Сьогодні Миколі Михайловичу Амосову виповнилося б 95 років. Був жовтень, і раптом у мене виникла думка спробувати окреслити творчі та людські риси талановитого реформатора медицини очима відомого хірурга, в минулому двічі міністра охорони здоров’я України, члена-кореспондента НАН і АМН України професора Василя Дмитровича Братуся. Я зателефонував йому додому. Василь Дмитрович відразу ж погодився на зустріч. Близько двох годин ми відтворювали грані амосовського образу. Мій співрозмовник був доволі бадьорий для своїх дев’яноста з лишком. Хоч і зазначив: життя щодня ніби висмикується по ниточці... Того ж дня я записав почуте. А два дні по тому В.Д.Братуся не стало... Так вийшло, що це його останнє інтерв’ю.
— Кожен із нас у лікарському світі, особливо в хірургічному, знає більше або менше одне про одного, — задумується Василь Дмитрович. — Але приходить якось день, коли якийсь епізод раптово стає іскрою і виникає дружба. Саме так на початку 1957 року я познайомився з Миколою Михайловичем Амосовим.
Звісно, і як міністр охорони здоров’я України у 1954—1956 роках, і як хірург, який ні на день не полишає своєї професії, я з цікавістю ставився до цієї яскравої особистості. Переїхавши на початку п’ятдесятих років до Києва, М.М. Амосов відразу ж проявив себе як різносторонній новатор. Він, наприклад, першим в Україні впровадив внутрішньотрахеальний наркоз. У Київському медичному інституті 1953 року Микола Михайлович був обраний завідувачом однією з кафедр — хірургії. Робота йшла успішно, та головне його завдання полягало в розвитку грудної хірургії. І 1956 року перша така кафедра нового рівня під керівництвом М. Амосова була створена у складі Київського державного інституту вдосконалення лікарів. А я 1957 року, після першого свого перебування у кріслі міністра, був призначений його ректором. Незабаром до мене на прийом прийшов Микола Михайлович із метою, як він сказав, особисто познайомитися. Ми, мабуть, одразу ж сподобалися одне одному — як фронтовики, хірурги і майже однолітки, Амосов був старший за мене на три роки. Втім я розумів, що візит Миколи Михайловича був чимось іншим, а не лише даниною ввічливості. І справді, розмова пішла про шляхи вирішення дуже важливої для Амосова проблеми, оскільки він був до цього часу вже майже повністю зосереджений на хірургії серця — створенні моделі АШК, інакше кажучи, апарату штучного кровообігу. Можливість конструювання механічного «дублера серця» в Україні, причому власними силами, виглядала, звичайно ж, привабливо. А зав’язкою незвичайної роботи стала нещодавня участь М. Амосова, в Міжнародному конгресі хірургів у Мексиці, де він побачив АШК у дії в операційній. Апарат відкривав небачені горизонти в хірургії серця. Оскільки за своєю другою освітою Амосов був інженером, він відразу ж після того, як побачив АШК, переніс побачене у креслення...
— І що ж було далі?
— Повернувшись до Києва, Микола Михайлович із властивою йому цілеспрямованістю взявся за конструювання апарату. Згуртувавши для цього інженерів і робітників на одному із заводів у Святошино. Питання впиралося у фінансування цього задуму, і саме про таку допомогу Амосов мене попросив. Ідея вразила й мене. Але за штатним розкладом інституту відкрити прямо подібні вакансії я ніяк не міг. «Скільки працівників ви б хотіли зібрати у бригаду?» — спитав я Миколу Михайловича. Виявилося, йшлося лише про сім ентузіастів. Відкладати справу в довгий ящик аж ніяк не хотілося, і я відразу запропонував вихід — виділення на семи різних кафедрах посад старших лаборантів для фактичної оплати праці амосовської групи. Формально я, певно, щось порушив, але майбутнє показало: мав рацію. Звичайно, це були дуже скромні ставки. І все ж апарат було створено.
Я гадаю, що саме ця дивна смуга в амосовських пошуках і лягла в основу його знаменитої повісті «Думки і серце». Мушу зазначити, що хоч я також не позбавлений потягу до пера, це зовсім різний рівень літературних здібностей.
Ми зустрічалися тепер досить часто, і між нами склалися теплі дружні стосунки — на довгі роки. Власне, це був троїстий союз: М. Амосов, О. Федоровський, також великий хірург, і я.
— Що ж, Василю Дмитровичу, особливо запам’яталося в цій дружбі?
— Звісно, однією з центральних ліній наших бесід ставали пошуки Миколи Михайловича розширення можливостей хірургії серця. На той час він винайшов і впровадив атромботичні клапани для протезування при мітральних вадах серця. Зводилася нова будівля для амосовської клініки, чому я сприяв, оскільки знову був призначений міністром. І, звичайно, назрівав план перетворення цієї клініки на інститут серцево-судинної хірургії. До можливого призначення його директором, що було цілком логічно, Микола Михайлович ставився негативно, хоча виявився чудовим керівником. Адміністративна робота його не цікавила й обтяжувала. Він хотів займатися переважно хірургією, а ще — кібернетикою. Зрештою, під впливом керівництва країни і, передусім, В.В. Щербицького, М.М. Амосов очолив інститут, але коли вважав, що час залишити цей пост, зробив це рішуче.
— У нашій розмові не можна не згадати й драматичного випадку в амосовській клініці, пов’язаного з іще одним його задумом...
— Що ж, звернуся і до цієї історії. Завідувач кафедри нервових хвороб нашого інституту професор Дмитро Іванович Панченко змонтував на базі неврологічного відділення обласної лікарні біотрон — щось на кшталт палати з регулюванням атмосферного тиску. Між іншим, подібні камери я бачив і у Франції, проте якоїсь значущої ролі в медицині вони не зіграли. Натомість Амосов у варіанті використання подібної камери в хірургії серця, що як осяяння прийшов до нього, для проведення операції при підвищеному вмісті кисню, побачив корисну перспективу. Хроніка інституту зберігає трагічний випадок із такою камерою. У спогадах Миколи Михайловича все це чесно й правдиво описано. Переживання його були сильні. Що ж, недарма кажуть: велика доля — велика жертва.
...Ми спілкувалися й передзвонювалися з Миколою Михайловичем усі подальші роки. Ось іще кілька штрихів. Ми вітали один одного зі святами радянських часів, як правило, листівками. Складаючи одного разу таке послання і прагнучи якоїсь новизни, я почав із регалій Миколи Михайловича: Депутату Верховної Ради СРСР, Герою Соціалістичної Праці тощо. А потім дізнався, що він, отримавши листівку, страшенно образився, побачивши чом усь у звертанні щось таке, що суперечить справжній повазі. Коли ми зустрілися, він почав із докору: «Як ти міг!»
І такий факт. Микола Михайлович так і не був обраний академіком АМН СРСР. Якось повертаючись зі з’їзду хірургів у одному купе з найближчими співробітниками міністра охорони здоров’я СРСР Б.В. Петровського, я, коли ми трохи випили, спитав їх, чому виникли перешкоди в обранні Амо сова академіком. Відповідь була така: «Тому, що він дуже розумний...»
