Віктор Петрович Золотий, наш читач із Миколаївщини, вперше нам написав у лютому цього року і відразу потрапив на шпальти «Дня» . Тоді головний редактор Лариса Івшина у передмові до його листа писала, що Віктор Петрович нагадав їй про «майже втрачену, але від того ще більш важливу культуру епістолярного жанру». Наші постійні читачі пам’ятають, що Віктор Золотий, прочитавши в «Дні» про вихід книги Оксани Пахльовської «Ave, Europa!», страшенно захотів її придбати, проте, зрозуміло, «у далекому селі на Миколаївщині» це неможливо зробити. Тоді він, за його ж словами, і «наважився» звернутися до редакції «Дня». Ми надіслали Вікторові Петровичу омріяну ним книгу Оксани Пахльовської, а заразом і подарунок від «Дня» — збірку статей «Джеймс Мейс: Ваші мертві вибрали мене...» Оскільки такому інтелігентному читачеві, як Віктор Петрович, було незручно приймати цінні дарунки, головний редактор запропонувала «бартер»: «Як подяку, — написала Лариса Олексіївна, — надішліть нам фото зі своїми особливими коровами» (про своїх улюбленців, які «іноді здаються розумнішими за деяких людей», Віктор Петрович теж написав у листі).
Фотографії до нас надійшли тільки зараз. За справами по господарству в літньо-осінній період Віктор Петрович, зрозуміло, не мав часу повернутися до листування. А поки в селі тривали роботи, його лист, який ми вважаємо знаковим, зокрема, і за рівнем порушених проблем, увійшов до збірки прикметних статей газети «День» — «Екстракт 150», і зараз його перечитують по всій країні. Цей двотомник Віктор Петрович обов’язково отримає в дарунок від нас разом із привітанням із Різдвом та Новим роком!
Доброго здоров’я, вельмишановна Ларисо Олексіївно!
Дуже прошу вас вибачити мене за таке довге мовчання. Ви, мабуть, уже і не пам’ятаєте, що іще на початку цього року переслали поштою мені як подарунок три такі книги, яким ціни немає, особливо для українського читача. Це «Аve, Europa!» Оксани Пахльовської, «Ваші мертві вибрали мене» Джеймса Мейса та «Апокрифи Клари Гудзик». А якщо і пам’ятаєте, то, мабуть, подумали, що мене вже нема серед живих. Бо одержати такий подарунок і замовкнути на довгі місяці — це виглядає, як мінімум, непорядно. Адже ви великодушно, щоб полегшити мої муки як боржника, запропонували мені своєрідний «бартер». Переслати до редакції газети своє фото з моїми, як ви висловились, «особливими» коровами. Чого я до сих пір зробити не спромігся.
Мій син фотографував мене з коровами, та фотографії виходили неякісними, темними. Але головна причина, що так затяглася справа з фото — постійний дефіцит часу.
Адже, щоб якось вижити в дуже нелегких умовах, а вони, ці умови, завжди були у нас такими на селі, доводиться дуже багато працювати. На це витрачаються всі сили і, головне, час.
Ось виписав із Харкова з клубу сімейного дозвілля диски класичної музики: Баха, Ліста, Бетховена, Вагнера, Вівальді, Шумана, Паганіні, Моцарта, Шопена, Чайковського... а послухати часу не вистачає.
Виходячи на пенсію в березні іще двохтисячного року, сподівався, що матиму більше вільного часу. Адже людина існує не тільки для роботи, а працює для того, щоб створити собі умови для повноцінного інтелектуального життя. Подорожувати, пізнаючи навколишній світ, читати, слухати музику, спілкуватися з цікавими людьми...
На жаль, так не сталося.
Можливості користуватися Інтернетом я не маю. Єдине віконце для культурного самовдосконалення — це зимові три-чотири місяці. І газета «День» в цьому відношенні для мене займає чільне місце.
От тільки дуже шкодую, що втратив цілих одинадцять років, не маючи можливості читати газету до 2008 року, коли випадково почув і побачив по телевізору головного редактора, тобто вас, чарівна Ларисо Олексіївно, і почав передплачувати її.
Важко уявити собі, скільки надзвичайно цікавого, дякуючи такому головному редакторові, друкувалося в «Дні» в той час і — все це промайнуло повз мене.
Далі хочеться торкнутися деяких болючих загальнодержавних питань. Можливо, мої роздуми не варті того, щоб їх висвітлювати в газеті. Та я і не наполягаю на цьому. Просто маю бажання поділитися ними особисто з вами, шановна Ларисо Олексіївно.
Отож.
Газета «День» порушує найрізноманітніші, найболючіші проблеми нашого життя. Щось нового додати до цього, мабуть, неможливо. Та я і не претендую на це.
