25 листопада 1934 року в Кисловодську перестало битися серце першого президента України Михайла Грушевського, знаного історика, активного громадсько-політичного діяча. У 2009-му виповнилося 75 років із цього трагічного дня. Здається, що спадщина Михайла Сергійовича якщо не повністю, то великою мірою опрацьована українськими науковцями, передовсім істориками. Проте, мабуть, ще потребує свого докладного аналізу постать М. Грушевського як видатного філолога, автора шеститомної «Історії української літератури». У такому разі автор цієї статті наважується трохи підняти завісу над літературознавчою концепцією М. Грушевського. Насамперед сьогодні, коли Україна формує своє мотто як складова частина європейської спільноти, важливо повернутися до осмислення доби Українського бароко, адже саме в цей час, як доводять у численних монографіях українські дослідники цього періоду (М. Сулима, Д. Наливайко, О. Пахльовська, Л. Махновець, О. Мишанич, Я. Мишанич, арх. І. Ісіченко та ін.), в час бароко Україна була невіддільною від культури Західної Європи. Саме в бароко, в кінцевому етапі цієї культурно-історичної епохи формується у барокових літописах та «кройніках» російський вектор. Тому в цій статті ми спробуємо зупинитися на висвітленні літературознавчої концепції українського барокоi в спадщині М. Грушевського.
Наукові праці М. Грушевського відображають прагнення реалізувати велику метаісторичну роботу виокремлення концепції національного українського розвитку у призмі національної історії та культури. «Історія України-Руси» та «Історія української літератури» постають усеохопними концептуальними моделями відображення національної історії у власне-історичній парадигмі в першій праці та через конструювання історико-текстологічної моделі в другій.
Побіжно зауважу, що концепція бароко, крім названих двох фундаментальних праць, знаходить своє часом пунктирне зображення в численних історичних працях Грушевського, скажімо, 1917 року він видав книгу «З політичного життя старої України. Розвідки, статті, промови», до якої ввійшли праці вченого з української історії XII—ХVІІ століть, видрукувані свого часу в «Записках наукового товариства ім. Т. Шевченка» і «Літературно-науковому віснику (1891—1912 рр.). Тобто це видання охоплює історичний час, пов’язаний із добою бароко. Грушевський умістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, що поставали в громадській свідомості як доволі суперечливі: «Хмельницький і Хмельниччина», «250 літ» (до роковин приєднання України до Московського царства), «Богданові роковини», «Виговський і Мазепа», «Шведсько-український союз 1708 р.», «Мазепинство» і «Богданівство». Історичні праці Грушевського допомагають зрозуміти його ставлення до барокової доби, її важливості для становлення української нації. За браком місця ці роботи не належать до матеріалу нашого дослідження, але в подальшому можуть бути використані для поглибленого вивчення концепційних поглядів М. Грушевського щодо культури бароко.
Дозволю собі повернутися до центральної праці... Як зауважує сам М. Грушевський у вступі до фундаментальної «Історії української літератури», йому йшлося про розуміння літератури як сукупності естетично довершених текстів. «Література — слово, вжите вперше Ціцероном в значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання, з часом набрало значення суми писаних пам’яток: всього написаного, що зісталось від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості («література математична», «література драматична» і т. д.). Але в прийнятім наукою уживанні під історією літератури розуміють історичний огляд не всіх взагалі писаних пам’яток, а тільки так званої «красної» чи «гарної літератури», котрі підходять під поняття творів артистичних, які задоволяють естетичне почуття». Хоча далі в цій статті ми покажемо, що, підходячи до безпосереднього аналізу текстів ХVII ст., естетичний критерій відійде на другий план і буде доповнений роллю визначених для аналізу творів у формуванні духового життя України.
Модель України (в її літературній репрезентації) відображає прагнення витворити образ національного буття, вписати українську культуру в контекст світових здобутків, указати на постійний діалог та активні процеси комунікації між українською та європейською культурами, на взаємодію українського та європейського духовно-релігійного життя. Як відомо, в час написання «Історії української літератури» утверджувалася думка про те, що українську літературу варто починати тільки з XV століття.
