Я цілком свідомий того, що вже заголовок цієї статті здатен викликати хвилю обурення на мою адресу з боку чималого числа патріотично налаштованої читацької публіки, тому відразу сховаюсь за великою цитатою з творів класика української політичної думки — того, котрий, власне, залишив ніким досі неперевершений аналіз явища малоросійства та постатей чільних малоросійських діячів:
«У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтеліѓентською, але — й передовсім — інтеліѓентською, отже поражало верству, що мала виконувати ролю мозкового центру нації.
І в цім — суть проблеми...
Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — проблемою державности. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державности, та проблема стоятиме першопляновим завданням, а для самої державности — грізним мементо.
Малоросійство бо — наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія — тут не поможуть. Її треба буде довго-довгі десятиліття — ізживати».
Євген Маланюк, 1959 рік, «Книга спостережень». Книга, досі у нас не видана в повному обсязі, тому, на жаль, маловідома й не осмислена як належить. Відтак, думаю, читачі мені пробачать, якщо й далі я «ховатимусь» за спиною одного з чільних українських мислителів ХХ століття, не надто відомого на Батьківщині...
Отож: основною внутрішньою перешкодою для вільного розвитку України Євген Маланюк вважав вироблений впродовж століть колоніального і напівколоніального стану країни і її народу феномен малоросійства. Йому він присвятив значну частину своїх публіцистичних статей та історіософських есе, зібраних у двотомній «Книзі спостережень». Прояви цього феномену або ж комплексу автор вбачав у переважанні у своїх співвітчизників чуттєвості над інтелектом, в їхній байдужості до свободи, у браку відповідальності та дисципліни та в граничній відсутності у значної частини з них національної гідності й самоповаги.
Малоросійство, за Маланюком, є наслідком тривалого перебування Наддніпрянщини у полі дії державної машини Російської імперії. Це результат відсутності політичних, культурних, громадських прав і свобод, поєднаної із цілеспрямованим прагненням влади зробити з усіх підданих імперії «справжніх росіян» — шляхом періодичного знищення еліти, «випалювання» історичної пам’яті, постійного приниження мови, культури, звичаїв «малокультурного народу», а у випадках, коли щось вартісне знищити чи замовчати неможливо, — переведення його до рангу «спільних надбань». Це, зрештою, і наслідок бюрократичного самодурства, сваволі чиновництва, присланого з «центру» на «периферію» і не обмежуваного жодними правовими традиціями. Результатом виступає параліч самостійної волі та думки, нездатність раціонально оцінювати ситуацію й діяти, невміння зосереджуватися на певному предметі та досягати мети. Ці чинники стосуються усіх царин людського життя, але найбільше — публічних, прилюдних. Маланюк ставить діагноз: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».
Критично оцінюючи малоросійство, Маланюк нещадний і до Гоголя, і до своїх старших сучасників Грушевського та Скоропадського, і до тогочасної української інтелігенції на загал. «Трагедія українського культурного процесу (як, певно, й історичного), — писав Маланюк, — полягає на браку внутрішньої суцільно-структуральної цупкости, що мала б сцілкувати, сцілити покалічений і пошматований організм культури, історії, нації. Тому-то органічне життя протікає в нім епізодично й фраѓментарно, так би мовити, поміж ковадлом просвітянщини і молотом — в чужій руці, звичайно, — малоросійства».
Не слід плутати малоросійство з москвофільством, застерігав Маланюк, бо ж москвофільство на голову вище, оскільки є певним напрямом політики, хоч і негативним у сенсі розвою державності, а от малоросійство — це втеча і від політики, і від властиво національного (при залишенні безпечних елементів етнографічного): «Москвофільство (як всяке інше — фільство), передбачає власну, контрольовану волю, отже, теоретично кажучи, може міститися в границях національної чи, тим більше, державної політики, але малоросійство, яко яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами якої-будь раціональної політики — взагалі». Якщо згадати відомий вислів Еріха Фромма, то малоросійство є специфічним різновидом «утечі від свободи», притаманним певним соціальним типажам української людини, втеча, що в політичному плані виглядає як «неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо національне».
Що ж стосується бачення і розуміння української реальності подібною публікою, то маємо не менш точний і ядучий висновок поета і мислителя Маланюка:
«У примітивній свідомості спростачених та «згоголізованих» поколінь саме ім’я «Україна» стало віддавна синонімом якоїсь бездержавної, безієрархічної, безструктурної й, остаточно, безформенної Аркадії, — де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках, і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат...».
