Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України, голова Громадської ради Премії газети «День» імені Джеймса Мейса за публіцистику «Громадянська позиція»:
— Джеймс Мейс, американець за походженням, — видатний Українець. Ще 2003 року він визначив українське суспільство як постгеноцидне. Це визначення надзвичайно широке й філософське, адже воно торкається не тільки тих страждань, тілесних і моральних, яких зазнав наш народ, але й стану нашого суспільства — психологічного, стану національного безпам’ятства... Важко переоцінити значення постаті Джеймса для відродження української самоідентифікації. Джеймс уже до певної міри персонаж української міфології, але, разом із тим, ми всі його пам’ятаємо як веселу життєрадісну людину, людину, яка була і є для нас еталоном правди. Він ніколи не брав участі у тих українських іграх, що побудовані на брехні, взаємній поблажливості... В цьому плані він був унікальним, адже поєднував у собі бачення наших проблем збоку і водночас глибоке розуміння того, що й через що з нами відбувається.
Ідея Премія імені Джеймса Мейса є ідеєю відстоювання українських національних цінностей, боротьби за національну безпеку в широкому сенсі. І вона недаремно заснована газетою «День». Навіть не тому, що тут працював Джеймс. Насправді «День» заміняє з добрий десяток аналітичних центрів, які повинні були б працювати в державі. Я переконаний, що через короткий відтинок часу ця премія стане однією з найпрестижніших нагород в Україні. Попереду величезна робота. Мейс незалежна людина, тому премію повинні давати людям, які мають свою незалежну позицію і не бояться сказати непопулярні речі або речі, які не хочуть чути...
Крім цього, ця премія може стати міжнародною. Оскільки Мейс однаково зрозумілий для американців та європейців. Я розмовляв із Ларисою Олексіївною і сказав, що треба знайти якогось американського сенатора чи конгресмена, який працював у Комісії з розслідування Голодомору в Україні, і дати йому премію Мейса.
Мені здається, що сьогодні відбулася дуже важлива подія. Премія вручена перший раз. Я можу собі уявити, що двадцяте вручення буде, можливо, більш розкішніше. Але мені сподобалася сама атмосфера. В цій аудиторії дуже добра аура. Сюди прийшли люди, яких ніхто не заганяв, які кажуть те, що думають. Мені це дуже сподобалось. Тому я хочу привітати нашу раду з визначення лауреатів Премії імені Джеймса Мейса за публіцистику «Громадянська позиція». Для мене дуже велика честь очолювати таку раду та поставити свій підпис на дипломі, який вручений Ігорю Лосєву. Я його шаную, читаю кожну його статтю. Він такий боєць і один бере на себе фактично функції колишнього агітпрому. Він справді дуже талановита людина і борець. І це мені дуже сподобалося.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День», заступник голови Громадської ради Премії:
— Коли Джеймса не стало, ми відразу вирішили, що потрібно видати те, що він написав у газеті «День», бо чим далі, тим більше людей починає розуміти, інакше чути те, що було сказано тоді. Ми говоримо різними мовами не тому, що говоримо українською чи російською, — ми дуже часто говоримо різними українськими мовами. І Джеймс, і наша газета були на років десять попереду тих процесів, які тільки сьогодні почали активно розгортатися. І все одно триває величезна інформаційна боротьба: як висвітлювати у світі ту катастрофу, яка сталася з Україною в ХХ столітті. У своїй статті «Ваші мертві вибрали мене» Джеймс Мейс звертається до інтелектуальної спадщини Івана Лисяка-Рудницького, який ще в 70-х роках думав, а що буде, коли після Радянського Союзу раптом чудом постане Україна? Іван Лисяк-Рудницький та його однодумці думали про те, що великою проблемою тоді стане трикутник: номенклатура — цеховики — криміналітет. І у Лисяка-Рудницького, й у Джеймса Мейса, який вважав себе його послідовником, була думка про те, що відбудеться велика трансформація цеховиків у бізнес, видозміниться криміналітет і пристосується номенклатура, але всі вони будуть єдині в тому, що не допустять вільної конкуренції. Ось тут коріння тієї проблеми середнього класу, про яку ми сьогодні говоримо. І це питання, хоч скільки б билися над політичними та конституційними реформами, вимагає багато в чому кардинального вирішення. Своїми завчасно розумними думками Джеймс нас постійно підводив до цієї кардинальної постановки питання.