Щодо концепції бароко, яка реалізується в останніх томах «Історії української літератури», то можна сказати, що наукове вивчення цього культурно-історичного періоду пов’язано з численними проблемами, адже, як уже в нинішньому літературознавстві неодноразово підтверджено, доба бароко відображає ту історичну ситуацію, в якій Україна була духовно, політично, соціально, культурно вписаною в європейський контекст. А така парадигматика української історії літератури, безперечно, вважалася «націоналістичною» в часи роботи Михайла Грушевського. У зв’язку з цим дослідник О. Мишанич у слові «Від упорядника» зазначав: «Друга половина п’ятого тому «Історії української літератури» Михайла Грушевського вийшла у 1927 р. і охоплювала період «першого відродження» — 1580—1610-ті рр. Закінчуючи п’ятий том, автор визначив хронологічні рамки наступного, шостого тому. Це мала бути «своєрідна переходова зона — яке двадцятиліттє чи чвертьстоліттє розташовання української культури на нових, київських позиціях і орієнтовання на нові соціальні сили» (т. V, с. 504), тобто козацтво... Трагічні для України події кінця 20-х — початку 30-х рр. надовго зупинили розвиток української науки. Підготовлений до видання шостий том виданий не був. Ім’я М. Грушевського і його наукова спадщина з часу смерті вченого і до кінця 1980-х рр. піддавалися найбрутальнішій критиці й паплюженню з боку офіційної радянської історіографії».
Зауважу, що над завершальними томами «Історії української літератури» Грушевський працював у останній період свого життя, редагуючи 6-й том, доповнюючи, переглядаючи наявні матеріали, що свідчить про те, яку важливу роль надавав Грушевській саме написанню «Історії української літератури», що мала бути однією з центральних праць, яка б розкривала наукову концепцію історії розвитку української нації. З листа Катерини і Михайла Грушевських до М. Мочульського від 18—22 вересня 1932 року можна дізнатися, що вчений працював над продовженням історії української літератури. Наново був переглянутий рукопис першої частини тому шостого (до 1663 року), що його почали набирати, але навесні 1931 року припинили. У 1931—1932 роках Грушевський опрацьовував схоластичну літературу до Григорія Сковороди.... Також під час перебування в Москві Грушевський мав підготувати планову доповідь для оприлюднення на засіданні Академії наук СРСР на тему «Про українську історіографію XVIII століття. Декілька міркувань», склав також її тези. Проте за станом здоров’я так і не зміг її виголосити, він просив «зачитати тези, а текст вмістити в «Докладах» чи «Известиях АН СССР».
Грушевський пише: «Історія літератури» має завданням подати образ «літературної творчості» в вище поданім широкім розумінні «красної словесності» в певній добі чи у певного народу в її історичнім розвої. Для сього вона студіює літературний матеріал, який належить до тої доби чи того народу, вибирає з нього твори найбільш важні і характеристичні, щоб на них спинити увагу читача, об’яснити їх з загальних умов літературної творчості, естетичних настроїв і культурних обставин даної епохи, і навзаїм — на них показати характеристичні прикмети літературної творчості доби та вияснити її розвій, її еволюцію.
Твори заслуговують увагу своєю характеристичністю, коли своїм змістом чи формою визначають словесну творчість свого часу, естетичні вимоги й провідні ідеї громадянства. Інші бувають важкі історично — своїми впливами на дальший розвій словесної творчості або на розвій суспільного життя взагалі. Треті, нарешті, звертають на себе увагу своєю високою артистичністю: високим задоволенням, яке вони дають естетичному почуттю, щасливо розв’язуючи своє завдання — передати естетичне почуття творця естетичним настроям слухача (або читача)». Безперечно, «має рацію Омелян Пріцак, стверджуючи, що соціологічно-історична концепція M. C. Грушевського базується на теорії факторів».
Реконструкція доби бароко (зокрема й літератури цього періоду) засвідчується і в «Історії України-Руси» через історичну модель української нації відповідного періоду. Варто зауважити, що М. Грушевський є автором сценарію «Запорожці (1708/9)», в якому відображено історичні події, що корелюють із добою пізнього бароко. Козацький період для Грушевського мав надзвичайне значення, адже саме в цей час розгорталася боротьба за незалежність української держави, бароковий період пов’язаний із «відродженням» (як пише сам Грушевський) України.
