковий керівник, а в системі молодий науковець — науковий керівник та наукові консультанти. Адже більшість дисертаційних робіт є міждисциплінарними, тобто охоплюють одразу кілька спеціальностей, а значить, і радитися аспірант повинен із фахівцями з кожної важливої для його дослідження галузі.
З огляду на міждисциплінарний характер роботи складається і навчальний план. В Україні він є однаковим для всіх аспірантів: дві обов’язкові дисципліни (філософія та англійська мова), а все решта — робота над дисертацією. А в Європі навчальний план складається індивідуально для кожного молодого дослідника за участю спеціальної докторської комісії, яка радить йому прослухати певні спеціалізовані курси, дотичні до теми його дослідження. Якщо студент чудово володіє англійською або ґрунтовно знає філософію, потрібно дати йому можливість скласти іспити з цих предметів екстерном, щоб він цей час присвятив іншим наукам, у яких він менш обізнаний. Ми вже робимо таким чином на могилянському маґістеріумі.
— Український аспірант може в ідеалі бачитися зі своїм науковим керівником щодня в лабораторії, теоретично може бачитися з ним щотижня, але фактично їхні зустрічі інколи зводяться до двох разів на рік, а часом і до одного — на атестації. На Заході, напевно ж, така безвідповідальність є неприпустимою?
— У західних університетах існує положення про докторантуру, в якому прописані обов’язки обох сторін: наприклад, аспірант не має права вибиватися з графіку, інакше професор не зобов’язаний прочитувати його роботу вчасно. У такому положенні усе прописано з урахуванням не тільки вихідних днів, а й навіть релігійних свят, щоб кожен міг скористатися своїм правом на відпочинок. Це не так, як у нас аспірант приносить свою роботу в останню ніч перед атестацією.
До того ж, науковий керівник фіксує кожну зустріч із аспірантом у спеціальному зошиті. Молодий науковець зі свого боку готує запитання і демонструє обсяг зробленого, а професор дає рекомендації й фіксує прогрес. Навіть якщо керівник порадить звернутися до інших консультантів, його підопічний все одно зобов’язаний розповісти про ті поради, які йому дали інші науковці. Таким чином кількість годин, необхідних для щотижневих зустрічей з аспірантом, індивідуальних занять у межах спецкурсів наукового керівника, прочитання робіт, виливається в реальну кількість годин педагогічного навантаження. У нас же науковий керівник отримує 50 годин за кожного аспіранта, але ця цифра взята зі стелі і простежити її реальне наповнення неможливо. Тобто сваволя і диктат наукового керівника, з одного боку, і безвідповідальність молодого науковця, з другого боку, зберігаються.
— А якщо порівняти українського аспіранта і європейського докторанта...
— Європейський докторант уже вважається не студентом, а молодим науковцем, який працює разом зі старшими партнерами. Згідно із Зальцбурзькими принципами, його рекомендовано залучати на посаду молодшого наукового співробітника й довіряти йому самостійне дослідження в межах творчої групи, де він навчається досліджуючи. Таким чином докторант одразу стає членом команди; він отримує заробітну плату незалежно від своєї стипендії; він почувається зовсім інакше від людини, яку ще й досі навчають. Погодьтеся, що такий статус є набагато привабливішим. А головним є те, що докторант уже працює на науку, бо в процесі командного дослідження у нього природним чином народжується своє маленьке відкриття, яке оформлюється відповідно до жанру й захищається. А в Україні аспіранти здебільшого пишуть на догоду формі, виходячи з того, що дисертабельною вважається робота на таку-то кількість сторінок, з такими-то жанровими ознаками. Західна філософія виходить з того, самостійне, оригінальне це дослідження чи ні, є воно науковим дослідженням чи ні, а після того його оформлення в дисертацію вже є певною формальністю.
— Але ж поки що в Україні академічна кар’єра не дає жодних переваг у реальному житті, а навпаки, прирікає на малозабезпечену долю викладача або співробітника наукового інституту. Та й навіть викладацьких кафедр для всіх випускників докторантури не вистачить.
