У номері газети «День» (№220 за 4 грудня 2009 року) було опубліковано інтерв’ю з Олександром Чалим під назвою «Про «Документ з «шафи», присвячене 15-річчю з дня підписання Будапештського меморандуму. Ця тема викликала великий резонанс і потребує глибокого обговорення. Ми пропонуємо вашій увазі точку зору професора Володимира Василенко, який з 1992 по 1995 рік був Надзвичайним і Повноважним Послом України в країнах Бенілюкс і представником України при НАТО і брав участь у розробці концептуальних засад і конкретних положень «Будапештського меморандуму».
Насамперед необхідно уточнити: переговори щодо гарантій безпеки України як держави, що добровільно відмовилася від третього в світі ядерного арсеналу, проходили не лише в Будапешті й не тільки у грудні 1994 р. Вони розпочались у квітні 1992 р. Спочатку переговори велися зі США, пізніше — з Великою Британією, Росією та Францією, і завершилися 5 грудня 1994 р. підписанням Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Крім президента України Л. Кучми, цей документ підписали Президент РФ Б. Єльцин, Президент США Б. Клінтон та прем’єр-міністр Великої Британії Дж. Мейджор.
В односторонньому порядку гарантії безпеки Україні були надані Китаєм у формі Заяви китайського уряду від 4 грудня 1994 р. та Францією у формі Декларації, яку разом із супровідним листом, підписаним президентом Франції Ф. Міттераном і датованим 5 грудня 1994 р., було передано делегації України.
Як випливає з текстів Меморандуму і згаданих односторонніх актів, п’ять ядерних держав, постійних-членів Ради Безпеки ООН, не брали на себе якихось особливих гарантійних зобов’язань стосовно України, а лише підтверджували відповідно до принципів статуту ООН і заключного акту НБСЕ свої зобов’язання щодо поваги до незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України; утримання як від загрози збройною силою чи її використання проти територіальної цілісності та політичної незалежності України, так і економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином одержати будь-які переваги. Крім того, ними підтверджувалися зобов’язання, які відповідно до спеціальної резолюції Ради Безпеки ООН взяли на себе ядерні держави, по-перше, щодо домагання негайних дій з боку Ради з метою надання неядерним державам допомоги в разі акту агресії або погрози агресією з використанням ядерної зброї; по-друге, щодо утримання від застосування ядерної зброї проти будь-якої держави — учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Єдиним спеціальним зобов’язанням, яке відповідно до Меморандуму взяли на себе три ядерні держави, — Велика Британія, РФ та США — є зобов’язання «проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань». Це означає, що на вимогу України у таких консультаціях зобов’язані взяти участь згадані ядерні держави. Однак у Меморандумі відсутні положення, які визначають процедуру скликання і проведення таких консультацій, порядок ухвалення та реалізації вироблених рішень і характер санкційних заходів проти потенційного правопорушника. В документах, якими гарантії безпеки Україні надали Китай та Франція, інститут обов’язкових консультацій не передбачений. У заяві уряду КНР йдеться лише про прихильність китайського уряду до «мирного розв’язання розбіжностей та спорів шляхом рівноправних консультацій». У Декларації Франції про консультації взагалі не йдеться.
Отже, форма і зміст Меморандуму та згаданих односторонніх актів свідчать, що, на жаль, кінцевим результатом завершених у Будапешті переговорів про надання Україні гарантій безпеки не стало вироблення цілісної міжнародної угоди, яка створює адекватний спеціальний міжнародний механізм захисту нашої національної безпеки. Симптоматично, що в назві автентичних англійських примірників Меморандуму використано термін «безпекові запевнення» (security assurances), який значно слабший за термін «гарантії безпеки (security guarantees). В односторонній Декларації Франції також йдеться не про гарантії безпеки, а про «безпекові запевнення» (assurances de securitй).
Втім досягнуті домовленості стали знаковими як для України, так і для всього міжнародного співтовариства. Мирним шляхом було вирішено масштабну проблему, існування якої породжувало неабияке напруження у відносинах України з провідними геополітичними гравцями, не в останню чергу з Росією, та створювало небезпеку планетарної ядерної катастрофи. Щодо України, було припинено потужний міжнародний тиск, продовження якого загрожувало міжнародною ізоляцією, а, можливо, і застосуванням міжнародних санкцій проти нашої країни. Будапештський меморандум створив сприятливі умови для зміцнення міжнародний позицій та авторитету України. Перед Україною відкрилися нові можливості у налагодженні співпраці з впливовими демократіями світу та вільній реалізації свого цивілізаційного вибору. Після підписання Будапештського меморандуму Україна інтенсифікує розбудову своїх відносин з ЄС та НАТО, не в останню чергу через відсутність у цьому документі належного механізму реального захисту свого суверенітету, незалежності й територіальної цілісності.