Ну чим не описання урочистих концертів чи то у палаці «Україна», чи то у районному клубі від доби Щербицького аж по наші дні? І чим не проникнення в певні сюжети, що характеризують бачення України її чинним Президентом — і претендентами на президентство?
А як поет Маланюк, котрий умів бути і пронизливим ліриком, і тонким історіософом, знаходив нещадні слова для своєї країни, яка ніяк не могла спромогтися вийти за межі своєї малоросійської іпостасі:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів...
Жорстко? Так. Жорстоко? Так. Утім, провідні діячі українства постійно вдавалися до нещадної національної самокритики, яка тільки і могла, на їхню думку, бути передумовою поступу. Згадаймо Івана Франка з його «Не кохам русинов» і «Я не люблю її (Україну) з надмірної любові». Загадаймо Володимира Cамійленка з його «Хоч пролежав я цілий вік на печі, але завжди я був патріотом». Згадаймо Лесю Українку з її «Хоч пан N говорить по-українському, але краще б він говорив по-китайському». Отож Євген Маланюк, «вгризшись» у малоросійщину, продовжував традиції своїх попередників. Власне, а хіба сьогодні Іван Дзюба не наголошує, що інтелектуальне служіння Україні потребує не постійних запевнень у любові до неї, а нещадної національної самокритики? Адже справжня самокритика — це самоочищення перед тим, як піти вперед. Це пошук власних вад, щоб їх виправити. Це мужня позиція, яка не перекладає твої власні провини на когось стороннього чи на об’єктивні умови.
Та повернімося до проблеми малоросійства і до її бачення Євгеном Маланюком. Він підкреслював, що для розв’язання цієї проблеми замало властиво просвітницьких методів:
«У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомості... Вистачить, мовляв, його просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена».
Насправді — ні. Малоросійство глибинно закорінене у психіці, й тому його можна тільки ізживати великою духовною працею та змінами суспільного життя. Так писав Маланюк після поразки визвольних змагань 1917 — 1921 років. Він бачив дух малоросійства у Центральній Раді та у гетьмана Скоропадського, власне, у всіх політичних лідерів тієї доби — а чи ж тільки того часу стосуються його наступні слова:
«Ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали.
...Підкреслюю: ми, хорунжі, поручники і сотники 1918—1919 рр.
...Бачачи, хто були ті міністри й лідери, відчуваючи трупний запах «ідеологій», що просякав їх наскрізь, ми воліли вважати їх за нормальних «державних мужів» і виконувати їхні накази так, ніби час той був вповні нормальним і держава була вже осягненим фактом».
Зауважу, що писав це бойовий офіцер-кулеметник, котрий п’ять років провів на фронтах світової та громадянської воєн і бачив злети й падіння різних вождів, був високоосвіченою людиною. Для нього завжди головним в оцінці всіх процесів, які йшли в Україні, було те, що він афористично сформулював в іншому вірші:
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо степова?!
Слід сказати, що малоросійство в Російській імперії цілком вписувалося у концепцію триєдиної російської нації, яку намагалася виплекати та втілити в життя імперська влада. Підданцям Третього Риму не заборонялося співати своїх народних пісень чи плекати спогади про власну старовину (ясна річ, пісні та спогади мусили бути «правильними»). Але все це мусило бути в річищі ідеї держави Романових (а потім, у дещо зміненій формі — ідей Радянського Союзу та радянського народу як нової історичної спільноти).
При цьому малоросійство ретельно плекалось імперською владою: через фальшовану історіографію та відцензуровану літературу, через практику допуску на керівні посади тощо. І зафіксовані півстоліття тому в «Книзі спостережень» думки Маланюка й досі актуальні:
«Малоросійство, як показує досвід, одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартости («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол» і т. п.), насмішкуватого ставлення до національних вартостей і святощів. Це — систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, реалізації якого ставляться систематичні, плянові й терором підперті перешкоди. А коли пісню чи танець висміяти не вдається, тоді їх вульгаризується й примітивізується («пісні народів СССР») так, щоб гопак непомітно переходив в камарінскій, а бандура — через різні «капелі» — в балалайку чи гармонь. Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартості бездискусійної і самопереконливої, тоді приходить просто реквізиція чи «соціялізація» і твір проголошується «нашим» («русскім» чи — тепер — «совєтським»)».
Як тільки ж хтось намагався вирватися за межі заданої системи координат, як тільки йшлося про піднесення регіонально-етнічних відмінностей до статусу окремішньої нації, то малоросійство ставало власне українством, хоча й спершу хитким, непевним у собі. Але навіть це була крамола. Відтак влада ретельно «пасла» українську еліту, і коли історичні обставини приводили до вибуху націєтворчої енергії мас, ця еліта у своїй більшості виявлялася не готовою до своєї місії. Так було 1917 року, так сталося й 1991 року.