— У Європі їх уже не вистачає, і там про це говорять відкрито. Не знаю, добре це чи погано, але сьогодні на Заході вже немає орієнтації докторантури на підготовку майбутніх кадрів виключно для академічної сфери. Навпаки, сучасні докторські програми містять таку кількість додаткових практичних курсів, що вони дають можливість випускникам іти в бізнес, в економіку, тобто бути у будь-якій сфері суспільного життя фахівцем, який виконує свою роботу набагато продуктивніше і, відповідно, заслуговує на вищу зарплату. Вважається, що завдяки докторам наук, які працюватимуть поза академічним середовищем, формуватиметься так зване суспільство знань.
— Як здійснюватиметься уніфікація новостворених українських PhD програм із західними, і чи всі університети отримають визнання за кордоном?
— Я наголошую на тому, що ми не займатимемося мавпуванням західних програм. Ми пересвідчилися, що кожна країна адаптує цю систему до своїх традицій та особливостей, тому ми й намагаємося так детально вивчити досвід іспанських, норвезьких, французьких, англійських університетів, щоб взяти від них те, чого бракує нам. Але в найголовнішому повинна бути узгодженість і єдність, тому з боку Асоціації європейських університетів та міжнародної наукової спільноти здійснюватиметься моніторинг українських PhD відповідно до 10 Зальцбурзьких принципів, Берлінської декларації, Ніццьких рекомендацій.
На сьогодні Україна має угоди про визнання дипломів про вищу освіту з Росією, Польщею та частково Францією, але повірте, що французький роботодавець спочатку подивиться, з якого університету той чи інший фахівець, які його наукові здобутки, а наявність міждержавної угоди гратиме в цьому процесі останню роль. Кожен хоче відібрати найкращих професіоналів, а угода може лише полегшити легітимізацію процесу працевлаштування та нарахування зарплати. Усюди діє головний принцип, згідно з яким диплом доктора наук видає не ВАК (Вища атестаційна комісія) чи будь-яка інша безособова інституція, а певний університет, що відповідає за свій продукт своїм реноме.
Також додам, що спосіб визначення успішності докторантури також зміниться. Сьогодні у нас найуспішнішою вважається та докторантура, яка підготувала найбільше науковців для свого університету. У результаті усім добре відомо, хто від кого прийшов і яку концепцію відстоює. Натомість в Америці взагалі не прийнято, щоб докторант залишався у своєму університеті. Він обов’язково мусить піти працювати в інший університет, побути в середовищі з іншим горизонтом сподівань, з іншими ідеями. Якщо випускник Колумбійської докторантури влаштується на роботу в Єльський університет, це свідчитиме про високий рівень підготовки такої докторантури. А тоді після трьох-п’яти років цей професор повертається до своєї альма матер з усім здобутим поза її межами досвідом, і забезпечує таким чином циркуляцію наукових ідей. А в нас десятиліттями плекають ті самі ідеї, передають їх молодшому поколінню та ще й пишаються цим.
— З української сторони у цьому проекті беруть учать тільки професори НаУКМА?
— Необхідність реформування вітчизняних аспірантури та докторантури є очевидним для багатьох науковців, ця ідея вже визріла в академічній спільноті. А у КМА просто зібралися близько півтора десятка осіб, які здобули PhD за кордоном за різними спеціальностями (декан факультету правничих наук НаУКМА Андрій Мелешевич (PhD у галузі права), випускник Кембриджу Михайло Винницький (PhD з політології) та інші) і готові долучитися до створення докторських програм в Украaxїні, тому що вони досконало обізнані із західною системою і вже достатньо довго викладають в українських університетах.
Також нашим проектом цікавляться члени Консорціуму по самоврядності — це дев’ять близьких нам по духу університетів, серед яких Донецький національний, Дніпропетровський, Львівський, Чернівецький, Харківський, Католицький університет у Львові, університет «КРОК» та інші. Представники цих «вишів» були запрошені до участі у міжнародній конференції, яка відбулася в середині листопада. Окрім дводенної дискусії та обговорень у межах робочих груп, ми запропонували всім учасникам книгу, в якій зібрано західний досвід із розробки та впровадження докторських студій. Адже наша мета на сьогодні не сказати, як треба зробити, а показати те, як це вже роблять у Європі, щоб разом ми могли виробити оптимальну для України модель докторантури.
