Не до багатьох російських суспільних діячів можна звернутися з такими запитаннями, які «День» поставив Ігорю Яковенку, і почути на них зрозумілі та вичерпні відповіді. Керівник Центру розвитку ЗМІ та Громадянського суспільства ділиться своєю думкою стосовно того, що відбувається в російському інформаційному просторі й про особливості українсько-російських відносин. До речі, заголовок до інтерв’ю запропонував сам Ігор Олександрович. Тому головне послання, здається, повинне бути всім зрозуміле.
— Згідно з опитуванням Всеросійського центру вивчення громадської думки, Україна разом із США та Грузією входить до трійки країн, які росіяни називають першими в числі ворогів. У той час, як із боку України такого ставлення не спостерігалося. Ігоре Олександровичу, чи не пов’язано це, на вашу думку, в тому числі з діяльністю журналістів? І як ви вважаєте, в чому причина того, що останнім часом опитування громадської думки в Україні свідчать про погіршення ставлення українців до росіян?
— Нещодавно в одній дуже пристойній у минулому газеті, з якою я співпрацював, вийшов матеріал про Україну під заголовком: «Від демократизації до фашизації». І весь номер у такому ж дусі. Я зателефонував редактору й попросив більше при зустрічі не подавати мені руки. Він намагався щось мені пояснити про виживання й про правила гри. Російські ЗМІ сьогодні важко хворі. Симптоми хвороби: витиснення журналістики зі ЗМІ, заміщення її пропагандою та піаром. Причина хвороби — відсутність інститутів довіри та репутації. У нашому випадку, після того, як одна людина написала підлу замовлену брехню про сусідню країну, а друга людина це опублікувала, нічого не відбувається, ні всередині цих людей, ні навколо них. Про «всередині» говорити нічого, оскільки совість або є, або її немає. А ось про «навколо» варто говорити, оскільки якщо підла брехня, що смердить майбутньою кров’ю, залишається безкарною, тобто людина-негідник залишається повноправним гравцем на нашому полі, то суспільство загалом і журналістське співтовариство зокрема отримує месидж: ось ця брехня і є нормою. На останньому з’їзді Спілки журналістів Росії у своїй доповіді я навів жахливий (на мій погляд) приклад безкарності російських держпропагандистів. У ефірі головної інформаційної програми головного держтелеканалу країни журналіст схвалює вбивство глави уряду дружньої держави заявивши: «Цю американську маріонетку нарешті наздогнала заслужена куля». Мене вразила реакція деяких колег: у своєму виступі головний редактор знову-таки головної держгазети країни («Российская газета») пан Фронін дорікнув мені, мовляв, подумаєш, ну сказав щось журналіст, і нічого секретаріату Спілці журналістів брати на себе функції етичного арбітра. Не випадково підкреслюю державну приналежність цього ЗМІ. Держава в Росії із ногами залізла в медіасферу, зайнявши в ній абсолютно домінуючі позиції. І це головна проблема. Державні ЗМІ — це завжди пропаганда замість інформації. А пропаганда шкідлива не лише для відносин між народами. Головну шкоду вона наносить тому народу, на голови якого обрушується. Минулого року ми в Москві приймали Всесвітній конгрес журналістів, у ході якого я зробив аналітичну доповідь про стан журналістики в 200 країнах. Так ось, за даними цього аналізу, населення країн, в яких істотна частка державних ЗМІ, живе в середньому на 15—20 років менше, ніж люди в тих країнах, де державних ЗМІ немає зовсім. На прикладі з антигрузинською та антиукраїнською істерією в російських ЗМІ можна побачити механізм цього зв’язку. Роблячи головним пунктом порядку денного країни антиамериканське, антигрузинське та антиукраїнське протистояння, владі можна «забути» про реальні проблеми: корупцію, непридатну для життя охорону здоров’я, небезпечну для свого народу міліцію, армію, дороги тощо. В країнах, де народу не промивають мізки так енергійно, люди не «ведуться» на такі обманки й питають з влади за якість життя за кожним пунктом, внаслідок чого й живуть довше і багатше.
— Якою вам здалася Україна під час вашого останнього приїзду? Що повинно статися, щоб відносини між Україною та Росією стали дружніми, такими, як, наприклад, між США та Канадою? Що може стати полем для співпраці продуктивних сил української та російської журналістики? Можливо, конкретно у вас є певні плани щодо цього?
