Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Не треба плутати терпимість з вседозволеністю

24 жовтня, 2007 - 00:00

Хороша новина, але із запізненням — організації, яка спаплюжила тризуб на Говерлі, більше немає. Вчора прес-служба Мін’юсту повідомила, що «Євразійський союз молоді» в Україні тепер поза законом. Про молодиків з ЄСМ учора згадав і Президент. Мовляв, СБУ має зробити все, щоб знайти винуватців і покарати їх з усією суворістю.

Мабуть, історія з Говерлою стала і для нас, і для влади ляпасом з ефектом, що протвережує. Ми нарешті усвідомили, що посягання на державні символи, навіть якщо воно виходить від маргінальних елементів, повинно каратися як злочин проти самої держави. До цього ми лише «засуджували» вандалів, тим самим розв’язуючи руки провокаторам. Можна пригадати лише останні події: 14 жовтня в Полтаві закидали пам’ятник Симону Петлюрі пляшками з «коктейлем Молотова». У Харкові спаплюжили пам’ятник Тарасу Шевченку, а також залили фарбою дати «1932—1934» на пам’ятнику жертвам Голодомору.

Ми спитали експертів «Дня»: як має реагувати влада і суспільство на будь-які вияви міжнаціональної неповаги?

Володимир ПРИТУЛА, голова комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— Знаючи ЄСМ як екстремістську організацію, слід сказати, що подій на Говерлі можна було очікувати. Адже саме ЄСМ організовувала та здійснила свого часу символічне перекопування Перекопського перешийка та відділення Криму від України. Був час, коли активістам ЄСМ було заборонений в’їзд в Україну, однак потім їм це гуманно дозволили, і вчинок на Перекопі так і залишився не покараним. Звичайно, Україна — демократична країна, однак екстремізм не має з демократією нічого спільного і в демократичному суспільстві діяльність екстремістських організацій має бути заборонена. Цей випадок свідчить про те, що спецслужба в Україні або не працює, або зайнята зовсім не тим, чим вона має займатись, бо саме СБУ мала б знати про підготовку цього акту на Говерлі та попередити його проведення. Бо саме екстремізм небезпечний тим, що він може спровокувати радикальні дії інших організацій чи груп людей, що для України дуже небезпечно, особливо на кримському ґрунті. Ще один підлий вчинок ЄСМ міг би бути унеможливлений, якби органи влади України зробили висновки з їх кримської діяльності, а оскільки не було реакції, то вони перенесли свою «роботу» за межі Криму.

З іншого боку, мене дивує відсутність нормальної патріотичної, я б сказав, здорової реакції від політичних кіл України. Зрозуміло, що КПУ та ПСПУ, як відверті антиукраїнські сили відреагували відповідно вороже до України, а чому нема реакції Партії регіонів, Соціалістичної партії, інших партій, які повинні б бути патріотами України? Це дуже дивно, адже навіть не вповні українська сила Національний фронт «Севастополь — Крым — Россия» засудив акцію ЄСМ на Говерлі.

Насправді ми розуміємо, що справжній російський народ і чесні російські люди не мають ніякого відношення до цієї акції, і вони теж її засуджують, і тим більшої кари заслуговують ці екстремісти, які звершили провокацію, спрямовану проти всіх росіян. Тим більш жорстокою має бути реакція органів влади України.

Отже, фактично мова йде про те, що, за визначенням самого ж Дугіна, Росія веде проти України так звану «мережеву» війну. Зрозуміло, що не без відома російських державних органів в Україні створено та підтримується діяльність антиукраїнських екстремістських організацій, діяльність яких, як тепер доведено, повсякдень керується з території Росії. Більше того, не секрет, що на території України активно діють російські спецслужби, починаючи зі спецслужб Чорноморського флоту. Слід відзначити також, що Росія буквально наводнила Україну великою кількістю своїх «агентів впливу», які ведуть антиукраїнську діяльність. Наприклад, незрозуміло з якого дива в Україні діє філія затулінського «Інституту країн СНД», який веде агітаційну та пропагандистську діяльність проти всього українського. Державні органи України повинні розібратися з усіма цими організаціями.

Григорій ГРИНЬ, військовий історик, м. Донецьк:

— У будь-якому суспільстві існує досить велика кількість людей, які не приймають певні символи. Є такі і в українському суспільстві. Це свого роду екстремістські кола, які є і в інших країнах, пригадаємо хоч би скінхедів, неофашистів... Подібні люди діяли й на Говерлі. Цей вияв бездумного вандалізму, який може стосуватися чого завгодно — як пам’ятників України, так і, скажімо, пам’ятників на єврейських кладовищах, пам’ятників героям Великої Вітчизняної війни. На жаль, це реальність, від якої нікуди не подітися. І на мій погляд, не треба в цьому шукати якусь національну або націоналістичну підоснову.

Що ж до захисту національних, та й узагалі яких- небудь святинь, то це, на мій погляд, дуже непросто. Не можна ж до кожного приставити солдата з автоматом. Хоча, з іншого боку, мені здається, держава сьогодні приділяє мало уваги своїм пам’ятникам — її завдання не просто стежити за ними, але й охороняти їх, реставрувати, доглядати за монументами, які руйнуються.

Я вважаю, що владі сьогодні — для того, щоб захистити свої національні святині — треба не тільки кричати про це, але й займатися просвітницькою діяльністю, проводити уроки для дітей, говорити про історію українських національних символів — прапора, герба, Конституції, гімну... Тоді, я вважаю, буде більша повага до символів нашої держави, а також до спірних моментів історії України. Зрештою, в багатьох європейських країнах пам’ятники, присвячені різним моментам історії, мирно сусідують один з одним: у Великій Британії, наприклад, пам’ятники Кромвелю сусідують з пам’ятниками королям, у Німеччині — «уживаються» пам’ятники Аденауеру й Бісмарку. В Україні ж цього поки що немає, але якщо ми навчимося терпимо ставитися до всіх поглядів, існуючих у країні, випадків вандалізму щодо національних святинь автоматично стане менше.

Микола ВАСЬКІВ, професор Кам’янець-Подільського державного університету:

— Неналежна пошана до символів української держави, на жаль, спостерігається у нашому суспільстві не перший день. Це стосується Герба, Прапора, про мову можна й не згадувати. Єдине, що тішить у цій ситуації, — це явища переважно вчорашнього дня. Зараз кожен більш-менш публічний українець намагається декларувати показний (а іноді й щирий) патріотизм. А далі декларацій справа найчастіше не йде. Не може не тішити, що у нас скоро закінчить середню школу покоління, яке народилося, виростало і навчалося виключно у період української незалежності. Попри те, що виховували їх і навчали часто за старими конспектами, на радянських фільмах і книгах-агітках. Усе частіше почуття гордості переповнює, коли під час урочистостей потрапляєш у школу: на відміну від більшості наших державних мужів, діти кладуть руку на серце і натхненно співають Гімн. Для них патріотизмові не треба вчитися, він є органічним складником їх свідомості. Формування державницького мислення, гордості за свою країну і пошани до її символів триває. Не так швидко, на жаль, як би того хотілося. А ми, освітяни чи державні мужі, навіть якщо назавжди залишимося «совками», повинні посприяти б цьому процесові. Своєю рішучістю, непоступливістю в захисті державних інтересів, національних символів.

Підготували Ганна ХРИПУНКОВА, Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь
Газета: 
Рубрика: