Міський голова Вінниці — один із наймолодших керівників такого масштабу в країні. Але в нього вже є чого повчитися. Більше того, Володимира Гройсмана офіційно визнано кращим мером України. Бо має повне розуміння з міською радою, де його підтримують усі політичні сили. Бо в місті немає жодного будинку без тепла. Бо всі муніціпальні чиновники знають, що молодий мер не вибачає халатності й суворо карає за безвідповідальність. Та чи важко бути мером взагалі й у Вінниці зокрема? Таким було перше запитання до гостя «Дня».
— Якщо ставитися до цієї роботи серйозно, то досить важко. Та чи є взагалі якась проста праця? А меру в нашій системі доводиться працювати, як мінімум, 17 годин на добу. Але коли бачиш реальний результат своєї роботи, то на втому вже не нарікаєш... Якщо є робота, то повинні бути й її позитивні наслідки. А якщо їх немає, то треба розуміти, що щось відбувається не так.
— А що в роботі мера найважче?
— Все непросто. Місто — це живий організм. І дуже важливо його відчувати, збалансовувати всі його органи, всі напрями життєдіяльності. Місто — це охорона здоров’я, освіта, культура, економіка, багатогалузеве житлово-комунальне господарство.
— А яка галузь найсильніше тягне ваше місто назад?
— Найголовніша наша проблема — це недостатність фінансових інструментів, ресурсів для оновлення всіх названих галузей міського господарства. Якщо в країні не провести дійової реформи місцевого самоврядування, то нам і в конкретному місті, й у державі в цілому не досягти позитивної динаміки. Потрібно провести децентралізацію фінансових потоків і створити мотиваційні інструменти для міст і регіонів. Тоді вони розвиватимуться. А подивімося на сьогоднішні наші міста, зокрема, й на Вінницю. Ми побачимо, що для міста державою не створено мотивацій, щоб воно могло нарощувати свій промисловий потенціал, щоб розвивалася його економіка. У державі мають буди певні правила, які мотивують території до розвитку. Якщо ми візьмемо, наприклад, наш бюджет, на базі якого ми формуємо всі наші дії, то побачимо, що 70—75% відсотків його доходів — це податок з прибутку фізичних осіб, а також земельний податок і місцеві податки та збори. А от доходи від того, що виробляють наші підприємства (і сплачують відповідні податки), обходять нас стороною. Цю систему потрібно змінювати. Території повинні мати достатньо економічних інструментів, щоб акумулювати ресурси і спрямовувати їх на розв’язання проблем, які накопичувалися роками.
— Але ж якщо ви отримуєте у розпорядження міської влади податок з фізичних осіб, то маєте бути зацікавленими в роботі підприємств. Адже коли людина більше заробляє і при цьому ще й отримує «білу» зарплату, то й місто від цього багатіє, має більше податків...
— Абсолютно правильно. Але я вважаю, що цей ресурс для розвитку міста недостатній. Мене непокоїть рівень заробітної плати на підприємствах міста. Лише місяць тому ми ухвалили рішення про розвиток промислового потенціалу Вінниці, вважаю, воно дасть поштовх розвитку економіки. Це елемент нашої довгострокової та середньострокової стратегії. Вона грунтується на серйозному аналізі ситуації в місті. Річ у тім, що в нас є декілька достатньо потужних у минулому підприємств, які сьогодні просто занепали. Але у плани їхніх нинішніх власників відродження цих підприємств не входить.
Вони сіли і чекають, що далі буде на ринку — земля подорожчає чи що-небудь іще відбудеться. І я зрозумів, що в місті треба створювати альтернативу таким працедавцям. Так народилася зона промислових підприємств — так званий Вінницький індустріальний парк: територія, яка має єдине концептуальне рішення з погляду розміщення підприємств і забезпечення їх інфраструктурою. Буквально десять днів тому ми відкривали там наш первісток — підприємство «Барлінек». Тут 600 робочих місць, а зарплата, яка по місту в середньому 1140 гривень, досягатиме 1600. І це — тільки початок.