Не можна українську дійсність аналізувати без історичного контексту. Не можна тільки в меморіальні дні згадувати про те, що з українського тіла було вирвано все, що жива людина відчуває. Так, біль був заглушений на довгий час. Але зараз ці невилікувані рани сигналізують в сьогоднішній український соціум і особливо — в політику.
Ми не говоримо про всі ці речі для того, щоб себе вкотре пожаліти. І цей посил теж є в працях Джеймса: говорити зі світом з позиції жертв — справа непродуктивна. Але у своєму сімейному українському колі ми повинні це розуміти. А ми це засвоїли? Ми це усвідомили? На жаль, далеко не всі. Потрібно знаходити адекватні кроки, слова, інтонації, а головне — говорити це тим, хто щось відчуває. Бо формальні слова просто барабанять, але не знаходять відгуку.
Вручення Премії імені Джеймса Мейса — для мене дуже хвилююча подія. Коли журналісти мене запитали, чи важко вам було обирати, я відповіла: на сьогодні ще не так важко. але я б дуже хотіла, щоб з кожним роком лауреата нам було вибирати все важче. Цією Премією ми вирішили зафіксувати ідею про активну участь Джеймса Мейса в сьогоднішньому житті. Ми хочемо, щоб всі пам’ятали, що українці вміють бути вдячними. А ця риса у нас є великим дефіцитом, адже у нас її не виховували. Вдячність — це риса великого аристократичного народу.
Із великою приємністю хочу відзначити, що в Україні є продовжувачі інтелектуальної традиції Джеймса, яка включає в себе не тільки високоякісну публіцистику, а й громадську дію. Так, ім’я нашого лауреата Ігоря Лосєва відоме Україні не тільки з його публіцистичних робіт, шпальт газети «День», а й із його громадської діяльності.
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, дружина Джеймса Мейса:
— Щоразу, коли доводиться говорити про Джеймса Мейса, переповнює багато думок і складно із чогось почати. Я почну із запитання, яке мені поставила кореспондент «Дня» Ольга Решетилова. Вона поцікавилася, що із обіцяного на могилі Мейса втілено? Нічого. Тільки Лариса Івшина дотримала свого слова: видано «День і вічність Джеймса Мейса» українською та англійською мовами у 2005 році. Це — унікальна книга, куди увійшли Мейсові статті, надруковані у «Дні», і «свіжі» спогади колег та друзів. За нею нині «полюють». А торік вийшла книга «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене»... Зрештою, на круглому столі, присвяченому Мейсові, Лариса Олексіївна говорила й про заснування премії його імені. До речі, на тому круглому столі головний редактор також згадала, що коли у Джеймса виникла ідея «Свічки у вікні», було враження, що журналістську братію заціпило — ні рядка про акцію. Заціпило її й тоді, коли «День» писав у «Нью-Йорк Таймс» з вимогою позбавити Вольтера Дюранті Пулітцерівської премії...
А тепер я хочу сказати от про що. Слухаючи вкотре розповіді Джеймса про розкол партії у 20—30-х роках, я ніяк не могла збагнути цю схему і попросила намалювати її на аркуші паперу. Він мені намалював цілу мережу. Зараз, дивлячись на цей аркуш, бачу сьогоднішній день: як ми розділені, як нам шкодять... Це — шлях в нікуди. Я вважаю журналістів газети «День» потужними. Вони дуже чітко, засвідчуючи документально, говорять про геноцид. Тепер потрібно із суспільством більше говорити про те, що таке тоталітаризм. І робити це дуже серйозно й розважливо. Ми його бачили впритул. А Мейс як вільна людина з вільного світу на відстані бачив загальні тенденції того явища.