У своєму розлогому інтерв’ю О. Чалий безапеляційно заявляє про хибність такого курсу, вважаючи, що «в основу нашої зовнішньополітичної стратегії безпеки» слід було б покласти Будапештський меморандум «як ключовий елемент майбутньої зовнішньополітичної стратегії України». Натомість українська дипломатія обрала «блоковий підхід», замкнула цей документ «у шафу» і почала вибудовувати «міжнародні засади безпеки України не на положеннях Меморандуму, а «на політиці приєднання країни до НАТО». Для того, щоб надати своїм інвективам і сентенціям переконливості, він твердить: «Будапештський меморандум є саме тим міжнародним політико-правовим документом, який визначив геополітичний статус України як позаблокової, нейтральної держави з наданням відповідних гарантій безпеки». Це твердження абсолютно не відповідає дійсності. У тексті Будапештського меморандуму немає не те що жодної згадки, а навіть найменшого натяку на нейтральний чи позаблоковий статус України.
Очевидно, О. Чалого непокоять лаври тих, хто у намаганні ввести в оману наших громадян говорить про наявність положень про нейтральний статус України в Українській Конституції. В свій час я пообіцяв подарувати вагон віскі тому, хто знайде таке положення у тексті Конституції України. З огляду на поважність фігури О. Чалого готовий презентувати йому два вагони віскі, якщо він спроможеться знайти у тексті Будапештського меморандуму бодай опосередковану згадку про нейтральний статус України.
За своєю природою і змістом Будапештський меморандум не може бути підѓрунтям зовнішньополітичного курсу держави, оскільки він розрахований на застосування лише у виняткових критичних ситуаціях. Саме тому цей документ є зачиненим «у шафі», і спроби його використання українською дипломатією були надзвичайно рідкими. І немає нічого ненормального і заслуговуючого на осуд в тому, що «тільки в критичні періоди нашої сучасної історії про нього згадували як про можливий інструмент захисту національної безпеки». Звичайно, незастосування Меморандуму зумовлювалось і відсутністю в ньому положень про дієвий механізм реагування у кризових ситуаціях.
О. Чалий ганить українську політичну еліту за курс України на членство в НАТО з огляду на те, що «Росія як країна-гарант по Будапештському меморандуму завжди займала негативну позицію щодо вступу України в НАТО». За такою логікою зовнішньополітичний курс України має визначатися не її національними інтересами, а нелегітимними з точки зору міжнародного права вимогами Росії. У Будапештському меморандумі немає жодного положення, яке б забороняло Україні вільну реалізацію її суверенного права на членство у будь-якій міжнародній організації. Курс України на членство в НАТО був і є легітимним і не завдає шкоди легітимним інтересам Росії. Однак він не вписується у параметри неоімперської політики Росії, владна еліта якої не змирилася з фактом незалежності України, продовжує вважати Україну частиною Росії, мріє про її повернення у материнське лоно з метою відродження єдиної Великої Росії. Істеричне несприйняття керівництвом путінської Росії прагнення України стати членом НАТО пояснюється тим, що реалізація цього прагнення унеможливлює імперський реванш Росії й унеможливлює назавжди.
Отже, глибинним підѓрунтям «перманентного конфлікту з Російською Федерацією» є не українська зовнішня політика, спрямована на вступ України до НАТО, а нелегітимні й недружні заходи Росії, покликані не допустити членство України в Альянсі, небажання, а можливо й неспроможність нинішнього керівництва Росії подолати імперські комплекси і розбудовувати відносини з Україною не з позиції сили, а на засадах міжнародного права.
На жаль, сьогодні українсько-російські відносини не є взаєминами двох суверенних держав, які поважають одна одну, керуючись міжнародним правом, а скоріше відносинами масштабної спецоперації, яку Росія здійснює проти України всупереч елементарним вимогам міжнародного права і добросусідства й кінцевою метою якої є знищення її незалежної державності. Недопущення членства України в НАТО є однією з найважливіших складових цієї спецоперації. 29 січня ц.р., виступаючи на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві, президент Російської Федерації Д. Медведєв сказав: «У ряді сусідніх держав зберігалася нестабільна соціально-політична обстановка, не припинялися спроби розширення НАТО, у тому числі й за рахунок так званого прискореного вступу до Альянсу Грузії та України. Все це, цілком зрозуміло, вимагало чіткої та узгодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів та вельми високого рівня координації їхньої діяльності. Мушу одразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання».
Минулого року у Державній думі РФ було ініційовано розгляд питання про бюджетне фінансування пропагандистської підтримки статусу України як нейтральної держави. Як не дивно, все це співпадає з появою в українських ЗМІ різноманітних матеріалів, в яких обѓрунтовується необхідність відмови України від курсу на членство в НАТО і навіть пропонується «внесення в нову Конституцію України положення про позаблоковий статус України».