Для розвитку економіки міста потрібно створювати нові робочі місця, причому на нових високотехнологічних підприємствах, де є відповідні умови праці й відповідний рівень заробітної плати. Таким чином, буде створено конкурентне середовище серед підприємств, щоб роботодавці боролися за працівника. Тоді буде належний рівень зарплати і відрахування в бюджет. І при цьому треба виводити заробітну плату з тіні й таким чином створювати додатковий ресурс для бюджету. Інший шлях — переглядати участь територій в загальнонаціональних податках. У Центрі мають нарешті зрозуміти, що Україна — це не тільки Київ. У провінції живе більшість людей. Території — вони як пазли, з яких складається картина країни. І нам треба піклуватися, щоб на всіх територіях були побудовані умови для нормального життя. Тут у мене така філософія. Людина — об’єкт діяльності. Навколо неї мають будуватися різні процеси — й охорона здоров’я, й освіта, й житлово-комунальне господарство. На всіх цих напрямках ми мусимо побудувати систему, яка б створювала максимальний комфорт для л юдини. Але сьогодні, і я добре це усвідомлюю, у нас для цього обмежені фінансові можливості. І все ж ми знаходимо кошти, щоб будувати у Вінниці дороги, робити освітлення вулиць, оновлювати парки й інші об’єкти благоустрою, споруджуємо лікарню, школу — робимо все для того, щоб картина міста виглядала як єдине ціле і без негативних проривів.
Повертаючись до нашого індустріального парку, скажу, що крім «Барлінека», який вже працює, тут споруджуватиметься велика кондитерська фабрика на дві з половиною тисячі робочих місць і з середньою зарплатою 2200 гривень на сьогоднішній день, а в перспективі — не менше, ніж середня зарплата по галузі (відповідну угоду я підписав два тижні тому). На опрацюванні в мерії — проект угоди про спорудження нового молокозаводу під відомим національним брендом. І ще один проект висуває велика вітчизняна фармацевтична компанія, яка хоче побудувати в нас фармацевтичну фабрику.
— Усе це будуть українські інвестиції чи також й іноземні?
— Як на мене, то немає значення, звідки заходять гроші. У світі нині з капіталом так все переплетено, що й не розбереш, хто звідки. Головне, щоб це був чесний, цивілізований капітал, а його походження мене майже не цікавить.
— В Україні вже фактично зима. Як у Вінниці до неї підготувалися?
— На сто відсотків. Усі будинки міста з теплом. Але я хочу сказати, що житлово-комунальне господарство — то найпроблемніша галузь і в нас, і в цілому в Україні. Бо на ній хтось увесь час пробує зробити політику, отримати політичний капітал. Але я пересвідчився, що найкращий політик може бути невдалим господарником і навпаки. І коли в суто господарську тематику житлово-комунального господарства входить політика — отут розпочинаються всі проблеми. Нам час уже всім навчитися говорити на біле — біле, на чорне — чорне. У державі нині є проблема з енергоносіями і з завеликим енергоспоживанням. А тому у житлово-комунальному секторі потрібні єдині та зрозумілі правила гри. Якщо послуга коштує одну гривню, то що буде, якщо постійно надавати її за 50 копійок? Кого ми у цьому хочемо надурити? І скільки ми при цьому втрачаємо? І що внаслідок цього відбувається? Коли я хотів відповісти сам собі на ці запитання, то зрозумів, що ми потрапляємо у дедалі більшу прірву. Подивіться на нинішній стан зовнішніх і внутрішніх інженерних мереж. Відвідайте котельні. У нас, та й в усіх інших регіонах, є котли з коефіцієнтом корисної дії 65%. А нинішні технології дозволяють мати ККД 95%. Отже, третину енергоносіїв ми просто викидаємо в повітря. І щоб змінити ситуацію, нам треба мати капітал для модернізації, а для цього потрібні ринкові умови, за яких ми зможемо його залучити. Якщо ж тариф не покриває наших витрат, і держава не дозволяє його підвищувати, то вона повинна відшкодовувати збитки. Бо жоден місцевий бюджет не може дозволити собі платити за збитки комунальних підприємств.
— А вам доводиться це робити?
