Ще років із десять тому для багатьох сільських жителів слова «фермер» і «бізнес» викликали таку ж саму негативну реакцію, як у тридцяті роки минулого століття слово «куркуль». І немає в цьому нічого дивного. По-перше, селянин за натурою консерватор. А по-друге, останні 80 років радянська влада забороняла йому навіть думати про приватну власність. Усе було «нашим». А будь-яку ініціативу підприємливих людей — виривали з корінням. Зокрема, мені добре запам’яталися телекадри 1982 року, коли у Заліщицькому районі на Тернопільщині бульдозери зносили невеликі теплиці, в яких селяни вирощували овочі. Цей сюжет показували на всю Україну як пересторогу для інших. А, до речі, організатором подібних акцій був тодішній голова облвиконкому, нині народний депутат України із фракції Компартії. Слава Богу, час вилікував людей і від цієї психологічної хвороби. Тепер більшість селян розуміє, що бізнес — це основа добробуту. А хороший підприємливий бізнесмен у сім’ї чи родині — надійна матеріальна опора та підтримка.
ЗЛИДНІ У СПАДОК
Але коли часто з парламентської чи іншої високої трибуни говориться про те, що добробут селян, заробітна плата, соціальна сфера на селі — найнижчі, а безробіття — найвище, то у людей, які не обізнані з нашими реаліями, напрошується закономірний висновок про те, що українські селяни працюють гірше всіх, а точніше — вони просто ледачі люди. Хоч усі ми знаємо, що це далеко не так, що причини зовсім в іншому.
А «інше» — це серйозні перекоси у формуванні та не менш болючі переломи у становленні підприємництва в аграрному секторі і, зокрема, у сільській місцевості. Адже практика підтвердила, що бізнес на селі, насамперед малий, є найдемократичнішим і найнезалежнішим сегментом національної економіки. Передусім — незалежним від держави. Так склалося, що на відміну від інших країн, він практично нічого не коштує українському бюджету, хоч забезпечує значну частину внутрішнього валового продукту й поки що на внутрішньому споживчому ринку є головним. Зокрема, агропромисловий комплекс за обсягами платежів до бюджету країни постійно входить у трійку основних його наповнювачів. І, хоч як це парадоксально, саме у цьому секторі чи не найбільші соціальні проблеми.
Як засвідчує статистика, при скороченні за останні десять років трудових ресурсів села майже на мільйон чоловік чисельність зайнятого тут населення зменшилася на 2,6 мільйона осіб. Найбільше «вивільнено» сільських мешканців із так званого громадського сектора сільського господарства — 1,2 мільйона осіб. Майже на мільйон скоротилося число зайнятих в інших галузях матеріального виробництва та соціальній сфері села.
Звільнені з підприємств і організацій селяни вимушені працювати лише в особистих підсобних господарствах. Разом із зареєстрованими безробітними їх зараз понад два мільйони осіб. Ще приблизно один мільйон осіб становлять приховані безробітні. Тобто, близько трьох мільйонів осіб із восьми мільйонів працездатних, по суті, не мають стабільного місця роботи та надійного джерела доходів. Понад мільйон сільських жителів перебуває на тимчасових заробітках, поза межами своїх сіл і родин, в ближньому та далекому зарубіжжі, де вони трудяться в основному у сфері малого та середнього бізнесу. Середній вік цих людей — 35—40 років, тобто найпрацездатніший контингент. Саме вони й могли б формувати соціальну базу для розвитку підприємництва в українських селах. Але, на жаль, працюють на зміцнення економіки інших країн.
Наприклад, ту ж саму Польщу, на яку ми часто посилаємося і у якій досить багато українських заробітчан, зокрема, у сільському господарстві, поставило на ноги і вивело на шлях до Європейського Союзу саме мале та середнє підприємництво. Багатьом бізнес взагалі відкрив друге дихання. І сьогодні польський селянин з гордістю називає себе бізнесменом. Більше того, сільський бізнес у цій країні не лише став сімейним, спадковим, а й відчутно помолодшав.
А що можна сказати про наш вітчизняний сільський бізнес? По-перше, до слова «бізнесмен» психологічно не готова ще переважна більшість селян. Спробуйте назвіть власника паю у 10 гектарів, на яких він вирощує для продажу овочі, бізнесменом. Не гарантую, що реакція буде коректною. «Підприємець» — воно якось м’якше звучить. Бізнесмен — це ніби як спекулянт», — саме так прокоментував своє розуміння слова «бізнесмен» сорокарічний селянин Павло, який торгував на одному з осінніх ярмарків у Житомирі своєю картоплею. Вродила вона цього року добре, і сім’я сподівається мати від її продажу значну прибавку до бюджету. Називати своє прізвище, а тим більше — адресу свого селянського господарства він відмовився, пояснюючи тим, що не хоче мати проблем. Які й від кого, не уточнив.