— Зізнаюся в страшному гріху: я — російський патріот і прихильник інтервенції Росії на земній кулі. Інтервенції, звичайно, культурної та лінгвістичної. Мені б хотілося, щоб якнайбільше людей хотіли розмовляти російською мовою, щоб в іноземних мовах з’явилися російські запозичення, як, наприклад, слова «супутник» і «перебудова». Але для цього потрібно, щоб у Росії відбувалися такі події, які стають головними позитивними новинами світового порядку денного, якими в середині минулого століття був запуск радянського супутника, а наприкінці століття — радянська перебудова. Розпад імперії — це завжди боляче. Просто цю хворобу дуже розумні люди використовують для своєї користі, англійці, які виграли від розпаду найбільшої імперії в історії людства. Англія домоглася 100% культурної гегемонії — її мовою спілкується весь світ. Просто розумні люди, наприклад, французи, виходять з імперської казарми з гідністю й нічого не втрачають, як Франція, яку вів Де Голль, вилізла з Алжира. Нерозумній владі російської імперії не вдається подолати цю хворобу. Вони старанно розчісують свої й наші імперські болячки, не дають їм зажити. Надій на розумнішання нашої влади в мене немає. Тому дуже необхідно діяти через голови чиновників методами народної дипломатії. Російська спілка журналістів, Центр розвитку ЗМІ та громадянського суспільства спільно з Українською асоціацією телемовників (Тетяна Лебедєва) та Спілкою журналістів України (Ігор Лубченко) готують проект: «Якими ми бачимо один одного». Це телемости та журналістські конференції, тобто публічний журналістський діалог, у ході якого стане очевидним хто є хто в нашій журналістиці та в громадській думці, і хто є видуманим, а хто реальним ворогом свого народу, ворогом, який нацьковує його на інші народи.
— 7 жовтня виповнилося два роки з часу вбивства Анни Політковської, яке до сьогодні не розкрите. Протягом останніх кількох років низка вбивств позбавила російську журналістику ряду імен, які освітлювали надто важливі, але небезпечні теми. Хто говорить, наприклад, про Чечню зараз? Чи є кому про це говорити? Звідки російська журналістика черпає нові кадри? І в яких ЗМІ незалежні журналісти можуть прозвучати? На чому росте нова російська журналістика. Невже лише інтернет?
— З убивством Політковської російське суспільство й журналістика в тому числі понижчали на голову. Жодної заміни їй немає. Як немає заміни раніше вбитій в Елісті Ларисі Юдиній, як немає заміни Юрію Щекочихіну, Івану Сафронову та іншим із тих двох сотень журналістів, яких убили за останні 12 років.
Убивство журналіста в Росії — рентабельне. Вбили Політковськую — тема режиму Кадирова не зникла повністю, але істотно притихла. Вбили Ларису Юдіну — в Калмикії практично зникли опозиційні ЗМІ. Вбили Івана Сафронова — не чутно більше розслідувань сірих схем торгівлі зброєю. Свобода слова в Росії у нульові роки скукожилася знову до інтелігентської кухні. Щоправда, кухня стала куди більшою. Її розміри тепер уміщають інтернет, «Новую газету», частково «Эхо Москвы», журнал «The New Times» та деякі регіональні видання. Вони виконують функції «Літературки» брежнєвських часів, роль клапана для випущення пари. За законами драматургії, я повинен, напевно, зараз зрівноважити мінорний текст мажорним фіналом, але щось не виходить оптимістична кінцівка, боюся сфальшивити.
— В інтерв’ю українському виданню «Телекритика» ви описували, як на демонстрацію щодо захисту каналу НТВ прийшло 30 тис. людей, назвавши цю кількість дуже незначною для такого мегаполісу, як Москва та протипоставивши йому 300 тис. жителів Праги, які вийшли на захист чеського каналу. Можливо, проблеми медіа «ростуть» саме від байдужості громадськості до того, що їм показують?
— Це правда, що російська влада піймала у свої вітрила холодний вітер суспільної байдужості до російських ЗМІ. Росіяни дозволили вбити своє телебачення, а чехи — ні. Тому чехи живуть зараз у вільній країні, а ми — в закутій. Однак мені здається непродуктивним звинувачувати в бідах російської журналістики владу або народ. Стосовно влади можу сказати, що в цю гидоту я мав необережність трошки вступити, побувавши депутатом Держдуми I скликання. Вийшов, пересвідчившись, що дійсно, «огидно як руки брадобрія». Інстинкти влади однакові скрізь. Буш, Тетчер або Берлусконі анітрохи не кращі за Путіна або Медведєва. Анітрохи не демократичніші. Просто суспільство не дає їм провалюватися в авторитаризм. З американським чи англійським суспільством, частиною якого є ЗМІ, не будеш загравати. Висновок про те, що винним є суспільство мені також здається банальним та вульгарним. Ідея, що для процвітання Росії необхідно завести звідкись інший народ, досить популярна серед демократичної інтелігенції. Навряд чи прихильник тільки таких поглядів має право називатися демократом.
Мені здається більш конструктивним адресувати питання й докори не до влади та суспільства, а до себе та своїх колег. Я бачу прямий зв’язок між тією байдужістю і зневагою, з якою росіяни ставляться до свободи ЗМІ і тим, як саме скористалися своєю свободою більшість російських журналістів. Співучасниками вбивства свободи слова в Росії нарівні з владою можна вважати тих, хто публікував рекламу фінансових пірамід, що розорила мільйони росіян, які тоді ще вірили ЗМІ. Тих, хто хором закликав «голосувати серцем» у 1996 році, замість того, щоб, як вимагає журналістський обов’язок, надавати виборцям їжу для розуму. Ну а вже герої інформаційних воєн на зразок телекіллера Сергія Доренка лише добили залишки довіри до ЗМІ, і Путіну залишилося лише оформити кончину свободи слова в Росії, що він і зробив, підписавши в 2000 році Доктрину інформаційної безпеки та власноруч взявшись до її реалізації. Отже, в пошуках винних у своїх бідах російським журналістам потрібно уважно подивитися в дзеркало.