А може, й не Еллада степова,
Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно...
Цей образ мимоволі стає перед очима, коли згадуєш, як Леонід Кравчук, маючи чудові шанси в боротьбі за Чорноморський флот на початку 1992 року, здав партію у виграшній ситуації. Як стверджував колишній командувач ВМСУ віце-адмірал Володимир Безкоровайний, якби не тодішні воістину героїчні зусилля окремих українських військовиків і політиків, то, найшвидше, тоді наша держава втратила б Крим та Севастополь, а також саму можливість мати свій флот на Чорному морі.
А далі Леонід Кравчук не виявив бажання поборотися за національні інтереси і роззброїв Україну під тиском великих держав, хоча шанси зберегти бодай частину ядерного українського потенціалу були. Адже занепокоєння США викликала лише стратегічна компонента цього потенціалу, а тактична ядерна зброя могла б і нині перебувати у складі Збройних сил України, змушуючи деякі сусідні держави розмовляти з Україною значно тактовніше.
Крім того, Кравчук і його оточення не наважилися руба поставити питання перед Москвою за вилучення нею багатомільярдних заощаджень українських громадян 1991 року. Ба більше — вони підписали з Москвою угоди, які фактично санкціонували цей грабунок і вихід із рубльової зони на вкрай невигідних умовах.
Політику Кравчука успадкував і примножив Леонід Кучма. За його дорученням тодішній прем’єр Павло Лазаренко 1997 року підписав угоду з Росією, в якій мова була про двадцятирічне практично безкоштовне перебування російських військових баз на українській території. Цим Кучма й Лазаренко фактично легітимізували іноземну окупацію частини території нашої держави. З того часу до сьогодні було підписано дуже багато протоколів, що давали російським військовим необмежені пільги і привілеї. Як наслідок — попри всі грізні заяви Києва, Росія робить у Севастополі майже все, що хоче, і не збирається йти звідти після 2017 року.
На жаль, із падінням режиму Кучми малоросійство не зникло з української політики. Маючи величезний кредит народної довіри, нечувану підтримку нації, Віктор Ющенко у суто малоросійському стилі програв боротьбу за збереження власного курсу (втім, чи був він, цей раціонально вивірений курс?), пішовши на ряд раціонально не вмотивованих капітуляцій перед Віктором Януковичем та фінансовими кланами, що його підтримували. А певна частина інтелектуальної еліти та політично заангажованих громадян проковтнула все це, і далі вважаючи Віктора Андрійовича «найбільш українським з усіх президентів». Так, це правда, але слід додати: найбільш українським у межах чітко визначеного малоросійства...
Про інших же сьогоднішніх лідерів суспільної довіри й говорити не доводиться: деяких із них навіть малоросами не назвеш, настільки вони відверто захищають чужі державні (варіант: кланово-бізнесові) інтереси, і не мають у собі ані крихти української свідомості. Утім, можливо, краще було б говорити про «лідерів суспільної недовіри», оскільки кожному з них не довіряє значно більше українських громадян, аніж довіряє, і в цьому — парадоксальна (але цілком логічна) вищість суспільства над переважною частиною своєї «нотаріально завіреної» еліти.
І якщо вже бути до кінця відвертим, то навіть Майдан-2004 мав на собі питомі відбитки малоросійства, задані не так його учасниками, як лідерами, надто ж тими з них, чий малоросійський комплекс — суто за Маланюком! — «маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою, ховається за лжепатріотичною віршографією і етнографічною патріотикою взагалі».
Тож подолання чи то перейдення малоросійства — це, власне, одна із засадничих проблем українського життя. Чи приречена Україна на малоросійство?
Якщо зважити на позицію визначного грузинського філософа ХХ століття Мераба Мамардашвілі, то ні, не приречена, хоч би якими були об’єктивні обставини. Мамардашвілі (як перед тим і Маланюк) говорив, що людина здатна не капітулювати перед «об’єктивністю», а бути собою: «Історія є драма свободи; там немає ніяких гарантій, як немає і ніякого самого по собі рушійного механізму. Це драма свободи, де кожна точка оточена хаосом. Якщо не буде напруження праці, тобто напруження свободи, яка вимагає праці, то ти з цієї історичної точки падаєш у безодню, яка оточує всі точки». Проблема в тому, щоби бути здатним на «працю свободи», а не на втечу від неї. Хоча це і дуже тяжка, а позірно — часом і невдячна, праця.
