У 3-му класі в Житомирській спеціальній школі-інтернат №11 для дітей із зниженим зором іде урок. Учителька Людмила Кравець терпляче пояснює вихованцям, як рахувати, як вирішувати задачі. Кваліфікацію її видно по впевненості, з якою працює. Дітлахи дуже стараються, хоча не все у них виходить. І, як всюди, є хтось спритніший — симпатична дівчинка, її звати Таня, весь час тягне руку, щоб відповісти на завдання. Враження таке, що вона одночасно стріляє очима в мій бік — дивіться, яка я вправна. Потім за партою всі (ще дві дівчинки й один хлопець) зосереджено креслять у зошитах відрізки. Крім олівця, за головний інструмент — величезна лупа з дуже товстого скла, але не кругла — я таких і не бачив ніколи. Це щоб діти могли побачити лінію, яку треба провести. Для тих, у кого зір нормальний, це проста справа, для них — напружена праця.
...У вихованців закладу ступінь втрати зору різний — гранична нижня межа визначена в 0,4. Тобто вони все ж бачать, хоча й погано. Всього їх 112, з них десять вчаться вдома. Частина має вади розумового розвитку, що, зрозуміло, ускладнює навчання. Більшість приїхали з районів області, проте на вихідні їх забирають додому. 47 дітей мають статус інвалідів по зору, 12 — сироти або позбавлені батьківського піклування дітлахи. Термін навчання, з огляду на проблеми із здоров’ям і розвитком, збільшений на один рік у порівнянні із звичайними загальноосвітніми школами. Останнім часом, говорив «Дню» директор інтернату Анатолій Паламарчук (серед головних його регалій — звання «Відмінник освіти» і медаль імені А.Макаренка), кількість дітей з вадами зору зростає. Причина — комп’ютери та телевізори, біля яких вони змалку просиджують годинами. Його кредо: необхідно навчати дітей так, щоб вони мали знання і певні навики, а відтак були конкурентноспроможними вже в дорослому житті. Інтернат дає повну загальну середню освіту. У нинішньому році його випускники проходили незалежне оцінювання нарівні з іншими школярами і успішно здали тести. Однак, каже директор, у місцях їхнього написання таким дітям слід забезпечувати відповідні умови, наприклад, облаштовувати спеціальне освітлення. Найбільш підготовлені вихованці інтернату навчаються в житомирських університетах, коледжах, училищі культури та мистецтв імені Івана Огієнка тощо. А ті, які не поступають до вишів, переходять до спеціального ліцею (у Житомирі) для людей з обмеженими можливостями, де оволодівають різними робочими спеціальностями. Є серед вихованців і свої знаменитості. Мені довелося поговорити з десятикласницею Оленою Мельничук з села Сколобова Червоноармійського району. Нещодавно на всеукраїнському турнірі з шахів на змаганнях «Повір у себе» в Центрі для параолімпійців під Євпаторією вона виборола два перші місця (серед дівчат своєї вікової групи і серед всіх дівчат) і третє — в загальних змаганнях, де брали участь і хлопці.
Якщо говорити про оснащення, то найбільше враження справляють комп’ютерні класи (їх два) і лінгафонний кабінет. Заступник директора Тетяна Федорчук продемонструвала їхні можливості. З її слів, вихованців відразу привчають до сучасних засобів — для цього використовуються спеціальні програми для оволодіння комп’ютерами, які (із спеціальними звуковими підказками) дозволяють освоїти звичайну, а не із шрифтом Брайля, клавіатуру, вивчати іноземні мови.
Два навчальні корпуси (а є ще майстерні, інші приміщення) гарно відремонтовані, крім світлих класів, є затишні спальні, їдальня, ігрова кімната, спортзал, словом, все, що потрібно для якісного навчання і відпочинку. Помітно, що меблі, кахлі, комп’ютери в основному нові, і якщо співвіднести цей факт з тим, що А.Паламарчук обіймає свою посаду з 2005 року, є підстави віднести це до його заслуг. Сам директор говорить, що його турбують не стільки проблеми свого інтернату — тут, як він вважає, гріх скаржитись, а подальша доля вихованців. Держава, на його погляд, має більше опікуватися ними, в тому числі й у питаннях гідного заробітку чи додаткової допомоги, особливо щодо можливості мати своє житло. Крім того, за певних умов, житомирський заклад міг би прийняти до себе дітей, які зовсім не бачать — і до нього зверталися з такими проханнями деякі батьки. Однак для цього потрібна серйозна реорганізація, додатковий персонал і, зрозуміло, кошти.
Проте, коли «День» поцікавився у відповідних інстанціях, чи розглядаються якісь плани в даному напрямку, то із подивом довідався, що там не знають, скільки всього дітей шкільного віку, в яких повністю втрачений зір, є в області. На запитання з цього приводу мені не змогли відповісти ні в Головному управлінні праці й соціального захисту Житомирської облдержадміністрації, ні в Житомирському обласному управлінні Українського товариства сліпих. А начальник управління освіти й науки облдержадміністрації Олександр Пастовенський відверто зізнався, що цією проблемою підвідомча йому установа не займалася. І висловив припущення, що, можливо, вона не відноситься до гострих. Крім того, із його слів, в умовах кризи започаткування серйозних реорганізацій є проблематичною справою. Проте запевнив, що даним питанням, хоча б на перспективу, займуться.
Як вдалося дізнатися, в Україні спеціальні інтернати для навчання незрячих дітей існують у Києві, Харкові, Львові... Але у будь-якому випадку, для значної частини батьків або опікунів таких дітей, які проживають далеко від цих регіонів, привезти їх туди є серйозною проблемою. Навіть з огляду на вартість переїздів. Особливо, якщо умовою прийняття є вимога забирати їх на кожні вихідні. Але гірше навіть не це. Виходить, ні суспільство, ні влада не турбуються про те, щоб мати реальну картину, скільки таких дітей. Тобто, щоб, образно кажучи, вони не загубилися в сім’ях і не були втрачені для світу. Бо маємо величезну кількість прикладів сліпих геніїв — згадаймо хоча б Гомера або українських кобзарів...