Я дуже щаслива, що є премія ім. Джеймса Мейса, заснована саме газетою «День». Джеймс працював каторжно над англомовними текстами. Його педантичність і відповідальність не дозволяла будь-як ставитися до роботи. Довший час саме через англомовний тижневик «The Day» до закордонних читачів доходила правдива, цікава й різностороння інформація про Україну. Я щаслива ще тому, що співробітники «Дня» стали його побратимами. Згадую, коли Джим був тяжко хворий, уже після клінічної смерті, колеги із газети прийшли здавати йому кров. Я стояла повністю обезсилена і лікарі відмовилися у мене її взяти. Відмовилися і взяти в журналістів, мовляв, у того — зір поганий, у того — здоров’я... Але були жінки-бухгалтери і жінки з обслуговуючого персоналу. І саме їхня кров допомогла вирвати ще півтора роки життя для Джеймса. Я дуже вдячна всім!
Я б хотіла дочекатися того дня, щоб з радіоефірів та телеекранів промовляли не «мужі» з Верховної Ради, які мені особисто смертельно набридли. Натомість Лариса Івшина, Ігор Лосєв, Юрій Щербак та інші подвижники, які б говорили про справжнє, про не чуже, а наше українське життя.
Володимир БОЙКО, історик, м. Чернігів:
— У червені 2002 року я запросив Джеймса Мейса на зустріч із державними службовцями — слухачами Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Ми ж його попереджали, мовляв, аудиторія — специфічна і, очевидно, треба себе вести й говорити відповідно. Звісно, Джеймс говорив те, що вважав за потрібне. Він завжди так робив. Я спостерігав: аудиторія зосередилася і очікувала — а що ж далі. За якийсь час публіка розслабилася і почувалася невимушено. Коли я запитував про враження від спілкування, то часто чув: «Джеймс Мейс — вільна людина!».
Знаєте, я часто розмірковую над тим, якби Джеймс Мейс відчував себе сьогодні. З одного боку, на державному рівні вшановується пам’ять жертв Голодоморів і політичних репресій. До Джеймсової акції «Свічка у вікні» приєднується дедалі більше українців. До речі, у 2003 році, коли вона тільки-но започатковувалася, про це написала тільки одна —єдина газета на Чернігівщині... Я гадаю, Мейс залишався б сам собою. Він і в Америці пішов проти течії, поламавши свою наукову кар’єру — після закінчення роботи в Комісії при Конгресі США ніде не міг влаштуватися. І в Україні, коли сюди приїхав.
Мені пригадався ще один цікавий випадок. 1998 рік. Джеймс у прямому ефірі одного із провідних тоді телеканалів. І наприкінці програми, після розмови про Голодомор 1932—1933 років, журналіст раптом запитує: «Як ви оцінюєте нинішню ситуацію в Україні?». У відповідь звучить: «Як трагедію». Повисла пауза. Після того Мейса ще довго не запрошували на прямі ефіри.
Нещодавно в чернігівських істориків була зустріч в інтернеті. До нас приєдналися Миколаїв і Херсон. Говорили, зокрема, про Книгу пам’яті — у кожному регіоні вона своя. І колеги з Херсону розповіли про те, що в одному селі у трьох хатах відмовилися розповідати про родинні втрати під час голоду. Причин може бути декілька. Найімовірніша — це досі болить. І жахає. Можна зрозуміти, що коли вимирає половина рідні чи усе село, людина повертається неохоче в такі спогади. Інша ж — на заваді тим розмовам з істориками стали щоденні клопоти. Але, на мою думку, і про першу, і про другу причини треба говорити в суспільстві.
Людмила ВОЗНА, пенсіонерка:
— Якось, пораючись на кухні, почула по радіо: «Помер Великий українець американського походження Джеймс Мейс». Я вперше про такого чула. Проте відклала домашні справи, швидко перевдягнулась і пішла в Будинок вчителя, де відбувалося прощання із покійним. Там із розповідей громадських діячів, колег та друзів і дізналася про нього. Звідтіля разом з багатьма іншими пішла у Володимирський собор і на Байкове кладовище.