Прошу вибачити мене за можливу категоричність суджень. Я не вважаю, що мої думки — це істина в останній інстанції. Щоб у вас не виникло враження, що мені в нашому житті все ясно і зрозуміло.
Найбільша наша біда, біда України — це відсутність у наших людей (у більшості з них) історичної свідомості, національної самоідентичності, тобто патріотизму. Після багатовікового поневолення ми дуже повільно прокидаємося.
Уперше за роки незалежності ми лише в останній час у Верховній Раді з невеличкою перевагою створили більшість, як здавалося, національного спрямування. І куди вона поділась? Якими критеріями ці депутати із більшості керуються? А решта депутатів і посадовців різного рівня взагалі вороже діють по відношенню до держави.
Взяти хоч би нашу енергетичну залежність від Росії. Це — зашморг на шиї України. Чому ж тоді ми не розробляємо своїх родовищ енергоносіїв?!
Із нашої преси відомо, що ми маємо унікальне явище — газові викиди Чорного моря, що їх було відкрито експедицією Інституту біології південних морів у 1989—1991 роках. Загальна потужність цих викидів із донних порід досягає одного мільярда кубометрів на добу. Явище настільки очевидне, що в районі острова Зміїний викиди досягають поверхні води, і море тут «кипить». Дослідження наших і закордонних спеціалістів, що проводилися тут, говорять про те, що чорноморський шельф містить нафти й газу більше, ніж Каспійське чи Північне море.
Відомо також, що наприкінці 70-х років ХХ століття були відкриті величезні родовища природного газу (близько 120 трильйонів м3) у так званому лиманському трикутнику: Слов’янськ-Старобільськ-Луганськ. Цього вистачило б, щоб повністю задовольнити потреби всієї України на протязі декількох століть.
І, звичайно, не випадково антиукраїнські сепаратисти за підтримки й безпосередньої участі чільних посадовців із Москви обрали саме Сєверодонецьк для проголошення у грудні 2004 року так званої автономної республіки ПІСУАР на території суверенної України. Адже поряд з цим містом знаходиться предмет величезної зацікавленості тих, які ненавидять незалежну Україну.
Відомо також, що в 1993 році в Україну приїздив американський нафтопромисловець Річард Харт. Він вивчив усі відповідні дані американських досліджень NASA, а також підсумки досліджень виконані іще радянською геологічною розвідкою, які дивним чином потрапили на Захід із Мінгеології СРСР. Після ознайомлення із ситуацією Харт заявив: «У вас тут море нафти, крім того, двохкілометровий шар газогідрату метану та й ще метровий шар антрациту. Я запропонував вам вигідні умови: 10% добутої нафти — мені, 90% — вам. Але мені було відмовлено. Мабуть, у вас є достатньо зацікавлених у тому, щоб тримати Україну в залежності від імпортних енергоносіїв».
Керуючий Одеським регіональним відділом Національної Академії наук України академік Георгій Лапін якось говорив: «Сьогодні, коли безцінні результати геологічної розвідки осіли у спецсховищах Мінгеології Росії, в Києві вдають, немовби нічого не знають про наші підземні комори, а обізнаним та особливо настирливим відповідають: «Немає коштів». Значить, є кошти щоб купувати чуже, а видобувати своє — нема?!».
Із цього всього робимо висновок. В Україні нема проблем з енергоносіями. У нас є великі проблеми з антиукраїнським саботажем, з антидержавною «п’ятою колоною»!
Якщо ми боїмося американців, а самі не можемо освоїти наші родовища, то чому не запросити когось іншого, наприклад, норвежців, які мають великий досвід добування нафти й газу в Північному морі. І можна бути впевненими, що норвежці нас не колонізують.
Енергетична залежність наша від Росії — це найпотужніший економічний фактор впливу на Україну, та далеко не єдиний. Засоби масової інформації (дезінформації) — як електронні, так і друковані — повністю господарюють тут. Книги, кіно, телебачення майже все російське або проросійське. Дуже потужні сили активно діють проти нас, і різноманітний їхній арсенал. А ми такі беззахисні своєю роз’єднаністю. Щоб вистояти у таких умовах і зберегти поступ України до справжньої незалежності, а українців — до достойного життя, всі ми (або переважна більшість нас) повинні консолідуватися і не чекати «в хаті, що скраю», та хоч обирати собі в поводирі патріотів, а не яничар та чужинців.
А якраз об’єднання — це є самим найтяжчим, майже неможливим завданням для нас. Бо наші поневолювачі за багато століть, а особливо за останні десятиліття перед здобуттям незалежності, вичавили з нас, українців, любов до свободи та відчуття національної гордості. Це вже в наших генах. Ми і родимося з відчуттям меншовартості — іди і сідай нам на шию. Тож так похабно з нами і поводяться.