Про неприйнятність для України статусу нейтральної й позаблокової держави як ефемерного, коштовного й такого, що не вирішує її безпекових проблем, існує багато серйозних досліджень. Таку позицію поділяє переважна більшість солідних вчених, політологів і політиків. З огляду на це, лише зазначу, що проголошення України нейтральною державою не припинить, а заохотить подальші агресивні дії Росії щодо України, і пошлюся на вельми показовий епізод з російсько-грузинських відносин. Він передував широкомасштабному застосуванню Росією збройної сили проти Грузії влітку 2008 р. Під час зустрічі, яка відбулася в Ново-Огарьово в лютому 2008 р. між президентом РФ Путіним і президентом Грузії М. Саакашвілі, останній запропонував наступний компроміс: «Зараз же ми відмовляємося підписувати усе, що вам не подобається, зараз же відмовляємося від НАТО, відмовляємося від Євросоюзу, відмовляємося від будь-якої сусідської політики, і дуже прошу дати слово, що вирішите конфлікти, але лише у формі договорів та у реальних термінах, що ви повернете окуповані вами території». У відповідь Путін сказав: « ... у нас є своя мета та наші цілі стосовно вас або інших, і ми їх реалізуємо до кінця».
Як Росія здійснила свої цілі щодо Грузії, відомо всім. Отже, Україна на черзі.
Реалізація пропозиції щодо підсилення юридичних гарантій Будапештського меморандуму в зв’язці з набуттям Україною статусу нейтральної й позаблокової держави стане ганебним актом капітуляції й здачі національних інтересів. І ніякою юридичною еквілібристикою цього не можна ні приховати, ні виправдати.
Звичайно, слід вітати спроби удосконалення Будапештського меморандуму. Але навіть у разі створення більш ефективного механізму гарантування безпеки України (що, на мою думку, є маловірогідним), цей механізм не може і не повинен стати альтернативою євроатлантичному інтеграційному курсу нашої країни. Членство України в НАТО стане не лише найефективнішим засобом її безпеки, але й буде надійною гарантією непорушності зробленого нею цивілізаційного вибору. В цьому зв’язку слід зазначити, що сьогодні НАТО — не військовий блок, а механізм забезпечення колективної безпеки, який разом з ЄС є важливим компонентом євроатлантичного цивілізаційного простору. Тому характеризувати стратегічний курс України на членство в НАТО як «блоковий підхід» є, принаймні, некоректним.
Сьогодні через відомі причини курс України на європейську й євроатлантичну інтеграцію не є завершеним, іноді цей курс ставиться під сумнів деякими політиками з кон’юнктурних причин, а іноді відверто заперечується антиукраїнськими антидержавними силами.
З огляду на об’єктивні життєво-важливі потреби українського суспільства та докорінні інтереси національної безпеки України курс нашої держави на повноправне членство в НАТО і ЄС є безальтернативними. Це є очевидним у світлі останніх заяв і дій керівництва Російської Федерації, яке розглядає Україну не як незалежну державу, а як втрачену частину своєї власної території. Звідси грубе втручання у внутрішні справи України, шантаж і тиск, існування реальної загрози зазіхань на територіальну цілісність і державну незалежність України. В ситуації, що склалася, громадськість України повинна вимагати від Президента та Уряду України посиленого фінансування національних Збройних Сил. Зусилля необхідно витрачати не на реалізацію прожектів, які явно суперечать національним інтересам, а на підвищення боєздатності українського війська, як практичного засобу захисту незалежності й територіальної цілісності України і вагомого фактора реалізації її євроатлантичних прагнень.
Остаточне і повномасштабне входження України у європейський і євроатлантичний простір забезпечуватимуть не лише безпеку і стабільність української держави, але й європейські стандарти добробуту , довкілля, соціальних гарантій, трудового законодавства, медичного обслуговування, вільного розвитку й особистої свободи для кожного громадянина. Всього цього не існує і за визначенням не може існувати в Росії, керівництво якої невиліковно хворе на імперський синдром, великодержавний шовінізм та авторитаризм.
Тому продовження курсу на повноправне членство України в НАТО та ЄС є моральним і правовим імперативом будь-якого президента і будь-якого уряду України і має забезпечуватися послідовним здійсненням реформ, необхідних для досягнення критерії членства, та супроводжуватися широкомасштабним і об’єктивним інформуванням громадян України про природу цих інтеграційних об’єднань та наслідки членства в них. Не останнє слово у питанні членства України в НАТО має право сказати український народ, але не зараз, як цього вимагають антиукраїнські й антидержавницькі сили, оскільки значна його частина, на жаль, залишається непоінформованою. Референдум щодо членства України в НАТО має відбутися лише після відповідного формального звернення українського уряду з проханням про приєднання до Альянсу. Не має сумніву, що належним чином проінформовані громадяни України скажуть «так» членству нашої країни в НАТО, а відтак її безпеці, надійній гарантії своїх прав, основних свобод та добробуту.
