Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю, яке Андрій Жолдак у останній свій приїзд до Києва дав інтернет-виданню pravda.com.ua. (друкується зі скороченням).
— Вас завжди відрізняють епатажні, шокуючі вистави. Остання ваша вистава, поставлена в Україні, «Ромео і Джульєта» взагалі була заборонена. Що чекає на глядача цього разу?
— Я займаюся авторським театром, тому вистава ніколи не буде прямою ілюстрацією п’єси. У «Войцеку» також будуть шокуючі сцени не лише для глядачів Черкас чи Києва, але й інших країн. Це провокація й мені цікаво провокувати і депутатський корпус, і бізнесменів, і художників, і фотокореспондентів, і найкращих повій, словом, усіх, хто прийде на виставу...
Окрім усього іншого, «Войцек» — мій діалог із культурами, які оточують Україну, з провідними режисерами світу, лідерами сучасного театрального процесу, такими як німці Крістоф Шлінгензіф, Франк Касторф, Крістоф Марталер, італієць Ромео Кастелуччі (на сьогодні директор Авіньйонського фестивалю), російським режисером Кирилом Серебренніковим.
— А як вам працювалося з акторами черкаського театру?
— У «Войцеку» немає так званих зірок. Вони немовби люди без імені. Немовби найбільший футбольний клуб, згуртована команда. Це не черкаський театр приїхав до Києва, не провінційні актори-самограї. Ці актори працюють як машини. І така вистава може бути в Берліні, Амстердамі чи Лондоні. Сьогодні репетиційна столиця України в Черкасах, а не в Києві. І я кажу це відкрито. Київ сьогодні культурно закритий і існує потворно.
Але є гострий момент, про який я повинен сказати. Черкаський обласний театр — єдиний великий театр на всю область. Сама ж область — одна з найбагатших і найбільших областей України. Але такого убогого театру я не бачив ніде. Ганьба і губернатору, і міському голові, і депутатам обласної ради.
У театрі працює лише 35 артистів, а зарплатню отримують на рівні Китайської Народної Республіки. У театрі немає ні пристойного світла, ні звуку необхідної якості, немає нових технологій. Мені здається, що роботу наших політиків необхідно перевіряти за станом театру в кожному окремому місті і в країні загалом. Якщо театр на такому рівні, як черкаський, то за таких політиків не варто голосувати. Театр — це інкубатор інтелектуальних таємниць, які передаються з покоління до покоління.
— Чесно кажучи, мені складно уявити, що театр дійсно може впливати на суспільство.
— В Німеччині театр — наймогутніший інструмент впливу на політику, громадськість країни. Там ставлять найгостріші соціальні вистави. Я вже згадував про німецьких режисерів. Вони працюють у найбільших театрах Німеччини і світу. Вони вільно творять. Вільно поводяться з класикою і через неї ставлять важливі питання про сучасне життя. Ставлять Шекспіра, Мольєра або Гете (міняючи або не міняючи тексти), але в цих героях німці насамперед бачать себе.
Ось, наприклад, вистава «Дядя Ваня» за Чеховим Люка Персеваля. Він переписав сленгом увесь текст, там вживається і мат. Крім того, що доставляється насолода і демонструється краса, театр, таким чином, провокує глядача, здійснює мозкові атаки.
Дійсно, Україна щодо цього тотально відстає. Наш театр і в Києві, і в інших провінційних містах (для мене Київ — також провінційне місто) — євнух. У ньому немає місця чесним, емоційним, сексуальним, політичним імпульсам. Ми повинні робити зараз саме культурну революцію, революцію в наших головах.
Якщо уподібнити нашу свідомість комп’ютерові, то зараз вкрай необхідно провести апгрейд, поміняти чіпи нашого мозку. У даний момент у нас вони першого рівня, а в розвинутих країнах — сьомого. І нічого не зміниться, доки ми їх не поміняємо.
— Тобто, вся проблема в культурі?
— Що таке культура, мистецтво? Чому німці вкладають у культуру такі великі гроші, 8 мільярдів євро на рік? Бо мистецтво розвиває мізки. Мізки дають науку. Наука дає прогрес. Виходить ланцюгова реакція.
Я зараз більше живу в Німеччині і якщо порівнювати українських дітей у селах і містах, і німецьких — рівень розвитку один до десяти за розумом. Я не кажу про талант, про те, що закладено біологічно, а про те, як вчать дітей.
Ось навіть у Японії. Дітей вчать швидко, закладають в них знання, культуру. Культура — дуже важлива річ, бо вона відкриває нове бачення. Це таке третє око. Коли твій інтелект піднявся, ти починаєш інакше, ефективніше працювати в будь-яких сферах.
