Фотографії Бориса Корпусенка стали відомі широкому загалу після появи його робіт вперше на фотовиставці «День-2003» завдяки світлині «Скромне українське весілля». Він володар «Гран-прі-2008» нашого фотоконкурсу за світлину «День Росії. Тост контрольний», призер цьогорічної фотовиставки «День-2009» у трьох номінаціях за фотороботи — «До золотоверхого Києва», «Підпільне рукостискання», «Обід аристократа». Можна з упевненістю сказати, що «День» став тим стартом, якого потребує кожен журналіст, не тільки початківець, а і професіонал. Напередодні дня народження Бориса Корпусенка «День» вирішив не лише привітати іменинника, а й поцікавитися, які ж спогади залишила по собі співпраця з нашим виданням та чим є фотографія для нього сьогодні.
— Борисе Борисовичу, яка історія пов’язує вас із «Днем»?
— 2003 року друзі буквально змусили взяти участь у фотоконкурсі «День-2003». Беручи участь у ньому, я відчув позитивні емоції, знайшов багато друзів і найголовніше — зайняв перше місце, про мене дізналися професіонали, які на той момент вели першість у світі фотографії. Говорячи молодіжним сленгом, фотовиставки «Дня» — це своєрідний піар для сучасних фотографів та фотографії в цілому. Найбільший плюс фотоконкурсів, що їх організовує «День», у тому, що в них можуть брати участь не тільки професіонали, але і ті, кому просто подобається фотографувати, отже, це дозволяє зовсім невідомим особам стати відомими на всю Україну.
— Яким, на вашу думку, має бути сучасний фоторепортер? Чи залишається час на фотографування для себе?
— Фотоапарат — це моя зброя, тому вона завжди при мені, якщо трапляється щось цікаве, то я просто не можу пройти повз. Ось, наприклад, нещодавно, повертаючись додому зі зйомки, я випадково зустрів організований марш УПА — хіба можна було пройти повз таке дійство?! Коли клацає мотор і спалахує світло фотооб’єктива, для мене життя зупиняється.
— За час вашої професійної творчості ви зробили немало вдалих знімків. Чи є серед них такий, за який ви відчуваєте гордість і який дався вам важко?
— Є в моєму доробку дуже дорога серцю фотографія, яку вдалося відзняти завдяки моїй витримці. Її мало хто бачив. Вона родом з моєї юності, коли я ще навчався в інституті. Якось на літні канікули я приїхав до себе в село. Взяв старенький фотоапарат і пішов гуляти мальовничими пейзажами своєї малої батьківщини. Повертаючи вже в бік села, помітив чудовий пейзаж — неначе картини Шишкіна ожили та спустилися на ту галявину. Переді мною була майже художня картина. Залишалося лише два кадри, я не міг їх просто так зіпсувати. Став на пагорбі й почав довго чекати. Я відчував — ось-ось щось має відбутися. За декілька хвилин у моєму кадрі з’явилися й пастушок, і корівка, й бичок. Моє серце йокнуло, я зробив знімок. Фото вийшло неперевершене, і це не просто вихваляння.
— Ви зараз працюєте фотографом Леоніда Чернівецького. Які теми, окрім висвітлення діяльності мера столиці, вас цікавлять?
— Мене цікавлять обличчя людей. Обличчя українців. Життя українців. Намагаюся, як є час, вловити фотооб’єктивом усі ті прояви життя, що вирують навколо. Загалом мене цікавить усе, бо хочеться встигнути зафіксувати кожну секунду життя, творити його своєрідний фотографічний літопис.
— А які критерії ви висуваєте до своїх робіт?
— Я люблю фіксувати життя таким, яке воно є, без додаткових прикрас та штучного оформлення. Мені здається, що життя саме по собі настільки яскраве та динамічне, що фотографу тільки й треба, що опинитися в потрібному місці у потрібний час, і зуміти зафіксувати це. Бувають такі ситуації, коли приходиш на подію, а там «немає жанру». Ми — фотографи — маємо одну хитрість. Ця «хитрість» полягає в тому, щоб спровокувати ситуацію. Іноді доводиться якось розворушити публіку, іноді допомагає відверта розмова з учасниками дійства, а іноді краще, щоб тебе взагалі не помічали.