— Для мене це вже третій зимовий період. У 2005/2006 опалювальний сезон я виконував обов’язки міського голови. Це збіглося з газовими проблемами, коли Росія свідомо перекривала вентиль для України, про це говорили по всіх телеканалах. У квітні, коли опалювальний сезон вже закінчився, причому в ціну для населення було закладено тариф iз розрахунку 50 доларів за тисячу кубометрів, нам сказали: ви повинні заплатити не по 50 доларів, а по 95. І фактично таким чином нам зробили борг 18 мільйонів гривень. Він «висить» і досі. І це нікого не цікавить. Я розумію, що в держави теж немає таких ресурсів, щоб компенсувати абсолютно все. Але це не мусить бути проблемою тільки місцевих органів влади. Поки ж ми залишаємося з нею сам-на- сам. Тим не менше, у Вінниці я роблю все від мене залежне, щоб у мешканців постійно були і тепло, і гаряча вода, й усі інші комунальні послуги.
— Сьогодні піднімається питання про те, щоб підвищувати плату за газ вітчизняного видобутку, який повністю використовується на потреби населення...
— Я за те, щоб ціна відповідала дійсності, вона не може бути ані заниженою, ані завищеною. І коли когось засуджували за те, що піднімає тарифи на житлово-комунальні послуги, то я дивувався: як це піднімати — ціна має відповідати дійсності, тобто всі витрати мають бути враховані та додана хоча б мінімальна рентабельність. Це й буде реальна ціна. Тут, звичайно, потрібно звірятися з платоспроможністю населення. Можливо, сьогодні граничний бар’єр для субсидій треба зробити не 20%, а 10%. І все стане з голови на ноги. Отоді можна й вирішувати. Можливо, піднімати ціну на газ. А найголовніше, що ми маємо створити умови, щоб наші люди могли більше заробляти. І при цьому енергетичних ресурсів нам треба менше витрачати. Отоді в державі буде баланс.
— Чи відчуваєте ви проблему інфляції? А тут іще потреба підвищувати ціни на газ, на житлово-комунальні послуги... Це може дати поштовх новому ціновому витку. Як треба з цим боротися і чи треба взагалі?
— Звідки береться інфляція? Коли з’являються нічим не підкріплені гроші. Але коли ми говоримо про житлово-комунальні послуги, то слід розуміти, що вони теж кимось виробляються і подаються на ринок. І ринок повинен знати, що закладено у ці послуги — зарплата, енергоносії тощо — і мати можливість їх придбати. Продавати за 50 копійок те, що коштує гривню, — це руйнація. І перспектив у такої політики немає. Реальні ціни мають бути на всі товари, які продаються на ринку. Інакше ми взагалі втратимо житлово-комунальне господарство. А я, як мер, знаю, це — 80% нашого життя. Бо інженерні мережі є не тільки в житлових будинках, а й у лікарнях, бібліотеках, школах.
— Чи заклопотані мер i мерія тим, щоб знаходити якісь внутрішні можливості для того, аби якось стримувати зростання житлово-комунальних тарифів?
— Безумовно, і ми над цим питанням наполегливо працюємо. Я бачу два напрямки. Це — побудова ефективної системи управління. Один із пріоритетів тут — зменшення постійних витрат. А друге — це модернізація і запровадження новітніх технологій, які підвищують ефективність використання енергоресурсів, що є основою формування того ж тарифу. Я називаю: 80% тарифу — це електроенергія, газ, вода, заробітна плата й податки. Не закладено до нього ні розвитку, ні оновлення основних фондів. Тому, не чекаючи жодних загальнодержавних рішень, я почав реформу житлово-комунального господарства у Вінниці. Розпочали ми з оптимізації витрат, і перш за все — адміністративних. А ті ресурси, які при цьому вивільнилися, були спрямовані на безпосередні виробничі потреби. Бо ж із 100 працівників 60 належали до адмінперсоналу. Тепер ми підвищили відповідальність працівників, точніше окреслили їм обов’язки. Досить сказати, що до мого приходу ЖЕКи отримували два-три мільйони гривень дотації. І це вважалося нормальним. Сьогодні наші ЖЕКи вже й не думають зазіхати на бюджет. Вони розуміють, що можливості для цього закінчилися. У місті чітко визначено, хто і які території обслуговує, і зроблено економічне обгрунтування відповідних витрат. А от на оновлення основних фондів, модернізацію, нову техніку й малу механізацію допомога комунальникам iз міського бюджету надходить.