Тому розумні країни, такі як Німеччина або Японія, витрачають шалені гроші на культуру. Не такі розумні... Або бідні... Хоча, ось чому бідні? Все взаємопов’язано. Тому я вважаю, що для України зараз дуже важливо розвивати культурні проекти. В українській сучасній літературі нібито щось відбувається, але з театром, кіно в країні катастрофа. Скільки ми вже про це говоримо. Я це говорив, коли працював в Україні, а поїхав ще в 2004 році.
— Є якісь дійові способи змінити ситуацію?
— В українському театрі не роблять міжнародних проектів. Давай вийдемо за межі України. Зробимо крок у світовий простір. Адже є прекрасні, світового рівня режисери в Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, Великій Британії, навіть Ірландії. Кого ми запрошуємо звідти, з ким українські актори співпрацюють, зустрічаються, з ким є провокації?
А що таке культурний обмін, який нам зараз нагально потрібен? Коли в одному проекті зустрічаються японці, українці, італійці, вони один одного не знають, бояться, і навколо них виникають мільйони полів. Напруження, збудження. І робота виходить вже іншої якості. Світова спільнота мультикультурно, мультинаціонально, мови перевернуті. І це зараз важливе.
Нещодавно в Румунії я проводив кастинг, там був дуже хороший японський актор, і якщо б у мене була можливість довше працювати над постановкою «Войцека», то ми б ставили німецьку п’єсу Бюхнера з японськими акторами для України.
— Два попередніх театральних проекти, представлені в Києві в рамках Тижнів німецької культури (маю на увазі «Під кригою» в Гете-Інституті та «Марат/Сад» Петера Вайса в Національному театрі російської драми ім. Леси Українки) виявилися разовими проектами. Точковими ударами. Яка доля чекає на вашого «Войцека»?
— Цей спектакль залишиться в репертуарі черкаського театру. Також у цьому театрі я зараз репетирую «Ленін Love Сталін Love», у Києві прем’єра буде показана в Національному театрі опери та балету. Цей спектакль буде присвячений дуже важливій для мене темі Голодомору в Україні в 1932—1933 роках.
— Чому для свого спектаклю про Голодомор ви вибрали саме «Жовтого князя» Василя Барки?
— Мені подобається цей сентиментальний роман. Коли я був зовсім ще молодим режисером, років 10 тому, я хотів його поставити в театрі ім. Івана Франка. Але тоді мені відмовили, мотивувавши тим, що це не актуально. Задум живе в мені, і я повинен його поставити.
— Про що буде спектакль?
— Це така спроба представити до уваги українського глядача бачення художника про те, що тоді відбувалося в Україні, з точки зору іншої країни. Адже наслідки ми відчуваємо досі. Все, що з нами відбувається — наслідки колапсу комунізму, тотального інфікування цією бацилою.
Як говорив Амосов, комунізм неможливий на біологічному рівні, тому що він відбирає у людини особисту власність та бажання сказати «Я є. Я живий. Я знаю. Можна, я зроблю?» Він відбирає свободу існування, самовираження, самобутності.
Проблеми українського театру саме в цьому. Директори театрів, більшості з яких шістдесят і більше років — чудові люди, знають Брехта та Станіславського, але в їхньому мозку, в їхньому хребті знаходиться бацила комунізму. Вони бояться, що коли жолдаки прийдуть у національні театри, то вони втратять своє тепле місце.
А я хочу, щоб театр був по-капіталістичному жорстким. Як у футболі. Якщо ти лідер і можеш показати реальні результати, тебе запрошують як тренера на певний термін. Працюєш тільки в тому випадку, якщо твоя робота дає результати. Немає — ідеш у відставку. Так працюють усі театри в Німеччині, Франції, Великій Британії, Японії. Скрізь шукають конкурентні ідеї. Йде боротьба бездарного з обдарованим, сірого з білим. Це покоління просто повинно піти.
— Так, питання про власний театр — ваша болюча тема.
— У мене зараз дворічний контракт з німецьким театром. Зараз там ми з дітьми і з Вікторією живемо.
У мене є можливість переміщуватися, відвідувати виставки, спектаклі в різних європейських і не тільки німецьких містах. Для мене це дуже важливо як для художника. Але, чесно кажучи, я хочу мати в Україні великий будинок. Я вже не хлопчик, мені 45 років, я навчився дипломатії. В мене є сили, є команда. І якби мені сьогодні дали театр, то вже через рік ви не впізнали б театрального простору Києва, такі б відбулися в ньому зміни.
Театр, як власний будинок, просто необхідний. Ось, наприклад, у Лева Додіна є свій театр, у Еймунтаса Некрошюса — також. У мене немає дому, я постійно живу, немов у готелі. Приїжджаєш кожного разу в інше місце і все треба починати спочатку. А це забирає багато часу. І актори, і інші члени команди можуть роз’їжджати, працювати в інших проектах. Але коли є свій будинок, де всі один одного знають — це інша якість самої роботи.