І все ж хочеться надіятись, що не все втрачено. Я не був у 2004 році на Майдані у Києві. Ми з сином в той час були на меншому майдані в Миколаєві. Та так завзято і щиро скандували «Ющенко!», що потім дві неділі після того не могли розмовляти, так захрипли.
Та це між іншим.
А Головний Майдан ми дивились не відходячи від екрану — весь час, як його показували. Я не втримував сліз від щастя, бо бачив, як Україна встає з колін.
Надії були оптимістичними...
Минуло п’ять років. Як можна оцінити перебування Віктора Ющенка на президентській посаді?
Однозначної оцінки йому дати неможливо.
З одного боку, замість того, щоб віддати до суду фальсифікаторів виборів і порушників закону, він нагороджував їх державними нагородами. Це неможливо зрозуміти з позиції здорового глузду.
А своїми «меморандумами» і «універсалами» він воскресив із політичного небуття Януковича.
Усе це дуже стимулювало антиукраїнські сили, розгул беззаконня і корупції, і це, звичайно, віддалило Україну від Європи.
З іншого боку, Ющенко відкрив на державному рівні правду про Голодомор в Україні. Належно оцінив і підніс визвольний рух України — УПА. Утвердив свободу слова. Захищав українську мову як носія нашої ідентичності й незалежності.
Наполегливо намагався, щоб Україна увійшла в євроатлантичні структури, членство в яких (особливо в НАТО) гарантувало б Україні суверенітет. Та практичні дії його всередині країни не гармонізувалися з цими намірами. Антиукраїнські сили у Верховній Раді й суспільстві, які він стимулював незрозумілими діями, заважали здійсненню цього, можливо, найважливішого кроку.
Так. Були у Ющенка помилки. Але це чесна, відверта, віруюча, безмежно любляча Україну людина. Він не боїться, якщо це корисно для держави, робити кроки непопулярні, що можуть вплинути негативно на його рейтинг. Ось і зараз, перед президентськими виборами, його немає серед лідерів гонки. І це дуже сумно.
Ми, ті, що вболіваємо за долю України, іще будемо «кусати лікті» і — ой як! — каятись, що не проголосували за Ющенка і не обрали його на другий президентський термін.
Бо якщо на виборах переможе Янукович, то України не буде ні демократичної, ні незалежної.
Її не буде взагалі.
Якщо переможе Тимошенко, то чи буде Україна авторитарною, чи піде вона на Схід, чи на Захід — невідомо.
Костенко і Гриценко, нажаль, шансів не мають, так як і Тягнибок.
Тож у другому турі прийдеться не обирати, а вибирати між відомим небуттям (Януковичем) і невідомим (Тимошенко). Та краще невідоме, ніж відоме гарантоване небуття.
Проблем у нас багато.
Взяти хоч би відношення наших людей до навколишнього природного середовища. Навкруги — суцільний смітник. Вирубуються лісові насадження, і не тільки вирубуються, а й викорчовуються. Бо комусь потрібно торгувати піском, на якому ростуть ці дерева, у свій час посаджені для закріплення цих пісків.
А яке тяжке видовище наші річки, які засипаються сміттям. І риби в них уже майже не залишилось. Рибальські сіті стоять через кожні 50—100 метрів. А рибінспекція збирає данину із власників цих рибальських павутин, легалізуючи цей браконьєрський промисел.
Та найголовніше, що турбує — чи вистоїть Україна, чи не втратить своєї державності при такій байдужості (в кращому разі), а то й ворожості, які можна спостерігати всюди, у тій зовнішній величезній небезпеці, що постійно висить над нами? А саме страшне те, що наше суспільство цього не бачить, не усвідомлює.
Газета «День» робить велику справу, пробуджуючи українців. Та, на жаль, її читають тільки ті люди, які поділяють її позицію.
А як достукатись до мільйонів тих, хто не читає «День», і взагалі нічого не читає, а заглядає в «ящик», звідки ллється в основному бруд, непотріб та антиукраїнство?
Фото посилаю лише з однією коровою, Квіточкою. Неймовірно тяжко, та все ж прийшлося виносити вирок її матері Чаїчці, що втратила свою репродуктивну спроможність. А тримати корову (тварину крупну — не кішку чи собаку) до її природного кінця, як в зоопарку, витрачаючи дорогий корм, сили і все той же дорогоцінний час, було неможливо.
Чужі люди забирали її з двору. У той час я втік із дому, щоб не бачити цього. Та легше мені від цього не було...
Вибачте за сентиментальність і відібраний час.
P. S. Ви не можете пам’ятати всіх дописувачів, тому, щоб відновити в пам’яті, хто звертається до вас з цим листом, подивіться, будь ласка, «День» №33 від 26.02.09 і №52 від 27.03.09.
P.P.S. Фото, на якому я молодий, посилаю, щоб ви могли зайвий раз переконатися, які метаморфози творить з нами час.