— Чи підтримуєте ви такий шлях для розвитку житлово- комунального господарства, як створення кондомініумів, тобто об’єднань співвласників житла?
— Це абсолютно нормальний підхід. Адже господарі приватних будинків відповідають за свою територію, за своє помешкання, за дах над ним та підвал. Сьогодні держава віддала у приватну власність квартири, залишивши підвали, дахи та сходи. Це неправильно. Об’єднання власників має можливість визначати, яка організація обслуговуватиме його будинок і завдяки цьому скорочувати витрати. Досить сказати, що у Вінниці нині діють чотири чи п’ять компаній, які займаються санітарною очисткою. Є серед кого обирати. Так само і з ліфтами. Можна платити за їхнє обслуговування, як і раніше, а можна видати кожному мешканцю спеціальну картку, і тоді кожен платитиме конкретно за себе. Держава має підтримати такі об’єднання, зробивши в будинках капітальні ремонти і, якщо потрібно, реконструкцію. А потім віддати їх на баланс новим власникам, і хай вони надалі порядкують в будинку й на прибудинкових територіях, які їм мають також передаватися. Ресурсів, які дає квартирна плата, на це має вистачити. А для малозабезпечених громадян слід продумати виважену соціальну політику й підтримувати їх, щоб вони могли сплачувати за отримувані послуги. У Вінниці вже створено понад 80 таких об’єднань і вони працюють, отримавши будинки на свій баланс. Коли включається механізм відповідальності, то відразу ж з’являється потреба заощаджувати, а відома в минулому формула «все навкруги моє» вже не діє. Люди починають розуміти, як можна ефективно використовувати ліфти, освітлення сходів, підвали. І зрозуміло, що в підсумку ніхто не буде сплачувати за отримувані послуги більше, ніж вони коштують на ринку. Іншого варіанту просто немає. Держава ж, наприклад, нікому не вказує, як треба обслуговувати автомобіль. Цим займається власник. А щоб у нього не було проблем, він повинен більше заробляти.
— Як ви можете змусити підприємства, розташовані у вашому місті, платити більшу зарплату та збільшити частку зарплати в собівартості?
— Ви ж знаєте, що ми не маємо таких можливостей, та їх і бути не може. Ці важелі повинна застосовувати держава. Правила, створені нею, або, навпаки, відсутність цих правил, надали можливість деяким людям заробити багато грошей. Ці люди увімкнули свої мізки, використовуючи ці правила і всі надані державою можливості, щоб заробляти гроші. Так само їй треба вчинити з простими громадянами. Якщо ж цього зробити не вдасться і людям, як і раніше, буде вигідніше працювати в тіні, то ніхто нічого в бюджет не платитиме. А суто адміністративними методами цю проблему не вирішити ніколи. Потрібні нормальні правила гри: помірні податки, і в першу чергу — на фонд заробітної плати. І ще: максимально жорстка відповідальність за несплату. Для виконання податкова система має бути максимально простою, а з погляду відповідальності — максимально жорсткою. І тоді буде зняте питання про всі зловживання службовим становищем. Що ж до місцевих бюджетів, то їх варто було б наповнити, дозволивши отримувати частину коштів від податку на прибуток підприємств. Адже національні податки збираються для того, щоб стимулювати розвиток країни, а не для того, щоб утримувати шалені чиновницькі апарати. Ми зараз працюємо над пропозиціями, згідно з якими має бути створена мотивація шляхом зменшення місцевих податків і зборів iз тим, щоб підприємства могли інвестувати заощаджені таким чином кошти у своїх працівників, у свій соціальний капітал. Інший варіант — вивести зарплату з тіні. І тоді ми самі будемо заробляти гроші й самі витрачати їх на потреби громади, регулярно звітуючи про це перед нею.