Я родом із Черкащини. Мати розповідала, що в 1933 році, коли вона навчалася в Уманському технікумі, всі студенти були пухлі від недоїдання. А як приїхав Постишев і Косіор, їм принесли дві буханки хліба і відро капусти... Ті, що все в українських хазяїв забрали, потім їхнім дітям як собакам кидали крихти зі столу... Зізнаюся, мені Голодомор 1932—1933 років нагадує біблейську історію про наказ єгипетського фараона вбивати кожного новонародженого єврейського хлопчика. І потім оповідь про те, як Ізраїль, втікши з неволі, мав рабство всередині себе. Доводилося чути цікаву думку, мовляв, Богові треба було один день, аби свій народ вивести з Єгипту, але єврейському народові потрібно було сорок років, аби Єгипет вийшов з нього. Так і ми нині становимо, до речі, за визначенням того ж Мейса, постгеноцидне суспільство.
Коли я буваю на цвинтарі, обов’язково приходжу на могилу Джеймса Мейса. З калиною чи з квіткою. І з вдячністю. Джеймс Мейс — відкривач правди. Ця немислима страшна правда, сказана ним, спонукала до реставрації нашої історичної пам’яті.
Алла ГАВРИЛЮК, киянка:
— Про постать Джеймса Мейса я дізналася із сторінок «Дня». Лише з минулого року про вшанування жертв Голодомору почали говорити на державному рівні. Проте «День» закликав до цього постійно.
Премія імені Джеймса Мейса — це, безперечно, особливий захід, особисто для мене дуже емоційний, надзвичайно знаковий. Важко переоцінити той вклад, який здійснює газета в популяризацію образу думаючого журналіста, автора, мислителя, справжнього поборника своїх громадянських поглядів і, звичайно ж, у відновлення пам’яті про страшні сторінки історії нашої країни, які ніколи не повинні бути забутими.
Потрібно, щоб претендентів на цю премію з кожним роком ставало все більше. Ігор Васильович Лосєв незаперечно достойний лауреат цієї почесної нагороди, адже його статті надзвичайно глибокі та цікаві. Ми повинні брати приклад з таких людей, як Джеймс Мейс, Лариса Івшина, Ігор Лосєв.
Газета «День» неймовірно вплинула на моє життя. За що б не бралися співробітники газети, це надзвичайно потрібна, патріотична, повчальна справа. Хочеться саме на таких прикладах навчати дітей, долучати їх до інформаційних процесів. Адже таку глибину поглядів на своїх сторінках, яку презентує газета, не має жодне видання в Україні.
Олег МАРЦЕНКІВСЬКИЙ, заслужений артист України:
— На мою думку, будь-яка премія стимулює людей до руху, як творчого, так і особистого. А Премія імені Джеймса Мейса, крім своєї змагальності, несе ще й глибокий філософсько-патріотичний зміст. Адже усвідомлення себе як нації — один з найважливіших кроків України. Ми є самобутнім народом, а не просто етнічною групою біля кордонів Росії.
Тема Голодомору як геноциду українського народу повинна боліти кожному українцю. Пам’ятаю, як колись мені розповідали про нього батьки. Проте суворо заборонялося говорити про це поза нашою хатою. Наша родина мала загиблих під час цієї трагедії — бабуся мого батька померла тоді. Я вважаю, що не знайдеться такої української родини, яка б не втратила когось в ті роки.
Петро ФЕДИНСЬКИЙ, американський журналіст :
— Я, перш за все, пригадую Джеймса як свого товариша. Дуже радий за нього, адже він вірив в Україну тоді, коли ніхто в неї не вірив. Він таки домігся і залишив свій знак на землі, адже знав українську історію ліпше більшості українців. Я вважаю, що українці це оцінили — поховали його на Байковому цвинтарі з належними почестями та присутністю Президента. Це було визнання. І ще одним його проявом є саме Премія імені цієї надзвичайної особистості й товариша України.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, перекладач, літературний критик:
— Джеймс Мейс усім своїм життям, а не лише творчістю, поставив дуже високу планку перед українським громадянським суспільством. Його публіцистика — це лише похідна частина спадку, який він залишив нам. ЇЇ можна назвати формулою взаємодії, причетності, здатності почути одне одного в складних умовах, у час, коли ми, не відчуваючи якоїсь підтримки, замикаємося самі в собі, у своїй самотності.
Джеймс Мейс — це людина, яка почула українців за сотні тисяч кілометрів, за століття. Бінарність його життя — це нова висока планка не лише для української публіцистики, але й для новітньої історії нашої держави. Тож премія газети «День» — це не лише премія пам’яті видатної людини — Джеймса Мейса, це свідчення готовності чути справжню українську історію.