По-друге, на відміну від Польщі, наш сільський бізнес старіє й лише в окремих випадках є спадковим. «Не хочу передавати злидні у спадок» — відверто зізнався все той же Павло. По-третє, розвивається він не стільки за підтримки держави, скільки всупереч цьому. Тобто сам собі виборює «місце під сонцем». Чи не це є причиною того, що уже понад десять років кількість фермерських господарств тримається на одній і тій же цифрі — 45 тисяч? І це в Україні, де селянських особистих господарств понад мільйон. Але, на жаль, вони не хочуть поповнювати ряди офіційно зареєстрованих підприємців.
ПІДПРИЄМНИЦТВО ПО-ЧИНОВНИЦЬКИ
Однією з причин, напевно, основною, є те, що як такої державної програми розвитку сільського підприємництва не існує. В одному із останніх на сьогодні ключових документів Кабінету Міністрів — Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року, є невеликий розділ із дев’яти пунктів загального характеру без конкретних фінансових розрахунків. На думку чиновників, цілком достатньо того, що існує не один десяток різних цільових програм, участь у яких на тендерних умовах може взяти і виграти будь-яке бізнесове аграрне підприємство (мале, середнє, велике). Крім того, є державні дотації та субсидії. Як відбувається на практиці розподіл цих «благ» для сільських підприємців, проілюструю на конкретних прикладах. За півтора останні роки підприємствам Київщини, які працюють у галузі тваринництва та птахівництва, виплачено 96 мільйонів гривень дотації. З них скотарі отримали трохи більше ніж сім мільйонів гривень, свинарі — понад 22 мільйона, а птахівники — 67 мільйонів гривень, з яких понад 50 мільйонів, тобто більше, ніж отримали всі тваринники області разом узяті, перепало із державного бюджету відомій великій комерційній компанії.
Другий приклад — із Хмельницької області. Якщо послухати заступника голови облдержадміністрації Володимира Кирилюка, то місцева влада не знає, що й робити з коштами, які згідно державних програм підтримки надходять з бюджету держави. Торік було виділено 100 мільйонів гривень, цього року — майже 160. Зокрема, держава готова компенсувати сільським бізнесменам половину вартості придбаного ними холодильного обладнання, 40% — від ціни племінної худоби, 20 — за техніку, 30 — за доїльні апарати. А чому ж тоді, наприклад, торік цією щедрістю держави скористалися менше ніж два десятки селян-фермерів? Чиновники знизують плечима, а селяни відповідають прямо: «Про ці програми знають лише наближені до влади. А ми дізнаємося випадково й тоді, коли грошей уже немає. А якщо і є, то отримати їх непросто, десятки різних паперів треба зібрати».
Словом, усі кошти на програми, на різні дотації, субсидії — це свого роду прихований чиновницький бізнес. Адже саме від тих, хто наділений державними повноваженнями, залежить, щоб про державні кошти знали усі, хто працює у сільському бізнесі. І для цього є така можливість — місцева преса, радіо, телебачення. Чому б не інформувати людей заздалегідь, не розповідати їм про правила та механізми отримання державної допомоги?! Отож, напрошується висновок, що, мабуть, не зацікавлені ті, через чиї руки проходять ці мільйони. Адже чим більше місцевих бізнесменів знатимуть про них, тим менша можливість корупції, шахрайства, розподілу коштів між «своїми». Як, наприклад, могло трапитися так, що малий підприємець із Волочиського району, який взяв чималий кредит у банку для купівлі 650 голів свиней, півтора десятка корів, побувавши не один раз у місцевих чиновників, так і не дізнався, що має право на компенсацію кредиту за рахунок цільових програм у розмірі одного відсотка?
І це не дивно. У структурі Мінагрополітики наближений до підприємництва підрозділ з’явився всього кілька місяців тому і поки що здебільшого займається статистикою, а не створенням інфраструктури та умов для розвитку бізнесу. Щоправда, до 2015 року ще далеко, може й розкачаються. Хоча ще на початку 2000 року почалося становлення аграрного ринку, і цей процес набрав серйозних обертів. У багатьох регіонах почали з’являтися торгові доми, аукціони, біржі і навіть ринки, щось на зразок оптових. Але, на жаль, це продовжувалося менше ніж рік. Спочатку змінився аграрний віце-прем’єр, потім прем’єр, згодом міністр агрополітики — і все зачахло майже на сім років. Не просто зачахло, а розвалилося до основи. Тепер усе треба починати спочатку. Та головне, що спеціалісти, яких тоді вишукували повсюди, вчили, в тому числі й за кордоном, пішли з аграрного бізнесу і не бажають повертатися.
Ось така загальна картина сільського бізнесу в умовах різних перекосів і переломів. Поки що не зовсім втішна, але й не безнадійна. Але це тема іншої розмови.