Зрештою, увага до бароко в Грушевського може бути виявлена і в його зацікавленні до видання барокових творів, зокрема «Літопису Самійла Величка» та ще й у «галицькому правописі», що викликало численні дискусії на одному із засідань у ВУАН. «Грушевський заявив протест проти виправлень мови видань науковим коректором Павлом Іванцем. Йшлося про те, що слово «єврей» виправили на «жид» і про написання займенника і частки «ся» вкупі з дієсловом у «Літописі Величка». Виправлення були зроблені за наказом Кримського, який іронічно пояснював, що не міг допустити до друку ці «так звані академічні видання з грубими відступами від старого оригіналу» та галицьким правописом...». Проте в цій статті зупинимося на вивченні системи текстів барокової доби в працях М. Грушевського.
І все ж таки здебільшого бароковий час представлено у двох останніх томах шеститомної праці М. Грушевського «Історія української літератури». Саме тут подано історичний огляд соціально-політичної та духовно-релігійної ситуації, що знайшла своє відображення в художніх текстах відповідної доби. Треба зауважити, що час бароко в концепції Грушевського посідає особливе місце: подано чітку періодизацію, в кожній книжці опрацьовано значний культурно-історичний та духовно-релігійний матеріал, розроблено докладну рубрикацію барокового періоду, що вказує на значне місце барокової культури в розвитку української нації. Грушевський поряд із літературознавчим аналізом барокових текстів подає широку панораму історичного розвитку, в такому разі може навіть ітися про те, щоби показати, як історико-політичний контекст знаходить своє відображення в духовно-мистецькому житті, в такому разі література не постає відокремленою від суспільно-політичного руху. Якщо на початку першого тому Грушевський, говорячи про літературу, переважно має на увазі красне письменство, тобто твори, що мають особливу естетичну цінність для відображення духовного розвитку культури нації, то вже в передмові до шостого тому йдеться про аналіз літературних текстів, що часом позбавлені естетичної довершеності, проте саме ці тексти мали визначальний вплив на розвиток української нації, бо силою своєю мали значний вплив на тогочасного реципієнта.
Дозволю собі розлогу цитату з Грушевського: «Мушу попередити, що творів високої естетичної вартості ми не стрінемо на цім шляху. Потреба літератури для літератури не відчувалася в київському гурті цієї доби. Небагато творів має це літературне настановлення. Навпаки, нам часто прийдеться звертатися до творів, які стояли на межі творчості літературної і вжитку письменних засобів для завдань практичних. Вони потрібні нам, поскільки ілюструють наявність певних літературних засобів у цьому практичному вжитку, а торкаючись ідеологічних тем, зчаста дають короткі формули їх, заступаючи докладніші і літературніші експозиції, що до нас не дійшли або й не існували. При загальній бідності матеріалу вони потрібні нам. Мусимо шукати словесних відбить ідеологічної динаміки цієї доби, не знеохочуючись їх недорозвиненими з естетичного погляду формами. Ця ідеологічна динаміка має важливе значення в подальшій історії розвитку українського життя, культури і творчості. Не тільки чисто книжна, шкільна творчість пізніших століть стояла під сильними і тривкими впливами київського культурного будівництва XVII ст., але і творчість, свобідніша від цих шкільних впливів і чисто народна — народне життя і світогляд. З огляду на це мусимо особливою мірою міряти все, що відбиває в собі процес цього будівництва, в даному разі — в літературних формах. Незалежно від їх естетичної цінності, ця література була дуже активним фактором життя, не менш як у процесі першого відродження, розгляненого в попереднім томі. Історія літератури єсть історія літератури, це ми повинні пам’ятати, щоб не заганятися занадто далеко в сферу письменності нелітературної. Але, зі сторони, ми не можемо забувати, що естетика й формальні літературні прикмети — не одинокий критерій літературного значення твору; емоція і вплив на уяву осягається часом і іншими засобами, і не раз в історії літературно-формально невисокі твори мають більше значення з цього становища емоціонального впливу, ніж різні естетичні пустоцвіти. А лишається ще один критерій — більш і менш повне відбиття направних ідей епохи, її динаміки». Таким чином, естетична рецепція в добу бароко доповнюється суспільною значущістю текстів, їхньою політичною та релігійною заангажованістю, проте подібний погляд на історично-літературний процес у Грушевського є вмотивованим самим часом.
наступному випуску сторінки «Україна Incognita»