Роман МАЛОВСЬКИЙ, перекладач газети «День»:
— Не слід недооцінювати українську публіцистику. Сьогодні в нас дуже багато і патріотів, і публіцистів, людей, які можуть піднімати і підіймають питання, аналогічні до тих, про які говорив Мейс. А феномен Джеймса Мейса, я вважаю, з’явився тому, що наші люди боялися тоді ще говорити. Отой віковічний страх, навіяний трагічною історією, заважав піднімати болючі питання.
Яскравий тому приклад, коли в 90-х роках група людей, серед яких і Микола Жулинський, поїхавши на Американський континент, заявили там далеко за океаном, що Україна йде до незалежності. То це було сприйнято діаспорою як провокація. Що буцімто приїхали люди, які повинні виявити в діаспорі прихильників ідеї незалежності України й придушити рух.
Та все ж роль Джеймса Мейса для новітньої історії важко переоцінити. Дуже добре, що він підштовхнув людей, які досліджували, цікавилися періодом Голодомору і сталінських репресій, до дії, щоб вони писали, говорили, піднімали тему, яка болить українському народові.
Юрій ПЛАКСЮК, член Нацради з питань телебачення і радіомовлення:
— Чесно кажучи, сьогодні в Українській дім я прийшов подивитися цьогорічну експозицію, присвячену Голодомору в Україні. Мене дуже цікавить ця тема в контексті мого рідного села, моїх близьких, яким, на жаль, не всім вдалося пережити ті страшні часи. У селі моєї матері одна родина за той час втратила 16 душ, а інша десять. І це лише дві родини. Ви уявляєте, який був масштаб цієї страшної трагедії?! Чому про це мовчать? На жаль, мені не довелося особисто познайомитися з Джеймсом Мейсом, проте я гарно ознайомлений із його творчим доробком. Сподвижницька творчість. Робив він це за велінням душі. Можливо, іноземці були дуже вражені всіма цими подіями, мабуть, більше за самих українців. Це колосальний труд. Колосальний не лише фізично, а й морально, психологічно. Сторінки історії української штучної трагедії — майже цілковиті білі плями, яким йому вдалося надати зміст. Звичайно, сьогодні в історії Голодомору фактів мало. Багато документів було знищено. Доступ до архівних даних, на жаль, ще не повністю відкрито.
Стосовно започаткованої премії — безумовно, такі акції треба проводити. Адже якщо хоча б одна людина виявить свою громадянську позицію публічним, написаним, сказаним словом і її почують, це буде гарний приклад іншим сказати своє полум’яне слово, не боятися говорити від серця, від душі. Того, що пережив наш народ, не було ні в імперські часи, ні за часів татаро-монгольської навали... На даному етапі розкрили злочинну діяльність партійних керівників, проте були люди на місцях, котрі зраджували свій народ, допомагаючи його знищувати... Про це також треба пам’ятати. Треба віддати належне «Дню» — це єдина газета, яка послідовно висвітлює цю тему. Честь і хвала співробітникам і головному редактору — Ларисі Олексіївні. «День» не займається рекламою, інвестиціями, приватизацією, як більшість видань, що зосередили коло тем саме на цих пунктах. «День» послідовно працює на майбутнє України, заради України — все це на добровільних засадах, за свій кошт. Я вважаю, що цю газету треба підтримувати на державному рівні. На мою думку, в сьогоднішній пресі не вистачає дискусійних матеріалів на суспільно-важливі теми, є лише якісь однозначні твердження, позиції, думки. Опоненти мають бути, щоб допомогти зорієнтуватися суспільству в цей буремний час. Ось у чому роль громадської журналістики: у створенні ціннісних орієнтирів для суспільства, народу, країни.