— Всупереч пролонгованому Договору про дружбу між Росією та Україною, чи не здається вам, що Росія намагається всі політичні колони в Україні зробити «п’ятими»? Можливо, Росії потрібен не тільки Крим, а вся територія України?
— Треба розрізняти три речі: інтереси Росії як країни, інтереси мешканців Кремля як владного угрупування, що прагне до свого відтворювання та інтереси окремих політиків і пропагандистів. Росії як країні категорично не потрібна не тільки вся територія України, але й Крим. Ми своєю територією не можемо добре розпорядитися, не говорячи вже про те, що спроба уявити собі, як саме можна відібрати (відсудити, відвоювати) у суверенної держави шматок території будь-якого нормального росіянина неодмінно обурить. Для мешканців Кремля створення «п’ятих» колон в Україні так само, як і організація антиукраїнської істерії в рептильних ЗМІ — це не зовнішня політика, а внутрішня. Їм, цим хлопцям за кремлівською стіною, однаково начхати і на Україну, і на Росію. Їм важливо відтворювати себе у владі. По можливості розширено. Але згодиться й просте відтворення. А це простіше за усе зробити, перетворивши країну на фортецю, оточену ворогами. А хто саме ворог — неважливо: прибалтійські та українські «фашисти» або хитрі поляки, або жахливі грузини всі разом під керівництвом США та НАТО намагаються нас поневолити та створюють усі наші проблеми. Отже, треба згуртуватися навколо Кремля і роздавити тварюку внутрішньої опозиції, «яка ллє воду на млин» та ін.
Що ж до окремих політиків та пропагандистів, то розчісування популістських виразок і гра на фантомних болях імперського синдрому — це найпростіший спосіб заявити про себе. «Брат» став своїм для мільйонів російських обивателів, кинувши на адресу кавказця репліку «сука чорножопа», «Брат-2» заполонив серця загрозою на адресу української мафії: «ви мені ще за Севастополь заплатите». Рецепт простий, використаний головним російським кухарем, який уперше переміг під лозунгом «мочити в сортирі».
— Із вуст навіть найпрогресивніших росіян часто можна почути думку про те, що Україні незалежність не потрібна. Чому? І чи помічаєте ви трансформацію цієї думки?
— Остап Бендер якось спитав Кісу Вороб’янінова: «Кіса, навіщо вам стільки грошей? Ви все одно не зумієте ними розпорядитися». Це психологія нехай вельми симпатичного, але шахрая. Що моє — те моє, а щодо вашого — давайте обговоримо. Справедливості заради, треба відмітити, що ознаки подібної карної психології є в міркуваннях не тільки російських експертів та політиків. Серед західних зовні цілком пристойних діячів часом можна почути, наприклад, думки про «несправедливість», коли Росія одна володіє Сибіром та її запасами. Не хочеться повторювати банальності про те, що Ялтинський устрій світу припинив існування. Це очевидно. При цьому новий світопорядок та його аксіоматика не тільки не устаткувався, а навіть і не артикулювався. Колишня аксіома «право нації на самовизначення» тепер є теоремою з вельми ексклюзивним кожного разу доказом. Нові аксіоми нового світопорядку поки ще «в чорнильниці». Тому одні люди, у яких проблеми з головою, говорять, що Україні краще буде без незалежності, а інші, з такими ж проблемами в головах, вважають, що Іраку буде краще, якщо його як слід розбомбити.
— Що сьогодні відбувається на російській політичній арені? У чому причини одержавлення партій?
— В Росії сьогодні немає політичної арени, немає публічної політики, отже, немає, і не може бути партії. Це частина «плану Путіна», який загалом успішно реалізовано. Ліквідована виборність влади та її розділення, виконавча влада з’їла судову і законодавчу, парламент, за твердженням його російського спікера «не місце для дискусій», а «партії» створюють та благословляють тільки в Кремлі.
— Багаторічний посол Росії в Україні Віктор Черномирдін якось сказав про те, що насправді росіяни не знають Україну. Чи є сьогодні інтерес до України не як до об’єкта випусків новин малопозитивного змісту? Україна, можливо, також недостатньо добре знає Росію поза гострими політичними питаннями. Чи не здалося вам так під час вашого недавнього приїзду в Україну?
— Взаємний інтерес Росії та України треба формувати, автоматично він не виникне. Доти, доки замість реальної України росіяни бачать по нашому ТБ карикатуру, а замість реальної Росії українці бачать рогозіних, маркових, затуліних та К0, цікавості до такого об’єкта немає. Акції народної журналістської дипломатії, які ми ініціюємо, можуть створити цей інтерес. І та фотовиставка про життя України, яку проводить газета «День», може бути частиною цього громадського діалогу.