Юрій РАЙХЕЛЬ, журналіст, Дніпропетровськ:
— Якщо про геноцид вірмен на початку ХХ століття, про Голокост знали й говорили з самого початку, то про український Голодомор довго навіть страшно було подумати — не те, що сказати вголос. І це також трагедія, про неї чомусь мало згадують і говорять. Більшовицькій владі мало було знищити значну частину народу, спробувати надламати його становий хребет, вона намагалася, і іноді успішно, позбавити його історичної та людської пам’яті. Травма масовій свідомості була нанесена настільки глибока, що багато з тих, хто вижив у ті страшні роки, не хочуть згадувати й говорити про той час. І це можна зрозуміти: не можна від людини, яка пройшла такі випробування, вимагати знову занурення в минуле. Але це не все. Доводилося стикатися з тим, що через багато років, коли тієї влади і тієї держави вже немає, страх у душах людей залишився.
Але ми, які живемо зараз, не можемо просто так залишити в минулому цю страшну сторінку нашої історії. Необхідно зрозуміти всю глибину психологічної травми суспільства та окремих людей і, зробивши відповідні висновки, рухатися далі. Минуле необхідно знати у всьому його трагізмі і висоті людського духу. Поіменно назвати тих, хто вчинив страшний злочин перед українським народом, а також поіменно назвати тих, хто з ризиком для себе та своїх близьких допомагав людям врятуватися, вижити. Подвиг тих, хто рятував і підтримував людей, повинен бути оцінений нащадками.
Уперше про голод мені довелося дізнатися в одному з сіл Дніпропетровщини, куди нас, студентів, привезли восени допомагати прибирати кукурудзу. Наша господиня ретельно збирала крихти хліба зі столу після обіду. На наші розпитування відповідала дуже неохоче, посилаючись на звичайну селянську звичку. Її чоловік, інвалід війни, був відвертішим. Під час голоду він жив у місті і про трагедію дізнався набагато пізніше. Він і розповів нам, що з великої сім’ї нашої господині врятувалася лише вона одна. Всі померли від голоду, а її, маленьку дівчинку, вже опухлу й нерухому, забрали сусіди, якимсь дивом вдалося влаштуватися на роботу в місті. У них були свої діти, але маля не кинули. Дивлячись на величезні кукурудзяні поля, важко було уявити, чому на родючій землі люди вмирали від голоду. І тоді довелося почути міф про засуху, неврожай та інше. Наш господар, швидше за все, не вірив у ці казки, знав набагато більше, ніж зважився нам розповісти, але вперто повторював офіційну версію. Його зрозуміти можна — але як зрозуміти деяких політиків, в яких вистачає совісті знову говорити те, що давно спростоване на основі об’єктивних метеоданих?! Не було засухи й інших стихійних лих. Біда була одна — сталінський режим...
Правда про Голодомор прийшла до нас із Заходу. І в перших рядах тих, хто цю правду ніс, був Джеймс Мейс. Це було непросто, навіть у так званому вільному світі. Потрібно було йти проти течії. Потрібно було не лише розкрити істину, знайти й обробити документи, опитати живих свідків, скласти максимально повну картину подій. Важливо було зрозуміти й оцінити, чому комуністична влада влаштувала в Україні Голодомор. А це вимагало громадянської мужності, вибору своєї позиції.
Не дивно, що газета «День», з якою активно співробітничав Джеймс Мейс, заснувала Премію його імені за публіцистику «Громадянська позиція». Її першим лауреатом цілком заслужено став Ігор Лосєв.
Приємно зауважити, що вибір журі співпав із нашими уявленнями про те, яким повинен бути переможець. Як читач і автор газети «День» завжди з цікавістю читаю матеріали Ігоря Лосєва. Їхньою відмінною рисою є аналітичність, чітка аргументація й найголовніше — громадянська позиція. Без неї усе перелічене не має необхідної цінності. А Премія імені Джеймса Мейса — саме за це.
Юрій Щербак, професор Станіслав Кульчицький, Наталія Дзюбенко-Мейс, які виступили на церемонії вручення премії імені Джеймса Мейса, підкреслювали, що ця важлива подія стала можливою завдяки енергії та наполегливості головного редактора газети «День» Лариси Івшиної. У свою чергу, Лариса Олексіївна розповіла, які складні етапи довелося пройти, щоб відбулася урочиста подія в Українському домі. Хочеться відзначити її слова: «Нам було важко визначити переможця. Але хочеться, щоб у майбутньому учасників було ще більше й нам було ще важче його визначити». Побажаємо в цьому успіху.
